Інга їхала в автобусі додому. Краплі нудного осіннього дощу розпливалися по запиленому склу, спотворюючи світ за вікном. Автобус рвонув і зупинився на світлофорі.
Інга дивилася, як по пішохідному переходу квапливо йдуть люди. Раптом один чоловік повернув голову, і вона ледь не скрикнула. Не може бути! Вона похилилася до вікна.
– Дівчино, обережніше! Ви ще б мені на голову лягли… – гнівно обурилася повна жінка на сидінні перед вікном.
– Перепрошую, – Інга поспіхом випросталася.
Пішоходи перейшли на іншу сторону дороги й зникли з поля зору. Засвітився зелений, автобус проїхав метрів триста й зупинився на зупинці. Жінка продовжувала обурюватися, і Інга поспішила вийти на вулицю.
Вона оглянулася. Дрібні краплі дощу кололи й холодили шкіру обличчя. «Даремно вийшла. На що сподівалася? – запізніло подумала вона. – Навколо повно магазинів і різних офісів. Він міг зайти в будь-яку будівлю. Значить, він повернувся…»
Увечір Інга думала про Костю. Зараз вона вже сумнівалася, що бачила саме його. Вікно брудне, пошарпане дощем, вона могла й помилитися. Напевно, просто часто думала про нього останнім часом, от і привиділося.
Задзвонив телефон, і Інга кинулася в передпокій за сумочкою.
– Привіт. Може, сходимо кудись? – спитав Кирило.
– Вибач, не сьогодні. Я втомилася.
– Шкода, я так сподівався… – У голосі Кирила пролунав явне розчарування.
– Вибач, правда, не можу. – Інга відключилася.
Кирило вже місяць залицявся до неї. Непоганий хлопець, але одружений. Він вішав їй локшину на вуха, що перебуває в процесі розлучення, але Інга не була дурною дівчиною, не вірила йому. Усі так кажуть. Так, від нудьги можна разом повечеряти в кафе, погуляти в гарну погоду, але не більше. Не заради продовжувати непотрібне їй спілкування.
Її думки знову повернулися до Кості.
Вони познайомилися в кафе. Інга чекала подругу й пила каву. Та подзвонила й сказала, що приїхала свекруха й прийти не може. Поки розмовляли по телефону, Інга пару разів зловила на собі зацікавлений погляд хлопця за сусіднім столиком.
– Ви засмутилися, що ваша подруга не може прийти? – спитав він її, коли вона сховала телефон у сумочку.
– Ваша подружка, здається, теж вас підвела, – у тон йому відповіла Інга.
– Не вгадали. Ми з моєю дівчиною давно розійшлися. Часто заходили в це кафе. Ностальгія, напевно. Мене Костя звуть.
Так вони й познайомилися. Симпатія між ними виникла одразу, а незабаром Інга переїхала до Кості. Це були її перші серйозні стосунки. У Кості була своя квартира. Батьки розлучилися, мати знову вийшла заміж, а батько так і жив один. Мати не вітала спілкування сина з батьком, тому для Кості було повною несподіванкою, коли два роки тому він помер, заповівши єдиному синові свою квартиру.
Інга з Костєю прожили разом півтора року.
Це був найщасливіший час! Можливо, вони б одружилися, якби не Костина мама. Інга їй не подобалася. Вона капала синові на мізки, та тільки той не слухав. Тоді мама запросила до себе в гості свою подругу з донькою з іншого міста. Кожного дня дзвонила синові й просила приїхати, зводити гостей кудись, показати Альоні місто…
А Інга сиділа вдома, чекала й ревнувала.
– І як, гарна та Альона? – спитала вона одного разу.
– Ти б побачила її. Товста, оченята маленькі… Не ревнуй, вони скоро поїдуть, – відмахувався Костя.
Одного разу він був у душі, а йому подзвонив хтось.
– Відповідай! – крикнув він Інзі.
Вона відповіла й випадково побачила на телефоні спільну фотографію Кості з Альоною. Образило навіть не це, а брехня Кості. Дівчина була гарна, і виглядали вони задоволеними.
Тоді вони вперше сильно посварилися. Костя намагався виправдатися, мовляв, збрехав, бо бачив, що Інга ревнує. Сказав, що взяв на вечір квитки в кіно, ніхто їм не завадить. Але знову подзвонила мама.
– Іди зі своєю Альоною, не засмучуй маму, – сказала Інга.
Сварка розгорілася з новою силою. Костя пішов, грюкнувши дверима. А Інга зібрала речі й переїхала до мами.
Він не дзвонив, не намагався з нею зустрітися. Інга плюнула на гордість і пішла до нього. Біля під’їзду зіткнулася з його мамою. Та радісно посміхнулася й сказала, що Костя поїхав у інше місто, що одружується на Альоні.
Інга розгубилася, повірила й побігла. Вона занесла номер Кості до чорного списку.
Інга довго переживала, намагалася забути Костю. Але побачивши його сьогодні, зрозуміла, що так і не змогла забути й розлюбити.
Наступного дня після роботи вона поїхала до нього. У вікнах його квартири не було світла. Інга пройшла подвір’ям кілька разів, але почався дощ, і вона поїхала додому, так і не зустрівши Костю.
Цілий тиждень вона приїжджала й прогулювалася повз його будинок. Лаяла себе за слабкість і відсутність гордості, але нічого не могла з собою вдіяти. З любов’ю важко впоратися. Вона гострою колючкою сидить у серці. Торкнеш – заболить з новою силою. Немає такого інструменту, щоб витягти її з серця, вискоблити з пам’яті.
В кінці жовтня видався несподівано теплий день без дощу. Інга сіла на лавочку на дитячому майданчику, збираючись за будь-яку ціну дочекатися Кості. І її очікування було винагороджене.
Хвилин через сорок біля його під’їзду зупинилася машина, з неї вийшов Костя. Він уже підійшов до дверей і раптом оглянувся. Стемніло, але Інга могла присягнути, що він подивився прямо їй у вічі. Вона зіскочила з лавки.
– Привіт. Несподівано. Що ти тут робиш? – підійшовши до неї, спитав Костя.
– Привіт, – тремтячим від радості голосом відповіла Інга.
Якийсь час вони мовчали розглядали один одного.
– Йшла повз… – Інга запнулася.
«Йшла повз? Так втомилася, зайшла в його двір і сіла відпочити на лавочку? Ти сама-то в це віриш?» – обурився внутрішній голос Інги.
Інга заздалегідь вигадала історію про подругу, яка живе в сусідньому будинку, але при виді Кості розгубилася, з голови все вилетіло. Костя дивився на неї, не відриваючись. Добре, що було темно, він не бачив, як вона почервоніла.
– Ну так, так, я спеціально прийшла сюди. Я вже кілька днів приходжу до твого дому, сподіваючись зустріти тебе. Ми так раптово розійшлися…
– Я теж радий тебе бачити, – усміхнувся Костя. – Як ти живеш? Заміж не вийшла?
– Ні, але в мене є хлопець. Ось думаю, погоджуватися на його пропозицію чи ні. «Нехай думає, що в мене все відмінно».
– Погоджуйся. Якщо зробив пропозицію й готовий чекати, значить, любить, – сказав Костя.
– Ти давно повернувся? Твоя мама сказала, що ти поїхав до Альони й одружуєшся з нею.
– Мама сказала? Нікуди я не їздив і одружуватися не збирався. Холодно. Може, підемо до мене? – запропонував Костя.
– Ні. Я не зможу… – Інга закрутила головою.
– Тут поруч є кафе. Пам’ятаєш, ми часто заходили туди, ти завжди замовляла шоколадний торт і каву.
– А ти пам’ятаєш, як я хотіла здивувати тебе, принесла в ліжко чашку кави й перелила на тебе? – Вони разом розсміялися.
– Хіба таке забудеш? Кава була гаряча. Зізнаюся, мені тоді дуже хотілося прибити тебе. Пляма на простирадлі так і не відіпралася. Дивлюся на неї й згадую, як ми жили разом… А ти згадувала мене?
– Коли ти насуплюєшся, у тебе на лобі між бровами з’являється зморшка. Раніше її не було. Якби не твоя мама…
– Ось тільки не треба все валити на маму, – обірвав Інгу Костя. – Ти ревнувала, слухати нічого не хотіла, видумала собі, що вона хоче одружити нас з Альоною…
– Ти мені не віриш? – скрикнула Інга. – Я все видумала? Я бачила фотографії на твоїй сторінці в соцмережі з цією Альоною. Пам’ятаєш, коли тобі подзвонив хтось і ти попросив мене відповісти? Я побачила в твоєму телефоні ваше фото. Ти брехав, що вона страшна й товста, а вона дуже навіть гарна.
– На твоїй сторінці, між іншим, теж повно фото з вечірок. І навколо тебе повно хлопців. А Альона мені ніколи не подобалася. Ми знайомі з дитинства…
– Ти слідкував за мною? Відстежував мою сторінку? – Очі Інги гнівно блиснули.
– Як і ти мою, – усміхнувся Костя. – Тобі не здається, що ми знову сваримося? – Зморшка на лобі стала ще глибшою.
– Не здається, – зітхнула Інга.
– Дурно якось все вийшло. Слухай, може…
– Мені час. Справді холодно. – Інга опустила голову, ховаючи сльози.
– Постривай. Ти не можеш так піти. Давай не будемо повторювати минулих помилок, поговоримо. Адже ми не байдужі одне до одного…
– І твоя мама знову запросить в гості якусь подругу з донькою? У неї їх, напевно, багато. І всі їхні доньки хочуть вийти за тебе заміж. Не хочу боротися з твоєю мамою, я все одно програю.
– Інго, а ти любиш того, хто зробив тобі пропозицію? – раптом спитав Костя.
Інга знизала плечима.
– Взагалі-то він одружений. Рада була тебе побачити. Може, ще колись зустрінемося. – Інга розвернулася й квапливо пішла геть.
– Інго! Постривай!
«Не треба було приходити. Не можна повернути минуле… Потрібно рухатися далі…» – твердила вона собі по дорозі до зупинки.
У сумочці задзвонив телефон.
– Інго, ти де? Я прийшов, а тебе нема вдома, – спитав Кирило.
Інга пошкодувала, що відповіла поспішно, не глянувши на екран.
– Я в подруги. Випили трохи, я залишуся в неї ночувати.
– Інго, я можу приїхати за тобою, скажи адресу…
– Кириле, не треба. Нічого не треба. – Інга вимкнула телефон.
«Ось причепився. Що йому треба від мене? Хоча, зрозуміло, що треба. І його зовсім не хвилює, що мені не потрібні такі стосунки».
У неділю Інга прокинулася пізно. Вона встала, відкинула фіранку й виглянула у вікно. Весь двір був засипаний снігом. Шкода, що така краса розтане. Інга опустила очі й побачила внизу Костю.
Першим бажанням дівчини було сховатися за штору. Але було пізно, Костя вже помітив її й помахав рукою. «Він все-таки прийшов!» – радісно билося серце.
«І що? Чому не прийшов раніше? Першим? Чому не спробував зустрітися, повернути тебе?» – прокинувся внутрішній голос.
«А ти не думав, що його мама могла збрехати й йому? Сказати, що я вийшла заміж?» – осадила його Інга.
Вона взяла телефон, знайшла чорний список і зняла позначку з номера Кості.
– Привіт! Довго збираєшся мерзнути? Піднімайся. Номер квартири пам’ятаєш?..
«Господи, як же я заздрю тим людям, які легко сходяться, легко розходяться, легко забувають… А тут як вплутаєшся в щось доленосне, прилипнеш до когось, як жувальна гумка до волосся — і все! Однозначно… тільки різати! Різати по живому…»
