Дівчина намагалася роздягнула малюка. Її руки тремтіли. Пелюшка ніяк не підкорялася і здавалася нескінченною. Але, нарешті, за наступним шаром тканини з’явився крихітний маленький комочок.
Пупок зеленого кольору в середині круглого животика. Нігтики розміром з сірникову голівку. Шість, сім, вісім, десять пальчиків. Маленькі ноженята стирчали з величезного памперса. Його вона також зняла.
Хлопчик.
Малюк спав і вона ніжно провела кінчиками пальців по беззахисному животику, ніжкам і рученятам. По м’якенькому пушку на головці. Нахилилася і понюхала маківку – адже не даремно про цей запах складено так багато легенд.
Але голівка пахла ліками й чимось чужим. Дитина була чужою.
Кімната раптом здалася водночас і великою і замалою, знаходитися в ній самій було не приємно.
«Ти не сама, – виправила себе Ольга, – нас тут двоє».
Вона уявляла цей момент безліч разів, мріяла про це дуже довго! Довга черга на усиновлення здорового малюка нескінченно розтягувалася. Оля точно знала, які емоції їй варто відчувати зараз – щастя, захват, ніжність. Любов.
Але насправді вона відчувала розчарування, страх, самотність. Тривогою – здавалося заповнена вся кімната. Так минула година. Потім друга. Медсестра принесла пляшку молока й Оля слухняно взяла дитину на руки, щоб нагодувати. Малюк зайорзався, відкрив кумедні губи бантиком і тихо пискнув. Майже беззвучно, але в голові Олі цей писк пролунав сильним ехом.
Сльози нахлинули самі – сльози нездійснених надій, невиправданих очікувань. Сльози невдалих спроб. Сльози сорому.
На деякий час в середині стало порожньо, як ніколи раніше. Малюк допив молоко і знову заснув. Він спав на руках, дуже близько до серця. І там, де його щічка торкалася її шкіри стало тепло.
Тепло розлетілося по тілу, проникло в найпотаємніші куточки, розтопивши крижини болю, поки остаточно не заповнило всю дівчину. Оля опустила ще мокрі від сліз очі й побачила, що чужої дитини вже немає. На руках, зворушливо зморщивши носик, солодко спав її довгоочікуваний син.
