Катерина стояла біля вікна, стискаючи в руках чашку з давно охололою кавою. Її пальці побіліли від напруги, але обличчя залишалося кам’яним.
Навпроти неї, біля відчинених дверей лоджії, стояв Олег. Він гарячково пакував у велику дорожню сумку свої речі, хаотично витягуючи їх із шафи.
Катерина спостерігала за цим видовищем із холодною відстороненістю, яка далася їй дуже непросто. Кожна річ, яку він кидав у сумку, здавалася шматком їхнього спільного п’ятирічного життя, що тепер просто перетворювалося на мотлох.
— Куди поспішаєш, почекай на свекруху, — тихо, але виразно промовила Катерина, не переводячи погляду від вікна. — Вона дуже хоче глянути на те, як я буду виганяти тебе з квартири.
Олег завмер з її улюбленим вовняним пледом у руках, який він чомусь теж вирішив прихопити з собою. Він повільно повернувся до дружини, і на його обличчі з’явилася зверхня посмішка, яка завжди з’являлася тоді, коли він відчував брак вагомих аргументів.
— Ти серйозно думаєш, що моя мама поїде сюди о сьомій ранку заради цього дешевого спектаклю, — запитав Олег, кидаючи плед поверх джинсів. — Вона надто поважає свій час, щоб витрачати його на твої чергові драматичні виступи. Крім того, це помешкання ми облаштовували разом, тому твої заяви про виселення звучать щонайменше смішно.
— Вона вже їде, — спокійно відповіла Катерина, нарешті повернувшись до нього обличчям. — Більше того, Ніна Петрівна сама зателефонувала мені ще о шостій ранку, щоб дізнатися, чи ти вже почав збирати валізи. Вона переконана, що без її особистої присутності ти спробуєш забрати навіть кухонний комбайн, який мені подарували мої батьки на новосілля.
Олег обурено пирхнув і застебнув блискавку на першій сумці з таким тріском, що здавалося, вона зараз розійдеться.
— Мої батьки подарували нам телевізор і холодильник, тому не треба робити з себе єдину власницю цього майна, — заявив він, крокуючи в коридор. — Я забираю те, що належить мені за правом. І взагалі, твоя звичка перекручувати слова моєї матері вже переходить усі межі. Вона завжди бажала нам тільки добра, а ти перетворила її на якогось монстра у своїй уяві.
— Добра, — перепитала Катерина, прямуючи за ним. — Саме тому вона три дні тому радила тобі переписати частину моєї фірми на твого троюрідного брата, щоб зменшити податкове навантаження. Це теж була проява турботи, про яку я не повинна була дізнатися.
— Це була просто фінансова рекомендація, яку ти сприйняла як особисту образу через свою вічну підозрілість, — крикнув Олег з коридору, намагаючись взути туфлі без лопатки. — Ти скрізь бачиш змови проти себе. Саме тому з тобою неможливо жити в одному просторі. Ти душиш своєю правильністю і постійними правилами, які сама ж і вигадуєш.
У цей момент у двері тричі коротко і владно постукали. Катерина і Олег одночасно замовкли, подивившись на замкову щілину. Напруга в повітрі досягла свого піку. Катерина підійшла, повернула ключ і відчинила двері.
На порозі стояла Ніна Петрівна. Вона була одягнена з бездоганною строгістю, наче збиралася на важливе судове засідання, а не на сімейний розбір польотів. Її погляд миттєво оцінив обстановку в коридорі, затримавшись на трьох великих сумках біля дзеркала.
— Я бачу, що процес уже в розпалі, — замість привітання вимовила Ніна Петрівна, переступаючи поріг і навіть не збираючись роззуватися. — Олег, чому твої речі складені так недбало. Ти ж помнеш усі свої сорочки, які я особисто прасувала минулого тижня.
— Мамо, зараз не час для сорочок, — роздратовано буркнув Олег, відходячи вглиб коридору. — Катерина вирішила влаштувати публічне відрахування мене з лав її родини. Вона вважає, що має повне право вказувати мені на двері без жодних компенсацій.
Катерина зачинила за свекрухою двері й схрестила руки на грудях, спершись на стіну.
— Я вказую на двері людині, яка протягом року таємно виводила кошти зі спільного рахунку на будівництво дачі, яка чомусь оформлена виключно на вас, Ніно Петрівно, — спокійним, але крижаним тоном промовила Катерина. — Тому давайте обійдемося без розмов про несправедливість. Ви прийшли подивитися, як я виганяю вашого сина. Дивіться. Процес завершується.
Ніна Петрівна повільно зняла рукавички, поклала їх на тумбочку для взуття і повернулася до невістки з виразом глибокого розчарування на обличчі.
— Яка дріб’язковість, Катерино, — промовила старша жінка, похитавши головою. — Ця ділянка була придбана для вашого ж майбутнього. Ми хотіли зробити сюрприз. А ти влаштувала скандал через кілька тисяч, які мій син заробив своєю власною працею. Ти ніколи не вміла цінувати те, що для тебе роблять. Твоя гординя зруйнувала цей шлюб, а не гроші чи дача.
— Сюрприз, який вимагав підробки мого підпису на документах про згоду, — запитала Катерина, піднімаючи брову. — Це нова форма сімейних сюрпризів, про яку я раніше не чула. І ваш син не заробив ці гроші сам. Це були дивіденди від компанії, яку ми створювали разом, коли він ще навіть не знав, як правильно скласти річний звіт.
Олег різко повернувся, його обличчя почервоніло від гніву.
— Припини принижувати мої професійні здібності, — заявив він, підходячи ближче до дружини. — Я працював без вихідних, поки ти займалася своїми виставками та благодійними проектами, які не приносили жодної копійки прибутку. Я мав повне право розпоряджатися цими грошима так, як вважав за потрібне для добробуту нашої родини.
— Благодійність Катерини була лише способом привернути до себе увагу суспільства, — додала Ніна Петрівна, підтримуючи сина. — Справжня жінка дбає про затишок у домі та спокій свого чоловіка. А ти з ранку до вечора пропадала на своїх зустрічах, залишаючи Олега наодинці з побутовими проблемами. Не дивно, що він шукав підтримки у своєї матері, яка завжди вислухає і зрозуміє.
— Він шукав підтримки у вашому гаманці та вашому бажанні контролювати кожен його крок, — відповіла Катерина, не втрачаючи самовладання. — Ви виховали чоловіка, який у тридять п’ять років не здатний прийняти жодного рішення без вашого схвалення. Навіть зараз, коли його виганяють із квартири за обман, він ховається за вашу спину і чекає, що ви розв’яжете цю проблему.
— Це брехня, — вигукнув Олег, але його голос прозвучав недостатньо переконливо. — Я ні за кого не ховаюся. Я забираю свої речі й іду, бо перебувати з тобою в одному приміщенні стає небезпечно для мого психіки. Ти стала сухою, цинічною та бездушною жінкою.
— Подивися на себе, Олегу, — тихо сказала Катерина, вказуючи на сумки. — Ти забираєш навіть кавомашину, яку ми купували разом на річницю. Ти забираєш книги, які жодного разу не відкрив за ці роки. Ти намагаєшся забрати все, до чого можеш дотягнутися, просто щоб зробити мені боляче.
Але тобі це не вдасться, бо речі для мене не мають значення. Мені шкода лише втраченого часу, який я витратила на спроби побудувати сім’ю з людиною, що не має власної думки.
Ніна Петрівна підійшла до однієї з сумки, привідкрила її і зазирнула всередину, ігноруючи слова невістки.
— Олегу, ти забув забрати кришталеві келихи, які я дарувала вам на весілля, — зауважила вона, повністю перемикаючи увагу на матеріальний бік питання. — Вони належать нашій родині, це спадок моєї бабусі. Я не залишу їх тут для твоїх майбутніх гостей, Катерино.
— Келихи лежать у серванті, можете забрати їх просто зараз, — відповіла Катерина, роблячи жест рукою в бік вітальні. — Забирайте все, що вважаєте своїм спадком. Мені не потрібно нічого, що нагадує про вашу постійну присутність у нашому житті. Навіть цей колір стін у коридорі, який ви наполегливо рекомендували, я перефарбую вже завтра.
— Який жахливий прояв неповаги до старших, — мовила Ніна Петрівна, прямуючи до вітальні. — Я обирала цей колір з урахуванням психологічного комфорту, але твій смак завжди залишав бажати кращого. Мій син заслуговує на значно кращу партію, на жінку, яка вмітиме слухати і поважати досвід інших.
Олег пішов слідом за матір’ю, залишивши Катерину саму в коридорі. З вітальні почувся дзвін кришталю та шелест пакувального паперу, який Ніна Петрівна, очевидно, принесла з собою у своїй місткій сумці.
— Ти чуєш, як вона з нами розмовляє, — долинав з кімнати голос Олега. — Вона навіть не намагається пом’якшити ситуацію. Вона просто виставляє мене злочинцем перед усім світом.
— Вона завжди була такою, Олегу, — голосно відповіла Ніна Петрівна з вітальні. — Холодна і розрахункова. Я казала тобі ще перед весіллям, що дівчата з таких родин думають лише про свій статус та капітал. Вона ніколи не любила тебе так, як повинна любити справжня дружина. Вона бачила в тобі лише успішного партнера для реалізації своїх планів.
Катерина підійшла до дверей вітальні й зупинилася на порозі. Вона спостерігала, як свекруха дбайливо загортає кожен келих у газету, а Олег стоїть поруч, тримаючи в руках коробку.
— Ви говорите про кохання, Ніно Петрівно, но самі не знаєте значення цього слова, — промовила Катерина. — Для вас кохання — це повна покора та звітність. Ви хотіли, щоб я звітувала перед вами за кожен крок, за кожну витрачену гривню, за кожну вечерю, яку я готувала вашому сину. Коли ви зрозуміли, що я не буду грати за вашими правилами, ви почали налаштовувати Олега проти мене. І найсумніше те, що він дозволив вам це зробити.
— Ми не будемо вислуховувати ці лекції, — заявив Олег, закриваючи коробку з келихами. — Ми забираємо речі й ідемо. Твоя квартира залишиться тобі, Катерино. Насолоджуйся своєю самотністю та своєю правотою. Побачимося в суді під час розподілу майна компанії. Там твої емоційні промови не матимуть жодного значення для судді.
— Суд розставить усе на свої місця, — погодилася Катерина. — Особливо коли юристи переглянуть виписки з рахунків за останні дванадцять місяців. Я думаю, вам обом буде дуже цікаво дізнатися, що всі копії документів уже перебувають у мого адвоката. Тому ваші погрози судом звучать принаймні наївно.
Олег помітно зблід і подивився на матір. Ніна Петрівна на мить завмерла, але швидко повернула собі самовладання, хоча її пальці, що тримали останній келих, помітно затремтіли.
— Ти блефуєш, — сказала вона, намагаючись зберегти твердість у голосі. — У тебе немає жодних доказів. Все було зроблено законно.
— Законно — це коли обидва власники знають про транзакції, — відповіла Катерина, відходячи від дверей назад до коридору. — А тепер я попрошу вас прискоритися. Мій час дорого коштує, і я не збираюся витрачати весь ранок на споглядання того, як ви пакуєте кришталь.
Олег виніс коробку в коридор і поставив її на найбільшу валізу. Його рухи стали квапливими, зникла колишня впевненість. Він зрозумів, що ситуація вийшла з-під його контролю, і тепер його доля залежить від рішення суду, де авторитет матері вже не допоможе.
— Ти пошкодуєш про це, Катерино, — пробурмотів Олег, беручи до рук дві найважчі сумки. — Ти руйнуєш те, що ми будували роками, через свої амбіції та небажання йти на компроміси.
— Я руйную ілюзію, в якій жила весь цей час, — відповіла вона, відчиняючи перед ними вхідні двері. — І компроміси не означають, що я повинна заплющувати очі на крадіжку та зраду моєї довіри.
Ніна Петрівна вийшла першою, високо піднявши голову і навіть не подивившись на колишню невістку. Вона міцно тримала в руках сумку з келихами, наче це був єдиний трофей, який їй вдалося вибороти в цій тривалій суперечці.
— Ходімо, Олегу, не витрачай слів на людину, яка втратила будь-яку гідність, — кинула старша жінка вже з під’їзду. — Час усе розставить на свої місця, і ти ще побачиш, як вона буде просити про вибачення.
Олег затримався на порозі на кілька секунд. Він подивився на Катерину, сподіваючись побачити в її очах бодай краплю сумніву чи жалю, але зустрів лише спокійний, байдужий погляд людини, яка вже давно прийняла остаточне рішення.
— Прощавай, — сказав він, переступаючи поріг.
Катерина нічого не відповіла. Вона просто плавно зачинила двері, повернула ключ у замку і вперше за багато місяців відчула, як тиша в її квартирі стала легкою та спокійною.
Вона повернулася на кухню, вилила холодну каву в раковину і почала готувати собі новий, свіжий сніданок, не поспішаючи і не озираючись назад.
Тетяна Макаренко
