fbpx

Мама помітила мою закоханість, а потім і майбутнього зятя побачила. І був у нас вдома скандал. Мама моя – жінка з характером – заборонила мені з Валеркою зустрічатися, вважаючи його неблагополучним хлопцем. Але я продовжувала потайки бігати на побачення, а потім заміж вийшла – за Аркадія

Не послухалася я маму і закохалася в «поганого» хлопчика. Це для моєї мами і бабусі Валерка був поганим, а для мене – найкращим хлопцем на світі. Мені 17, а йому 18. Він середнього зросту, чорнявий, кароокий, а я – фарбована блондинка з великими сірими очима, – симпатична, але полохлива.

А Валерка – галасливий і зухвалий, за словом в кишеню не полізе, відсіч міг дати словесно і силою, навіть якщо троє проти нього. Допізна сидів на лавці з друзями, приголомшуючи весь двір музикою. Часто до нього приїжджали круті хлопці доросліші, на дорогих тачках із золотими ланцюгами на шиї. Бабусі з сусідніх дворів називали Валерку «бандитом». «Нічого путнього з нього не вийде, – бурчали вони, – приятелює з такими ж хуліганами, як і сам».

І ось в такого «хулігана» я закохалася. А треба сказати, що я була дівчинкою з пристойної сім’ї: мама – бібліотекар, тато – інженер на заводі. З дитинства музична школи та гуртки, улюблені книжки і в’язання, – в загальному, панянка старого століття.

Валерка підійшов до мене, коли я поверталася із занять; відкликав убік і, взявши за руку, сказав: – Там далі злий собака, давай проводжу тебе. Я засміялася. У нашому дворі зроду не було злих собак. Але відмовлятися не стала; коли увійшли у двір, то, дійсно, по газонах носився доберман з нашийником. Насправді він був не злим, а просто поганим – господарі погано виховали, ось і міг кинутися на людину ні з того, ні з сього. Але цей короткий шлях, що ми пройшли з Валеркою, визначив нашу з ним подальшу долю.

– Ну, що, Вік, завтра побачимось? – запитав Валерка, подивившись мені в очі. І, чесно сказати, голівонька моя закрутилася. Вже не знаю, чи любов це з першого погляду, але я в знак згоди кивнула головою. І стала після цієї зустрічі бігати на побачення з Валеркою.

Мама помітила мою закоханість, а потім і майбутнього зятя побачила. І був у нас вдома скандал. Мама моя – жінка з характером – заборонила мені з Валеркою зустрічатися, вважаючи його неблагополучним хлопцем. Але я крадькома все одно бігала на побачення; і в армію Валерку проводила. У той час по два роки служили. Став Валерка листи писати, а я відповідала.

І ось один з листів попалося в руки моєї матусі. Так, так, – недобре, звичайно, але вона його прочитала. А в листі тому описував Валерка армійські будні упереміш з міцним матом. І ось моя мама-бібліотекар, прочитавши солдатський твір, присвячений її дочкі, тобто мені, мало не посивіла. Для неї Валерка, як був бандитом, так і залишився таким.

Почали батьки після цього листа пресувати мене щодо Валерки. Розмовляли зі мною, вмовляли, благали. Ну, а я – 18-річна дівчина – під натиском «батьківської любові» – «зігнулася». Загалом, погодилася я з батьками, що хлопець мені інший потрібний.

Тут на роботі у батька молодий інженер з’явився – прийшов відразу після інституту. Батьки мене з ним познайомили, стали хвалити Аркадія, називаючи його перспективним фахівцем. Аркадій цей став залицятися. А тут ще й листів довго від Валерки не було. Загалом, подумала я, що якщо заміж виходити, то Аркадій – серйозна кандидатура.

Дружили ми з Аркадієм три місяці, а потім зіграли весілля. Валерка з армії прийшов, коли я вже заміжня була. Тиждень вдома побув і поїхав до обласного центру, на роботу влаштувався і там залишився. А у мене з Аркадієм почалося сімейне життя.

Я в перший же місяць зрозуміла, що ми різні люди, немає у нас нічого спільного, та й не люблю я його. До того ж Аркадій скупердяєм рідкісним виявився. Гаразд, його зарплати я не бачила, так він ще й мою примудрявся забирати, залишаючи мені зовсім небагато. Спробувала я сімейний бюджет відстоювати, так отримала по шиї в прямому сенсі: схопив мене за шию ззаду і штовхнув так, що ледве в стіну не влипла. Після цього я заявила батькам, що жити з ним не буду.

Батько з мамою якось знітилися відразу: хотіли як краще для дочки, а вийшло, що чоловік ображає дочку. І ось подали ми на розлучення, я начебто вільно зітхнула, але на серці туга з’явилася: нічого мене не радувало. Сумувала я за Валеркою, хотілося мені його побачити, обійняти, попросити вибачення.

Дізналася у друзів номер і зателефонувала. Майже хвилину мовчала в слухавку. І він мовчав. Зрозумів Валерка, що я йому дзвоню і сам перший сказав: – Привіт, Віко! І тут я розплакалася. Хотіла порозумітися, і не могла: сльози заважали.

– Не плач – попросив Валерка, – я завтра ж приїду, чекай мене. І приїхав. І все зрозумів. І ніколи не дорікнув жодним словом. Поїхала я разом з ним до обласного центру. Там влаштувалася на роботу. Спочатку жили в гуртожитку, потім квартиру отримали – це були ще ті роки, коли безкоштовно квартири давали на підприємствах. Народився у нас син Віталій.

У житті багато проблем буває. Але щоб не сталося, Валера всі турботи брав на себе. – Заспокойся, – говорив він, обіймаючи мене, – зараз все вирішимо. Якщо грошей не вистачало, йшов на другу роботу. Якщо вдома ремонт, то важче двох кілограмів, нічого піднімати мені не давав, якщо я з роботи затрималася, то сам приготує вечерю.

А одного разу мене на роботі начальник відділу образив. Так мій Валерка пішов і кулаком пояснив, як з жінками розмовляти потрібно. Батьки мої швидко поміняли думку про нього: він став для них улюбленим зятем.

Загалом, все у нас добре було. Прожили ми п’ятнадцять років душа в душу. Але захворів мій Валерка. І як це часто буває, все сталося дуже швидко: хвороба забрала мого чоловіка назавжди від нас. Не стало мого Валерки.

Через три роки я знову вийшла заміж. Чоловік мій – хороша людина, добрий, уважний. Я ні на що не скаржуся. Але іноді, ні-ні, та й накатом, як хвиля, спогади про мого Валерку, якого по молодості років називали хуліганом і бандитом. А він виявився найкращим в усьому світі чоловіком і найнадійнішою для мене людиною.

Фото ілюстративне з вільних джерел

You cannot copy content of this page