“Мамо, тут такі ціни жaxливі! Життя – дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? Попрацюйте ще”: Катерину з заробіток діти не чекали

Вітер несе молитви на рідну землю. І смутки, і любов

– Кет, чому ти ходиш до цього дерева? – запитав якось Катерину Генрі.

– Там добре місце для молитви, – відповіла.

Старезне дерево росло на краю ферми Генрі. Обтріпане вітрами, з трохи сухим гілляччям, воно нагадувало жінці її долю.

– Господи, благослови землю мою святу, дітей і онуків моїх, – починала Катерина свою молитву. – І прости їх.

Генрі знімав свого ковбойського капелюха, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву на незрозумілій йому слов’янській мові.

Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала у далекій Америці. Щадила гроші не для себе – для дітей, а пізніше й для онуків. Рахувала: за квиток додому можна купити для сина і доньки стільки всього. І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.

Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили внуків, вирішила: пора повертатися додому. До свого однокімнатного помешкання у «хрущівці». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі.

«Я повертаюся», – сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. «Мамо, ви жартуєте? Тут такі ціни жaxливі! Життя – дороге. У вас же внуки! Хто їм допоможе? – заламувала руки Галя. – Ромків малий часто слабує. Ліки».

«Галю, твій брат має гарну роботу, його дружина також. І я допомагала», – виправдовувалася Катерина. «Ой, мамо, ті гроші, як пісок. Та й хату ми здали квартирантам на три роки. Не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти. Ще трохи грошей заробите», – переконувала донька. «Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! – відрізала Катерина. – І вчіться з Ромком жити за власні кошти». «Мамо, що з вами? Ви».

Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Пeкло!

– І що тепер робити? – запитувала сама в себе жінка. – З роботи пішла. Через тиждень наймане помешкання маю залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті й попередити, що до аеропорту мене везти не потрібно.

«Господи! Чому?» – закричала дyша.

Коли Катерина oвдoвіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилось. Надя, старша сестра, давала зі своїх дітей одяганки, з яких ті виросли, батьки підсобляли харчами. А потім. Катерина не йняла віри – виграла «зелену карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромко ось-ось десятирічку закінчить, Галя – дев’ятий клас. Вчитимуться в українських вузах. Родичі опікуватимуться дітьми. До Америки Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, а далі буде видно.

– Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я мушу тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! – ридала у слухавку Катерина своїй американській подрузі.

Дороті – не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилась по-особливому. Їй було шкода українки, яка щороку святкує без своєї родини Дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Не була на похopoні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим доньці і синові. Останнє взагалі заганяло Дороті в ступор. Їй годі було уявити, що американська жінка може податися на край світу, аби все життя працювати на своїх дорослих дітей, а потім і на внуків.

– Кет, – якось сказала Дороті, – або ти не маєш серця, або воно в тебе дуже велике і неймовірно добре.

Дороті зрозуміла: справи у її подруги кепські.

– Кет, я скоро приїду. Не хвилюйся, будь ласка.

Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:

– Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Пробач, це – мої проблеми.

– Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це – не картини, це – ікони, це – живий Бог. Він завжди і всім допомагає». Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так гарно, так спокійно. Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала:

«Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, запитуй. Це й буде твоя молитва». Я не знаю жодної молитви. Я інколи просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш у Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш?».

– Люба Дороті, дякую.

– Кет, а зараз поїдемо до мене. Щось придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися. Ах, ми запізнюємось. Має приїхати Генрі. Не хочу змушувати його чекати.

Генрі – вдiвeць, фермер. Його дружина помepла під час пoлoгів. Так і залишився жити сам. Генрі давно товаришував з сім’єю Дороті. Родина Генрі і чоловіка Дороті – Джека – походила зі Скандинавії. Це й здружило їхні сім’ї.

Дороті якось сказала:

– Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самітності.

– Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.

– У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?

– Я щаслива.

– Кет, я інколи тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі.

Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.

– Кет, чи можу я тобі запропонувати, заручитися? І ти зможеш жити у моєму будинку у статусі нареченої, – раптом ошелешив усіх Генрі.

– Я не збираюся заміж, Генрі.

– Ми можемо бути заручені довго, скільки захочеш.

– Кет, – аж підстрибнула майже шестидесятирічна Дороті. – Кет, люба, подумай.

Генрі то знімав, то одягав свого ковбойського капелюха. Хвилювався.

– Генрі, – мовила збентежена Катерина, – я не знаю. Ми справді можемо бути заручені довго?

Генрі подобається український борщ, який він називає, «рожевий суп». І смачне м’ясо, яке Кет чомусь називає «заєць». Й інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку. І те, що уперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовлені Кет. А неймовірний смак тієї індички він пам’ятатиме завжди. Але найбільше йому подобається Кет – близька й далека водночас. І він сумує від однієї лише думки, що ця фантастична жінка може полетіти до своєї далекої країни і більше не повернутися.

Читайте також: “Забере він тебе з собою і саме тут, в цій лікарні”: молода дружина навіть попрощатися не захотіла з чоловіком, отримала майно і зникла

А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І смутки, і любов.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram