«Я від тебе йду», — заявив Володимир дружині після 17 років шлюбу. Але не очікував, який сюрприз йому влаштує дружина наостанок.
Володимир повернувся додому пізно ввечері. Останнім часом це для нього було звично. Тихо відчинив двері, щоб не розбудити дружину й дітей. У передпокої горіло тьмяне світло нічника. Володимир зняв черевики й повісив пальто на гачок. На кухні чекала вечеря, що охолола. Дружина дбайливо залишила її під рушником. Володимир розігрів їжу в мікрохвильовці й сів за стіл.
Останні місяці він віддалявся від родини. Увесь час в офісі, часто їздив у відрядження. А вдома — нескінченні побутові розмови й дорікання дружини. Діти ще… Володимир думав, що йому важко знаходити спільну мову з близькими. Із сусідньої кімнати раптом почулися кроки. На кухню ввійшла заспана Ольга.
— Знову затримався? — спитала вона й присіла навпроти чоловіка.
— Так, важливий проєкт, треба було доробити, — відповів Володимир. Очей від тарілки на дружину навіть не підвів.
— Ти останнім часом постійно затримуєшся. Діти тебе зовсім не бачать, — поскаржилася дружина.
— Олю, давай не починай, — поморщився Володимир. — Я втомився, хочу просто поїсти й лягти спати.
— Звичайно, ти втомився. А я, думаєш, не втомлююся цілий день із домом возитися?
Володимир зітхнув.
— Вибач, — коротко кинув.
Ольга похитала головою й вийшла з кухні. Володимир доїв і теж пішов до спальні. Дружина лежала, відвернувшись до стіни. Володимир ліг поряд. Та ще досить довго лежав без сну. Усе в стелю дивився й розмірковував про своє життя.
Наступного ранку Ольга раніше за нього встала й клопотала на кухні. Володимир підвівся й пішов у ванну. Подивився на відображення в дзеркалі. Обличчя за останній час постало. Темні кола під очима он. Вийшов із ванної й пішов на кухню. За столом діти про щось сперечалися. Володимир мимоволі всміхнувся.
— Як справи, мої хороші?
— Нормально, — знизав плечима Костя. — А ти сьогодні нас до школи відвезеш?
— Ні, мені треба раніше бути на роботі. Іншим разом обов’язково.
Обличчя дітей посумнішали. Ольга кинула на чоловіка невдоволений погляд. Володимир нашвидку випив кави й почав збиратися. Уже в дверях його наздогнала Ольга.
— Володю, може, сьогодні раніше прийдеш? Діти так рідко тебе бачать.
— Постараюся, — кивнув Володимир. — Та нічого не обіцяю. Сама знаєш.
Чмокнув дружину в щоку й вийшов із квартири.
День пролетів непомітно. Коли Володимир відірвався від комп’ютера, було вже далеко за північ. Чоловік утомлено потер очі й став збиратися додому. На темному паркінгу його гукнула колега:
— Володимире Сергійовичу, ви ще тут? Так пізно вже.
— Та ось, запрацювався, — усміхнувся Володимир. — А чого ти затрималася?
— Та теж справ багато, — махнула рукою Марина. — Слухайте, може, чашечку чаю? Все одно спати вже не ляжу до ранку.
Володимир на секунду задумався. Додому їхати не хотілося. Там чекають дорікання дружини. А з Мариною завжди було легко.
— А давай, — кивнув він. — Тут неподалік кафе, воно так пізно працює.
Сіли в машину Володимира й поїхали нічним містом. Проговорили кілька годин. Додому він повернувся під ранок. Ольга не спала. Чоловіка зустріла важким поглядом.
— Де ти був? Я всю ніч очей не зімкнула, — спитала вона.
— Робота, а потім із колегою поїхали в кафе, — відповів Володимир.
— Із колегою? О четвертій ранку? — у голосі Ольги звучала недовіра.
— Ну так. По справах там поспілкувалися.
— Звичайно, — гірко всміхнулася Ольга. — Ти тепер навіть додому приходити не хочеш. Навіщо тобі сім’я.
— Олю, ну що ти починаєш?
— А нічого! Звідки мені знати, що ти там робиш?!
Увесь вечір вони сварилися. І Володимир серйозно задумався, а чи варто йому триматися за сім’ю. Вранці встав раніше й поїхав на роботу. Весь день провів із Мариною. Обговорювали робочі питання, гуляли містом. З нею він міг говорити про що завгодно, не боячись осуду чи дорікань.
Увечері пішли до неї додому. Після кількох келихів розмова перейшла на особисті теми.
— Як у тебе вдома? — спитала Марина.
— Усе як зазвичай, — зітхнув він. — Дружина пиляє.
— Ой, як мені тебе шкода, — Марина поклала руку йому на плече.
Володимир подивився їй у вічі:
— З тобою мені набагато легше.
Марина присунулася ближче:
— То навіщо мучити себе?
І так Володимир переступив межу. Додому повернувся за одинадцяту. Ольга чекала у вітальні.
— Де ти був? — спитала.
— А ти як думаєш? — буркнув Володимир.
— Від тебе пахне парфумами.
— І що?
— У тебе хтось є? — гірко промовила Ольга.
— Так, — і в цю мить він усе вирішив. — Я від тебе йду.
Ольга широко розплющила очі.
— Отак просто? Після 17 років шлюбу?
— Вибач, я більше не можу так жити, — відповів Володимир. — Я зберу речі й піду вранці.
Пройшов у спальню, а Ольга в заціпенінні сиділа у вітальні. Усю ніч Володимир збирав речі, а дружина тихо плакала на кухні. Вранці поїхав до Марини. Жив у неї десь тиждень. Якось прийшов додому, а вона речі збирає.
— Ти кудись їдеш? — здивовано запитав він.
Марина повернулася до нього з холодною усмішкою:
— Ні, любий. Це ти їдеш.
— Що? — не зрозумів Володимир. — Про що ти?
— Бач у чому річ, — спокійно почала Марина, — ти мені більше не потрібен. Я отримала підвищення, про яке мріяла. Тепер я твій начальник.
Володимир дивився на Марину в подиві.
— Але… Я заради тебе кинув сім’ю! — вигукнув він.
Марина засміялася:
— Ох, Володю. Невже ти думав, що я серйозно? Мені просто треба було прибрати тебе з дороги.
Вона простягнула йому валізу:
— Можеш іти.
Володимир стояв у заціпенінні. Взяв валізу й вийшов із квартири. Брів по мокрому тротуару й не знав, куди йти. Додому повернутися не міг — не вистачило сміливості подивитися сім’ї в очі. Друзів особливо не лишилося. Він же останні роки жив роботою. Після кількох годин блукань усе ж таки вирішив повернутися додому. Може, Ольга дозволить йому переночувати, поки вони не залагодять справи з розлученням.
Ольга відчинила майже одразу.
— Що ти тут робиш?
Володимир розповів усе, як є. Ольга у відповідь усміхнулася.
— Ну заходь.
Ольга виявилася на диво люб’язною.
— Там макарони з котлетою в холодильнику. Можеш поїсти, якщо хочеш.
Вони сиділи мовчки. А потім Володимир наважився. Може, поки ще не пізно. Вони ж адже поки що ще не розлучилися.
— Олю, послухай, — почав він. — Я скоїв помилку.
Ольга усміхнулася.
— Знаєш, Володю, я багато думала за цей тиждень, — спокійно сказала дружина. — І зрозуміла, що наш шлюб уже давно себе зжив.
— Але ми можемо все налагодити! — вигукнув Володимир. — Я змінюся, обіцяю!
Ольга похитала головою.
— Пізно, Володю. Я підготувала документи на розлучення.
Дістала з ящика стола теку й простягнула чоловікові.
— Квартира залишається мені, як і більша частина майна.
Володимир у подиві дивився на документи.
— Ольго, будь ласка, давай спробуємо ще раз, — благав він. — Я тебе кохаю!
— А я більше не кохаю тебе, Володю, — твердо відповіла Ольга. — Ти думаєш, я так легко таке забуду? Ні вже.
— Та куди я піду? — розгублено спитав Володимир. — У мене ж житла більше немає.
— Це вже не моя проблема, — знизала плечима Ольга. — Ти доросла людина, сам розберешся.
Володимир сидів ошелешений і розумів, що втратив усе.
— Можеш переночувати тут, — сказала Ольга й підвелася. — Але вранці я чекаю, що ти підеш. І більше не повертайся. Ніколи. І будьте ласкаві, піди раніше, поки тебе діти не побачили.
І пішла.
Володимир неспокійно вовтузився на дивані всю ніч. Заснути не вдалося. Усі думки непокоїли. Ніяк він не міг повірити, що ось так просто все впустив. Потім він жив у дешевому хостелі. З Ольгою та дітьми намагався зв’язатися, але вона не йшла на контакт.
З роботи його звільнили. Це все постаралася Марина, щоб він не зміг пускати чутки. Довелося в магазин продавцем влаштуватися. За пів року у Володимира закінчилися всі гроші. Довелося повернутися в рідне місто до матері. Там він влаштувався на роботу вантажником у магазин. Зарплата була маленька, але хоч якась. Жив у маленькій кімнаті в батьківському домі.
А Ольга почала нове життя. За кілька років навіть почала зустрічатися з чоловіком. Діти не одразу його прийняли, але вони завжди стояли на боці матері. Навіть коли виросли, з батьком майже не спілкувалися. Майже все дитинство він був відсутній, та й вчинок його вони теж пробачити не могли.
