Ларисі щоночі снилися жахіття, маленькі рученята простягала до неї рідненька донечка. А чоловік шукав коханця

Важка мука терзала її щодня, щоночі, караючи жахливими видіннями. Лариса прокидалася у холодному поту і довго лежала у ліжку, тупо дивилася у стелю та не могла прийти до тями. А коли чоловік, солодко потягуючись, прокидався, мусила посміхатися.

Чоловік стежив за власною дружиною

Чоловік уже давно помітив зміну в Ларисиній поведінці. З ранку і до ночі снувала по хаті, як мара, байдуже спостерігала, як бешкетують у просторому будинку їхні сини, хоча ще місяць тому не могла натішитися ними, годинами сумно дивилася у вікно. Сьогодні печаль панувала в її очах. Пише Вісник

– Лар, може, ти захворіла? – турботливо допитувався чоловік.

– Ні, все добре, – завчено відповідала і відводила сумний погляд.

Борис нічого не розумів, лише точно знав: щось з Ларисою трапилося. Але що? По кілька разів на день телефонував їй, цікавився справами, та вона була непохитна: «Все добре». І раптом чоловіка несподівано осінила думка – коханець! Ось чому Лариса так сторониться його, тим паче, стала щодня затримуватися на роботі. Коли пропонував заїхати за нею увечері, непокоїлася, щось плутано пояснювала: мовляв, то терміновий проект, то начальство сидить допізна, то за колегу треба попрацювати, то. І таких відмовок у неї знаходилося безліч.

Одного дня Борис під’їхав машиною до Ларисиного офісу. Не виходячи з авто, поглянув на вікна другого поверху – у її кабінеті ще світилося. Та рівно о шостій, коли закінчувався робочий день, його дружина вийшла з приміщення. Накинувши на голову хустину (дивно, навіть взимку ходила без шапки), поспішила у протилежний від дому бік. «Цікаво, куди це вона?» – аж заскреготів зубами Борис. Думка про зраду все більше мучила душу. Провів жінку поглядом, аж поки не звернула у провулок. Натиснув на газ – і вже побачив її на іншому кінці вулиці. А Лариса, кутаючись у пальто, крадькома озиралася навкруги. «Точно спішить у «Манго», – захлинаючись від образи, встиг подумати Борис про дорогий ресторан. Але Лариса раптом перейшла вулицю і попрямувала до східців церкви.

– Що вона тут забула?! – вголос промовив сам до себе від здивування.

Адже вони ніколи не ходили до церкви, мали партійних батьків, тому не були хрещені і не хрестили своїх синів. Оце вразила!

За годину, яку Борис ледь всидів на місці, з храму вийшла його Лариса. Знову потай озираючись, пішла на тролейбусну зупинку і поїхала додому. Довго обмірковуючи несподівану ситуацію, вирішив не говорити те, про що дізнався. А головне – надумав щодня стежити за власною дружиною.

Минув тиждень – і Борису це набридло. Тим паче, Ларисин маршрут не змінився. Дім – робота – церква. У п’ятницю ввечері врешті зважився поцікавитися: які такі гріхи замолює його дружина-атеїстка?

Як звично, «провів» Ларису з роботи до храму і почекав, коли вона вийде. Жінка уже спускалася східцями, як Борис, вийшовши з машини, голосно її окликнув. Помітив, як від такої несподіванки вона стривожилася, ніби перелякана пташка, очі зрадницьки забігали – певно, придумувала, як викрутитися.

– А чого ти тут?! – здивувалася. – Я просто свічки – запинаючись, почала було на ходу шукати виправдання.

– Нічого не вигадуй, – обірвав на слові. – Кажи правду. Я ж твій чоловік, – обійнявши її, поцілував у щічку.
І Лариса враз залилася слізьми: «Прости. Прости.»

Після aбopту з’явилася дочка

Місяць тому Лариса зaвaгiтніла. Вирішила поки нічого не розповідати Борисові, хотіла стовідсотково переконатися у гiнеколога, адже давно планували дочку. Але слова лікарки її вбuли. Роза Вікторівна по-материнськи погладила руку жінки:

Читайте також: В одній хаті — з двома чоловіками. З молодшим ділить cпaльню, зі старшим – господарку

– Дорогенька Ларочко, доведеться перервати вaгiтність.

– Як?! Ви ж знаєте, як ми хочемо дитину – очі налилися сльозами.

Але у погляді лікарки була тривога:

– Плід погано розвивається. Навіщо тобі хрест до кінця життя?

У той вечір не зважилася сказати правду Борисові. Думала – завтра, післязавтра. А тоді вже не знала, як розповісти. Ходила сумна, нічого її не тішило. Тим паче, стали снитися страшні сни. А в ту ніч, напередодні aбopту, їй привиділася маленька дівчинка, яка просила: «Мамо, не вбuвай мене.» Не послухала. І коли зробила aбoрт, те дитя щоночі мучило у снах і щоразу плакало: «Знайди мене.» Як зараз бачить перед собою цю блакитнооку дівчинку з білявими кучерями.

Далі несила було терпіти муки совісті, які, здавалося, точать душу, як черв’як. Після роботи не мала ніякого бажання йти додому, і одного вечора ноги самі занесли її до храму. Чомусь захотілося зайти всередину, звідки линула молитва. На душі ставало спокійніше, приємніше. Після служби підійшла до священика – і слово за словом, ніби на сповіді, зізналася, що раніше не вірувала, зрештою, ніколи і в церкві не була. Повідала про своє життя, сім’ю і те, що вбuла ненароджену дитину. Підібрала саме слово «вбuла», бо після нічних видінь, де дівчинка називала її мамою, інакше сказати не могла. Її гірку розповідь впереміш з плачем священик вислухав до кінця, не перебиваючи.

– То тяжкий гріх, – сумно промовив отець. – Моліться, і Бог вкаже вам дорогу.

Після того відчула неймовірне полегшення на душі, тому і стала щовечора відвідувати службу. Правда, потай озиралася навкруги, не хотіла, щоб хтось зі знайомих бачив, що вона ходить до храму.

– Треба було мені у всьому зізнатися – Борис ніжно поцілував Ларису. – Я ж твій чоловік, і мені дуже важко, що ти так настраждалася.

– Прости. А тепер знаю, чому мені знову сниться та дівчинка. Я довго думала над цим. Може візьмемо дитину з дитбудинку? – з благанням та надією заглядаючи йому в очі, несподівано запитала.

– З дитбудинку?! – здивувався Борис.

– Я більше не можу мати дітей.

А за півроку, владнавши всю паперову тяганину, тішилися маленькою Настусею. Перед тим Лариса та Борис порадилися зі своїми хлопцями. І ті не перечили, ба, навіть зраділи:

– У нашому великому будинку вистачить місця всім, – по-дорослому міркували сини.

І як тішилися, коли вдома з’явилося маленьке диво! Братики сперечалися, кому гуляти з Настею, кому її годувати, після школи обов’язково приносили якусь дрібничку, аби лише порадувати маленьку сестричку, непокоїлися, коли хворіла, і ночами теж не спали, переживаючи за неї. Ніхто жодного разу навіть й словом не обмовився, що вона з дитбудинку. Сироті, яка хтозна чи мала б щасливу долю, чужі люди подарували сімейне життя.

Що цікаво, коли Настуні минуло три рочки, вона стала схожою на ту дівчинку зі снів – така ж блакитноока з білявими кучерями.

Юлія ШЕВЧУК, м. Рівне

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram