Лора коханців міняла досить часто, чоловік знав про це, знав і терпів. Та коли одного дня в подружньому ліжку застав іншого – не витримав. “У люди” пішов уже і Саня. Вибирав наймолодших коханок і ходив з ними повсюдно, не ховаючись і не соромлячись

Автор – Тетяна Луківська, спеціально для сайту osoblyva

Самотньо біля вікна сиділа жінка і не поспішаючи пила каву. Стиха кидала сумний погляд на вікно, неначе когось визираючи. Довго сиділа, але так ніхто й не прийшов… Лора була гоноровою, недоступною та ще й насмішницею. Вміла так влучити в співрозмовника сарказмом, що подих забивало. І, з рештою, залишилася сама.

Ніхто не домагався її доброго до себе ставлення, а про почуття і знаку не подавали. Та дівчина не журилася. Вона сама кувала своє буття. Їй всього було досталь. Кохання собі “тимчасові” купувала, адже така можливість була. Недаремно ж дочка “великих” людей. Широко йшла життям, наступаючи на тих, хто їй заважав, змітаючи зі шляху свого нецікавих та непотрібних супутників.

Порожнеча навколо дівчини розширювалася. А одного разу помітила біля себе лише одні щиро закохані очі однокурсника. Вони сяяли здалеку, не наважуючись приблизитись. І це сподобалося Лорі. Така відданість, невигадливість, скромність… Захотілося потішитись. Допустила хлопця до себе. А він весь світ прихилив до її ніг, дарував своє кохання щедро і щоденно, не вимагаючи нічого взамін.

У вакуумі її життя залишився тільки він, хто зміг прощати її “виходеньки”. Згодом став її чоловіком. Цього вона йому простити не могла. Щоденно дивитися і чаруватися його щирим кохання для неї було відразно. Не зблизила родину і народження єдиної донечки. Допустити ще близькість з осоружним чоловіком не могла. Пішла “в люди”, в повному розумінні цього слова. Захоплювалася, а то й просто сходилася на мить з чужими і нелюбимими, аби лиш не зі своїм. Розсипала і розсипала щире кохання свого Сані, маючи велике задоволення від його гіркоти і розчарування.

Його любов була велика. Він тихо прощав дружину, турбувався про донечку, бо нестямно любив своїх жінок. Старався не чути пліток, не зважати на довгі нічні походеньки дружини, чекав, що його любов вічна і непереможна. В хвилини сімейного затишшя, тішився дитиною і дозволяв дружині відпочивати від його любові. Та крах їхнього сімейного, хай навіть такого, життя, був неминучий. Любов вічна, коли вона вірна, непереможна, коли чиста. А бруд хтиво “заліз” уже навіть у їхню, правда, завжди холодну, подружню постіль. Там був чужий. І це таки добило чоловіка.

Тепер їх об’єднувала лише мить з донечкою, якщо потрібно було щось вирішити для дитини. Кожен жив своїм життям. “У люди” пішов уже і Саня. Вибирав наймолодших коханок і ходив з ними повсюдно, не ховаючись, і не соромлячись. Любов згоріла, а в закапелку його душі лиш пекла образа за змарнілі роки чоловічої спокути. Про себе не дбав, а коли дочка поїхала навчатися і майже не приїжджала додому, занехаяв себе зовсім. Вигляд мав засмиканий, схудлий і неприкаяний.

Коханки вже не липли до змарнілого чоловіка. І він гинув, з кожним днем все більше розчаровуючись у житті.

– Що з твоїм чоловіком, Лоро? – запитували колеги, сусіди, знайомі, колишні друзі Ці запитання все частішали, а жінка прибрана, ошатна, модна, адже наступним коханцям тільки така може сподобатися, відмахувалася від неприємних запитань, придумуючи різні пояснення.

– Хворіє, стомився, неприємності на роботі,- відповідала. А сама так рідко його бачила, бо останнім часом неприємний і непривабливий вигляд чоловіка виганяв її з квартири і вона якнайдовше старалася проживати в чергового коханця. Уникала, з відразою заходила до квартири, аби взяти якісь свої речі. І зараз давно його не бачила. Навіть для дочки вигадувала, що все з батьком добре, аби та не їхала і не бачила такого падіння улюбленого татуся.

Та дочка все ж рвалася додому, відчуваючи, що не все так добре, обіцяла обов’язково взяти направлення на інтернатуру до рідного міста. А Саня, прихворівши, вже і не старався вибиратися з бруду, з хвороби. Йому так комфортно було долежувати своє занапащене життя. Депресія опанувала ним вже повністю. І хоча на роботі вже давно журилися його недбалим ставленням до обов’язків, терпіли, враховуючи такі сімейні обставини, все ж захвилювалися через довгу відсутність горе-працівника.

Відвідувати хворого напросилася і Зоя. Їй вже давно було шкода цього чоловіка. Адже колись вони разом прийшли сюди на роботу, завжди чемно віталися, перекинувшись кількома черговими фразами про домівку, здоров’я тощо. Вона найпізніше зрозуміла його падіння, адже при ній він завжди старався триматися, а самотня Зоя чомусь бачила в ньому тільки хороше.

Коли до неї дійшла плітка, а чи правда, про зраду дружини, жінка тільки пошкодувала, що так сталося. Хотілося і зараз підтримати хворого. Відчувала, що він не просто загрипував, тому й поспішила долучитися до відвідувачів. Та те, що побачила Зоя, вразило настільки, таке передати неможливо. Занедбана квартира, немита гора посуду, голодна і холодна, як кажуть, хата, свідчила, що чоловік здається. Зоя вже знала, як бути далі. Тому в наступний вечір відвідала Саню сама.

Поки він куштував її гарячий борщ, квартира набирала людського помешкання. Пізно ввечері жінка дибаючи стомлено додому, відчувала радість. Їй є про кого дбати. А через деякий час на робоче місце повернувся здоровий, в чистому костюмі, якийсь інший Саня. В очах розум, врівноваженість та ще невпевнена, боязка радість. Посміхався якось потаємно, але всі бачили, що чоловік оживає, одужує.

Ще кілька днів і колектив “вичислив” винуватця таких змін. І не осудив. Життя набирало обертів, а доля немолодих уже людей все нагороджувала щастям. Приїхала дочка, яка теж підтримала нові стосунки батька, вражаючись, як він змінився. Ще у дитинстві таким інколи був. Вона була рада за рідну людину. Залишилася з батьком, приймаючи до гурту і Зою.

Матір бачила рідко, але розуміла, що вона вже шкодує за втраченим. Намагалася через дочку натиснути на колишнього чоловіка і Лора, але Саня, перейшовши жити до Зої, відкинув усі спроби такого натиску. Лора все частіше поверталася додому, але її там ніхто не чекав. Донька збиралася заміж, а всі питання весільні вирішувала із батьком та Зоєю. А то й свята, вечори більшість проводила там. У батька було затишно. Там сяяла любов, повага і взаємопорозуміння.

А Лора все сумовито йшла до своєї квартири, де чітко цокотів годинник, відлічуючи час, у якому вона була самотня. Ще модна, горда, але самотня жінка, яка вже не така впевнена в завтрашньому дні. Якось бачила щасливого Саню, того закоханого чоловіка, якому не дозволила долюбити себе. І він любив іншу, віддано і безтямно. Вона знала, яка це любов, тому і заздрила Зої.

Читайте також:  Варі довелося вибрати сукню попростіше. Чоловік взагалі старий костюм одягнув. У підсумку на весіллі вони виглядали гірше всіх родичів, зате грошей більше всіх дали – 30 тисяч, бо так свекруха вирішила

Лора часто пила каву. Сідала за столиком на кухні і чекала: як і колись відчиняться двері, зайде Саня, ніжно обніме за плечі і все стане, як і раніше: сонячні ранки і щедрі на любов вечори. Та помешкання видзвонювало порожнечею. І вона йшла до людей. Спостерігала за галасом у кав’ярні, сідала за столиком біля вікна і дивилася на сльозливу шибку. То плакала її знівечена гордістю і самотністю душа, а поруч гонорова порожнеча. Виклик долі Лора зробила сама. А зібрати знівечене і розкидане… Як?

Фото ілюстративне, з вільних джерел

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО!