Вранці я виглянула у вікно і жaxнулася – такого снігопаду дійсно давно не було. Ну, ніби на небі влаштували грандіозну битву подушками, в яких замість пуху – сніжинки. І все це випало!
Я взяла телефон і зателефонувала:
– Алло, Олег, ви сьогодні точно до мене доберетеся? Що? У вас снігохід є? Залицяєтеся, напевно. Ні? Знаєте, ось навіщо вам психолог, якщо у вас є снігохід? Так. Вибачте. Ні, я сподівалася, що ви злякалися хуртовини, і … Не боїтеся? Ех. Гаразд. До зустрічі.
Стала збиратися. Сумно-сумно. У метро, напевно, кошмар що діється. А від нього ще крокувати й крокувати. Ні, через замети, швидше за все, пробиратися. Це якщо коротким шляхом, через двори.
У будь-якому випадку, треба їхати.
Вийшла з метро, кілька разів зітхнула на повні груди. Мене наздогнала Юлія. У неї був невеликий салон краси, в нашому офісному будинку, так схожому на Вавилонську вежу.
– Привіт!
– Привіт, Еліно. У мене до тебе справа.
– Слухаю.
– Я в школі була найкрасивішою в класі, віриш?
– Вірю, але … Якось несподівано. Ти це до чого?
– Мені здавалося тоді, що це подібне до щасливого квитка в життя. На все життя. Та й всі якось переконували це … Загалом, я худобою стала, до десятого класу. У нас дівчинка була – блякла, ніяка. Ну, знаєш, є такі. Поганенька. І якось ми з подругами обрали її. Навіть не для самоствердження, але а не знаю, як правильно назвати це. Знущалися ми над нею. Жopстоко. Дратувало те, що вона навіть і не ображалася особливо. Плакала тільки кілька раз.
– Буває, – сказала я. – Я над хлопчиком одним сільським знyщалася. У нього стрижка була така … лиса голова, і чубчик. Це був шостий клас, якщо не помиляюся. Він мене переслідував, мені так здавалося. А я. Ех. І ось він біля велосипеда копирсався, а я повз проїжджала, вся така важлива, святкова. І не стрималася, лисим його обізвала, і давай педалі крутити, щоб утекти. А там дерево впало, на стежці, перед цим щось на зразок урагану було.
І пам’ятаю, що я полетіла. Пролетіла кілька метрів. Дивлюся – світ змінився. Ракурс, через який я на нього дивилася. Немов камеру повернули. Рука болить, нога болить, щока болить. Бачу – жук повзе зовсім поруч. Лежу. А хлопчик. Він так смішно їхав. Ногами по землі, замість того, щоб педалі крутити, але швидко мене наздогнав. У нього був такий древній велосипед! Я ще подумала – от мені і кінець прийшов. А він дивиться злякано, і каже:
«Ти як? Ціла? Давай допоможу. Знаєш, я просто подружитися хотів. Ти ж не така дурна, якою намагаєшся здаватися?»
Юль, пробач, я вже в свої спогади поринула, несподівано. Просто всі ми буваємо cкoтинами.
– Ось тебе понесло, – сказала вона. – Я не про те. Розумієш, я дівчинку цю потім … Як би сказати? Коли я зрозуміла, що життя у мене щось не складається, я її завжди згадувала. Думала, що їй все одно ще гірше має бути, якщо вже мені так. Мене це мотивувало. У мене ж два чоловіка було. Як думаєш, хто? Хто міг дозволити собі таку красуню, як я? Інженер? Робочий? Ні!
А потім, коли мій перший чоловік сказав, що я суну ніс не в свої справи, я думала, що це жарт. Шpам ось залишився. Але добре, що разом з носом. Вона вирвалася. Але і тоді я думала, що у моєї сірої мишки – все гірше. Вона допомагала мені виживати.
– Розумію. Але що ж сталося?
– А я її вчора зустріла, випадково. Років 25 не бачилися. Я її впізнала, і зрозуміла, що ось вона – красива, у неї обличчя таке … Світле? Вона років на десять молодше мене виглядає. А у мене від таблеток, від стресів, гopмони танець влаштували. Розповніла. Вона біля машини стояла, з сином, як я зрозуміла. І чорт мене смикнув, я підійшла, привіталася, а вона. Не впізнала мене. Довго згадувала. А коли згадала, то поцілувала, і навіть зраділа.
Чоловік її вийшов, з пакетами, такий гарний мужик! І вони поїхали, а я. Стою, як дура, і реву. Я все життя себе заспокоювала тим, як у неї все погано. А тепер … У мене і цього не залишилося. Я ніч не спала. У мене – порожнеча тепер. Нікого. Я одна. Ні, мама є, але … Я про інше. Мені, напевно, допомога тепер потрібна. Якщо раніше життя тільки обсипалjся, як штукатурка, то тепер вонjа зруйнувалjся. Що скажеш?
– Скажу, що у тебе вчора все найгірше завершилося. Ти все зрозуміла. І ціну краси, і відносність наших суджень. А головне, ти все розумієш. Гештальт завершено. Чорт, яке це дурне слово – гештальт. Яка тобі допомогa ще потрібна? Це я тобі як людина говорю. Але можу включити психолога, і почати: «А вам яке діло до її життя? Чому вас це хвилює?». Не буду я його включати. Слухай, тобі ж трохи за сорок. Ти можеш вибудувати все заново.
– Ти думаєш?
– Впевнена.
– Дівчата мене ненавидять, які у мене працюють. Подруг немає.
– Дівчата тебе ще полюблять. Знаєш, це правило, що за одного битого – двох небитих дають, працює. Ааа …
На цьому місці я навернулася. Там під гірочку було. Я поїхала. У мене складні стосунки з землею. Немов намагаюся вирватися, подолати цю силу тяжіння, яка мені дуже надлишково. здається. А вона мене – хрясь! Тільки ноги – злетіли. Юля стала мене піднімати, і теж навернулася. Повз мужик проходив. А ми лежимо і сміємося.
Читайте також: Дружина мого ворога: “Карино, рідна, пробач мене. Я не знав, коли затівав цю дурну помсту, що закохаюся в тебе по справжньому!”
– Соромно з ранку напиватися, громадянки, – сказав він.
Нам ще смішніше стало.
Знаєте, добре, що все добре закінчується. Юлія розібралася в собі. А я по собі знаю, як важливо в певний момент зрозуміти те, якою ти худобою була. Зрозуміти, щоб потім намагатися нею не бути. Все нескладно.
