— Та я тут проходила повз будинок твій. Ну де квартира-то в тебе була. А там на балконі свекруха твоя. Ну, колишня, — ненароком сказала подруга телефоном.
— Ти знову не виніс сміття? — Марія стояла на порозі кухні, схрестивши руки. Як же її чоловік останнім часом виводив. Ну от вийшла наче за нормальну людину, а він.
— Ну, забув, — Микита не відриваючись від телевізора, знизав плечима. — Зараз додивлюся передачу і винесу.
— Ти так говорив учора. І позавчора. І тиждень тому.
— Ну і що? — він нарешті повернувся до неї. — Сміття ж не втече.
Марія мовчки розвернулася і сама взяла пакет. Вона вже звикла, що Микита ніколи не робить те, що обіцяє. От завжди в нього якісь відмовки знаходяться. Вони прожили разом двадцять три роки, і за цей час Марія зрозуміла. Чоловікові просто треба, щоб у нього все було. Їжа на столі готовесенька, щоб жінка все прибирала, прасувала. А хто буде дітей зі школи забирати, та навіть просто сміття виносити. Не царська то справа.
Спочатку вона, наївна, думала, тимчасово це все. Молоді, гарячі, обоє працюють. Ну, бувають непорозуміння. Але з роками Микита не змінювався. Забував оплачувати рахунки, не помічав, коли в домі закінчувалися продукти. І взагалі вважав, що його обов’язки обмежуються походом на роботу і назад.
— Ти взагалі мене чуєш? — запитала чоловіка Марія, коли той учергове проігнорував її прохання допомогти з прибиранням.
— Чую, — Микита навіть не підвів голови від газети. — Але ти ж сама все краще зробиш.
Марія стиснула зуби. Не хотіла сваритися, але терпець був на межі.
— Я не твоя служниця, Микито. Ми повинні ділити обов’язки.
— Ну, діли, — чоловік усміхнувся. — Ти прибираєш, а я… щось інше зроблю.
— Що саме?
— Ну, не знаю. Машину помию.
Машину він, звісно, не помив.
Останньою краплею стала історія з бабусею. Коли та захворіла, Марія попросила Микиту допомогти їй речі до лікарні відвезти. Той пообіцяв, але в останній момент «забув».
— Микито, ну знову! Чекала там тебе! — Марія кричала, стримуючи сльози.
— Ну, вибач, — чоловік розвів руками. — Робота, справи. Ти ж розумієш.
— Ні, не розумію.
Марія подала на розлучення за тиждень. Микита навіть не став сперечатися. Забрала дітей і переїхала в квартиру, яку їй залишила бабуся в спадок. Двокімнатна ця не те що велика була, але нічого, підійде. Тут-то вони з дітьми точно зможуть усе почати заново.
Перший час було важко. Діти хоч у середню школу ходили, але переживали розлучення батьків. Часто питали, чому тато не дзвонить і не приїжджає. Марія намагалася пояснити, але сама не знаходила слів. Працювала, займалася домом, допомагала дітям з уроками і потроху звикала до нового життя.
Через 6 років їй запропонували роботу за кордоном. Це був шанс, який вона ніяк не могла згаяти. Цікава посада, хороша зарплата і навіть службове житло. Діти на той час уже самостійно жили. Марія порадилася з ними і вирішила переїхати.
Квартиру бабусі вона залишила як є. Думка про те, щоб здати або продати, приходила, але часу на це не було. Робота за кордоном поглинула повністю. Та діти, хоч і жили в Україні, були теж зайняті своїми справами. Але Марія ніяк не очікувала, чого буде коштувати це її байдужість.
Якось вона з подругою телефоном розмовляла, а та візьми та й випали:
— Слухай, а ви з Людмилою Петрівною помирилися, чи що?
— З чого ти взяла? — запитала Марія.
— Та я тут проходила повз будинок твій. Ну де квартира-то в тебе була. А там на балконі свекруха твоя. Ну, колишня.
У Марії все всередині охололо. З Людмилою Петрівною в неї стосунки хороших ніколи особливо не було. Загалом, вона чималу роль відіграла в тому, що шлюб з Микитою в неї невдалий вийшов.
Свекруха ніколи не приховувала неприязні своєї. Ну як така жінка може бути гідна її сина? Тож після розлучення вони не спілкувалися. Марія навіть не думала, що Людмила Петрівна ось так ось може з’явитися знову в її житті.
— Ти впевнена? — перепитала вона подругу.
— Та точно тобі кажу.
Марія поклала слухавку і сіла. Як Людмила Петрівна взагалі потрапила в квартиру? І головне — хто дав їй право там жити? Вона зателефонувала дітям.
— Ви не знаєте, що там з квартирою нашою?
— Ні, — відповів Олексій. — Ми там давно не були. А що?
— Та мені тут розповіли, що там бабусю вашу бачили.
— Як так? — здивувався син.
— От і я не розумію, — Марія зітхнула. — Думала, з вас хтось, може, знає. Доведеться розбиратися.
Уже за кілька днів Марія стояла на порозі квартири. Вставила ключ у замок, але він не повернувся. Тоді вона почала стукати в двері. Через деякий час почула:
— Хто там? — з квартири донісся знайомий голос.
— А ви вгадайте з одного разу, — роздратовано відповіла Марія.
Двері їй неохоче відчинила Людмила Петрівна.
— Машенько? — свекруха підвела брови. — Ну, заходь, чого стоїш.
— Що ви тут робите? — Марія відчеканила.
— Живу, — Людмила Петрівна спокійно пройшла всередину. — А що, хіба не можна?
— І з якого це дива ви тут живете? Як ви взагалі сюди потрапили?! У мою квартиру!
— Ну, твоя, не твоя, — свекруха махнула рукою. — Все одно поїхала. Ти ж за кордоном. Та й діти твої тут не живуть. Кому заважаю?
Марія прикусила губу від роздратування.
— І яке це право вам дає сюди в’їжджати? Хто вам дав ключ?
Людмила Петрівна усміхнулася.
— Ну як, звідки. Синочок дав, звісно.
Марія витріщила очі. І звідки в Микити ключі? Востаннє він казав, що загубив. Так ось як він їх загубив. Узяв, та й своїй мамі віддав.
— Це моя власність, Людмило Петрівно.
— Ну, власність. Але ти ж не збираєшся мене виганяти? Куди я піду? На вулиці ночувати?
Марія мовчала. Не очікувала такого повороту. З одного боку, розуміла, що Людмилі Петрівні справді нікуди було діватися. З іншого — хіба це її проблема?
Марія оглянулася навколо. На столі лежали крихти, на підлозі — сліди брудного взуття. На дивані — розкидані речі. Людмила Петрівна навіть не вважала за потрібне підтримувати чистоту.
— І давно ви тут живете? — запитала Марія. Вже в руках себе не тримала.
— Місяців сім, — відповіла свекруха і вмостилася в кріслі. — Микита сказав, ти не повернешся. Ну, я й подумала, навіщо квартирі пустувати? Мені, знаєш, важко одній у себе. Там все нагадує про чоловіка. От і переїхала сюди.
Марія стиснула кулаки. Терпець був уже на межі.
— Людмило Петрівно, я вас тут терпіти не збираюся. Повертайтеся до себе.
— Ну, Машенько, — свекруха зітхнула, — я ж продала своє житло. Ти ж не така безсердечна. Куди мені йти? На вулицю? Я ж у віці, хвора. Ти ж не хочеш, щоб я на лавці ночувала?
Марія заплющила очі. Треба було заспокоїтися.
— Я не збираюся вас виганяти, — сказала нарешті. — Але ви не можете просто так узяти й оселитися тут. Це незаконно. Я дам вам час. Знайдіть інше житло, але тут ви жити більше не будете.
Людмила Петрівна нахмурилася.
— Ну, знаєш, уже не квап мене.
Марія кивнула, але всередині все кипіло. Вийшла з квартири. Вона не могла повірити, що Микита міг так вчинити. І вирішила йому зателефонувати.
— Ну, що, Машо? — запитав колишній чоловік, наче вони тільки вчора розмовляли.
— Це що за фокуси з твоєю матір’ю? — різко спитала Марія. — Ти їй навіщо ключі від моєї квартири дав?
Марія вже не стала казати, що він взагалі їй про ключі збрехав. Що загубив.
— Звісно, дав. Ти ж все одно повертатися не збиралася. А в тебе квартира краща, ніж у неї. Та й їй там важко було. Що ти така.
Марія ледь стримувала себе.
— Микито, ти зі своєю мамою не маєш права розпоряджатися моїм майном без мого дозволу!
— Ну, Машо, не драматизуй, — Микита спробував пом’якшити колишню дружину. — Мамі ж тепер ніде жити. Ти ж не хочеш, щоб вона на вулиці опинилася?
— Це не моя проблема, — холодно відповіла Марія. — Щоб швидко вона з’їхала звідти. Ти вже допоможи.
Стало зрозуміло, що з квартири з’їжджати так ніхто й не збирався. Людмила Петрівна продовжувала жити там, ні в чому не бувало. Навіть не намагалася шукати інше житло. Сподівалася, Марія здасться. А то що їй? Мотатися сюди постійно з іншої країни.
Але Марія була не з тих, хто легко відступає. Тож уже зовсім скоро викликала колишню свекруху до суду. Там, звісно, винесли рішення на користь Марії. Людмилі Петрівні дали два тижні, щоб вона квартиру звільнила. Жінка образилася, але робити було нічого.
— Ну, Машенько, — сказала Людмила Петрівна, поки речі пакувала, — ти все-таки вигнала мене. Ну, нічого, я запам’ятаю це. Поплатишся ти ще. Ось побачиш.
Ага, звісно. Боїться вона і тремтить уся. Марія сіла в потяг і поїхала закордон. Замки в квартирі вона, звісно, поміняла. І сина попросила зайнятися здачею квартири, а гроші нехай би він собі забирав. Залишалося сподіватися, що обійдеться без сюрпризів від родичів.
