Моя п’ятирічна донька Софійка задає не дитячі питання. Якось увечері, під час нашої звичної розмови перед сном, вона раптом подивилась на мене своїми серйозними оченятами та спитала:
— Мамо, а чому ти з татом не живеш? Ви посварилися, чи що?
На кілька секунд я застигла, гадаючи, звідки вона взяла це запитання. Ми з її біологічним батьком розійшлися, коли їй був всього рік. Він не брав жодної участі у її житті. Тільки нещодавно я подала на аліменти.
— Що тобі сказати, доню? – видихнула я, намагаючись знайти прості слова.
Софійка знала про нього лише від розмов з бабусею, моєї свекрухи. Вона дзвонила по відеозв’язку, розповідала казки, цікавилась справами, але про її тата зазвичай навіть не згадувала. Вони, вочевидь, з бабусею обговорили цей момент і Софійка вирішила уточнити деталі у мене.
Ми з колишньою свекрухою спілкуємось й досі. Вона відразу заявила, що я її перша та єдина невістка, попри те, що її син давно одружений вдруге та має ще двох дітей від другого шлюбу. Вона живе за кордоном і не один раз запрошувала Софійку до себе. Звісно, я поїхала з нею, адже вона хоч іноді має бачити бабусю та свого справжнього тата.
Я замислилась. Як пояснити, що ми з її татом не просто розійшлися, а пішли кожен своїм шляхом, як дорослі, які не зійшлися характерами. Зрештою, розповіла я їй на прикладі садочка.
— У твоїй групі є дітки, з якими ти граєшся щодня, а є такі, з якими не виходить дружити. Ти ж їх не свариш і не ображаєш, правда?
Софійка похитала головою.
— Ось так і в дорослих буває. Іноді не вдається знайти спільну мову і кожен йде своєю дорогою.
— То тато просто пішов своєю дорогою? – уточнила Софійка, здавалося, намагаючись зрозуміти.
Кивнула, хоча у душі й відчула неприємний тягар. Але ж це правда. І я точно знаю, що цієї миті мені не варто розповідати все, через що ми пройшли з її біологічним батьком. Навіщо їй знати про той нелегкий період у моєму житті?
— Але ж у тебе є хтось, кого ти називаєш татом, – усміхнулась я, намагаючись перевести розмову у світліший бік.
Софійка миттєво ожила, згадавши Віталія — мого теперішнього чоловіка. Вона, між іншим, сама вирішила називати його татом. Спершу соромилася, але одного дня прийшла і заявила:
— Мамо, а можна я його татом називатиму?
Віталій став для неї справжнім другом. Вона добре пам’ятала, як він прийшов до нас вперше з коробкою шоколадних цукерок і великою плюшевою пандою, якої Софійка не випускає з рук і досі. Він привіз її на моє прохання, щоб полегшити той момент знайомства. І ось через рік вона сама вирішила, що готова його впустити у своє серце.
— Він мій тато, правда? – перепитала Софійка, коли я згадала про Віталія.
— Так, він твій татко, який завжди поруч і дуже тебе любить.
Софійка знову подивилась на мене:
— А той, інший тато, просто десь далеко? Якби він хотів, він би теж міг мене любити?
Ось тут я ледь не пустила сльозу. Словами не передати, як важко було на це відповісти. Та раптом я зрозуміла, що тут немає чіткої відповіді, яка могла б зняти з мене це навантаження. Ніхто з дорослих ніколи не пояснював мені таких речей і зараз я вперше справді побачила, наскільки складним може бути життя. Та що там, воно вже нелегке навіть для маленької п’ятирічної Софійки.
— Знаєш, мила, – нарешті сказала я, – любов – це не завжди просто. Хтось може бути поруч і піклуватися про тебе, а хтось ні. Іноді люди обирають інший шлях, не тому, що ти погана, а тому, що так буває.
Софійка мирно заснула, а я замислилася. Якою буде її майбутнє? Ми завжди були за консервативну сім’ю, але у мене так не вийшло. Я спілкуюся зі своїм колишнім чоловіком і знаю його дітей. А у яку сім’ю попаде моя донька? Як складеться її життя? Ми з колишнім шукали власного щастя, а про дочку та його дітей навіть не подумали. Тепер уявити важко, що може бути у майбутньому.
