fbpx

Кожне її слово, змушувало мене втискати голову в плечі. Якби я міг тоді все мамі пояснити

Був літній день і ми стояли з мамою на балконі четвертого поверху нашої цегляної п’ятиповерхівки. Пахло кленовим листям, пилом, а на кухні закипав чайник. Мама посміхалася і я теж, був рідкісний момент нашої легкої близькості, мати моя зазвичай була суворою жінкою. А вік мій був такий, коли тільки починаєш усвідомлювати що ти самотній і дистанція з батьками буде тільки наростати.

Але в цю мить, мені ясно здалося, що ми так само близькі, як в ранньому дитинстві, був той же світ, той же балкон і звук закипаючого чайника, може бути він був найважливішим. Мама посміхалася тією ж усмішкою, що і п’ять років тому, та й як могло бути інакше – що таке п’ять років для дорослої людини, а для десятирічного хлопчиська це півжиття, подумайте!

Але тоді я раптом злякався, що мама ось прямо зараз перестане посміхатися і піде, і разом все скінчиться. І коли закипів чайник, просто помчав на кухню, налити нам чаю і повернутися, я дуже поспішав. Коли вбігав в кухню, я раптом впустив пляшку молока зі столу, вона розлилася широкою хвилею прямо на чисту, щойно вимиту підлогу. Пам’ятайте, були такі пляшки за радянських часів, з широким горлом?

Пам’ятаю свій відчай, як я схопив ганчірку для підлоги, навіть не подивившись на те, що вона була сирою і став намагатися витерти цю жахливу білу калюжу, в якій могла потонути моя радість, а вона не вбиралася, лише розмазувалася вже по всій кухні. Тоді я кинув її і щосили побіг назад, на балкон.

Читайте також: Надзвичайно смачне морозиво з кислого молока. Рецепт

Мама стояла все там же. І навіть посміхалася ще. Я присів на поріжок балкона і спробував через невдачу і передчуття швидкої розплати за неї, зловити останні ноти  радості. І мені це, здається, вдалося. А потім. Потім мама зайшла в будинок і пролунав крик: «Іди сюди!».

І кожне її слово, змушувало мене втискати голову в плечі, немов в череп мені забивали товсті, шорсткі цвяхи з розмаху.Чи мене побuли, не пам’ятаю, але відчуття саме фізичного болю залишилося і зараз.

Звичайно, якби я міг тоді все мамі пояснити, вона не стала б лаятися, а напевно обняла б мене. Але у дітей просто не вистачає дорослих слів, щоб висловити свої дитячі почуття. А може і навпаки, дитячих слів не вистачає щоб висловити дорослі почуття. Мені іноді здається що почуттів дитячих і зовсім не буває – вони відразу, на виріст нам видаються.

Пишу це зовсім не для того, щоб сказати, який я був і залишився ніжний, і які бувають жорстокі батьки. Зовсім ні. Уявіть, як бачила все, що відбувалося моя мати, доросла жінка, як стояла вона на балконі, як вирішила нарешті відпочити хоч п’ять хвилин від щоденних справ і турбот.

І ось на тобі – повертаєшся в будинок, де тільки що було вимитщ підлогу, а там вся кухня в білих, жирних розводах. І ганчірка кинута на півдорозі. Мало того, що примудрився саме в ці рідкісні п’ять хвилин спокою щось перекинути, ще й розмазав, ще й не доробив, все кинув і пішов. Все так, звичайно. Але може бути?

Може бути той, у кого є діти, прочитає зараз ці рядки, і потрапивши в схожу ситуацію, не буде кричати і лаятися, не стане забивати цвяхи, адже кухня від цього чистіше не стане. Може бути він буде сміятися, а? Зрозуміє і, притиснувши голову переляканого хлопчика до себе, скаже: «Та ну їх, це молоко і цю підлога. У мене ж є ти, а у тебе – я! »Адже дуже скоро, ми розлучимося. Ми віддаляємося одне від одного кожен день, непомітно, ще небагато часу і дитинство твоє пройде.

Ти станеш підлітком, віддалишся від мене внутрішньо, а потім і дорослим, будеш ще далі – поїдеш вчитися, працювати, жити своїм життям. А потім ми розлучимося назавжди. Назавжди. Але у нас є ще ці хвилини. Ми все ще разом.

Джерело

You cannot copy content of this page