Мала, нікому не потрібна і зраджена, вона таки “вибилася” зі злиднів у люди і здійснила свою мрію – побачила Венецію

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.

Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.

Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:

– Збудили тебе, мала, рано?

А якось запитав:

– Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти – розумна.

Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста. Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється – не найвищий.

А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних – багатих, із багатих – бідних. Змінює світ. Людей. Зиму – на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.

– Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, – жартували пастухи.

Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.

Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.

Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали – сотня, інші – більше.

– Час завжди буде у помочі тобі, мала, – казав дід Олесі. – Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу.

Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.

Книжки замінили їй Анонькові оповідки.

– Навіщо тобі стільки науки? – дивувалися в селі. – Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.

«А ти їх не слухай, не слухай, – здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. – Час виправить все».

Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.

– Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.

– Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, – насміхалася Наталка, перша дівка на селі.

Юркові батьки мало не збoжeвoліли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.

– Не смій! – з притиском мовив батько.

– Не смій! – повторив материн погляд.

Якось Юрко запитав банальне:

– Олесю, яка твоя найбільша мрія?

– Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми. Це казкове місто ніколи не лягає спати.

Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.

– Ти звідки знаєш все це?

– Читала.

– До завтра! – сказав розгублений хлопець.

– Прощай, Юрку.

Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.

У день смepті діда Анонька Олеся завжди ходила на його мoгuлу. Дід залишався дорогою дyшею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.

Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.

Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор – директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники – за хороше ставлення.

– Стара дівка Олеська. Двадцять сім – не сімнадцять, – пліткувало село.

– Молода, а справу знає, – з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.

Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.

– Купіть пісочний годинник.

На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?

– Мені не

– Він принесе вам щастя. І не дорогий.

Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.

– Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, – не вгавало дівча.

– Хочу до Венеції, – мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.

Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу.

Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злoдії, туристи – усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь – чужий гаманець.

У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.

– Твій час, мала, час, час, час

Олесин сон обірвав стукіт у двері.

– Я таки знайшов тебе, – перед нею стояв директор, Ігор Миколайович.

Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.

– Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно. Ти завжди втікаєш. Ти не знаєш. Я хотів. Не встиг. Не знайшов часу. Я хвилювався. Ти сама у Венеції.

– Який гарний сон, – усміхнулася Олеся.

– Це я. Ігор! Це – не сон!

На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:

– Твій час, час, час

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram