Я не хотіла здаватися жінкою, яка шукає пригоди з чужим чоловіком. Тому збрехала, що я людина сімейна і закрутила курортний роман.
Позаду в Галини залишилося невдале заміжжя і болісне розлучення. Ще довго після того вона не могла звикнути до тиші у квартирі, до порожньої половини ліжка, до того, що більше ніхто не запитує, коли вона повернеться з роботи.
Гріх казати, але добре, що дітей у тому шлюбі не народили. Бо хто знає, як би вона пережила все це, якби довелося ще й бачити, як страждає дитина.
Правду кажуть: кожна людина — то окрема, втаємничена книга. Зовні все може бути пристойно, усмішка на обличчі, гарний одяг, упевнена хода, а що твориться в душі — ніхто не знає.
Так сталося і з Галиною. Після розлучення вона вирішила більше не закохуватися. Досить! Награлася в сімейне щастя, наслухалася обіцянок, надивилася на чоловічу непостійність. Тепер хотіла одного: спокою.
Та й на роботі спокою не було.
У торговельній компанії, де Галина пропрацювала майже дванадцять років, змінився керівник. Новий директор прийшов зі своєю командою, яка, як виявилося, більше вміла говорити, ніж працювати.
Галина намагалася пояснити новому начальникові особливості роботи, попереджала про помилки в документації, пропонувала перевірені рішення.
Але її ніхто не слухав.
— Галю, не треба нас учити, — одного разу холодно сказала нова заступниця директора. — Тепер тут інший підхід.
— Я не вчу. Просто хочу попередити, що через це рішення ми втратимо важливого клієнта.
— Ви надто багато собі дозволяєте.
За кілька днів Галині натякнули, що її посада стала зайвою. Вона могла б боротися, писати скарги, доводити свою правоту. Але раптом зрозуміла, що більше не має сил витрачати життя на людей, які не хочуть чути правду.
Написала заяву за власним бажанням. Перед звільненням розіслала резюме на кілька адрес і вирішила поїхати на море.
— Хоч трохи поживу для себе, — сказала подрузі Оксані.
— І правильно! А там, дивись, ще й чоловіка зустрінеш.
— Господь із тобою! Які чоловіки? Мені вистачило одного.
— Усі вони однакові тільки в твоїх розповідях. Не зарікайся.
Галина засміялася, але подумки вже вирішила: жодних романів, побачень і сердечних переживань.
Для сторонніх вона буде поважною заміжньою дамою, яка має чоловіка та дитину. Нехай ніхто не цікавиться її особистим життям.
Тільки от доля, як відомо, не дуже любить людські плани.
Микола теж приїхав на море не за романтикою.
Він працював комерційним директором великої торговельної фірми. Робота забирала майже весь час: переговори, контракти, відрядження, телефонні дзвінки навіть у вихідні.
Останній роман закінчився так невдало, що Микола ще довго не хотів навіть чути про серйозні стосунки. Взагалі, з жінками йому не таланило.
Зовні — успішний чоловік. Сорок три роки, власна квартира, хороша машина, пристойна зарплата. Рудувате волосся, блакитні очі, спортивна статура. Не обділений увагою жінок, але чомусь сімейного щастя так і не знайшов.
Його товариш Василь уже виховував маленького сина.
— Коль, ти коли нарешті візьмешся за розум? — жартував він. — У тебе ж усе є, крім дружини.
— А ти думаєш, дружину можна в супермаркеті вибрати? — відказував Микола.
— Ні, але й сидіти самому до пенсії не обов’язково.
Цього разу Микола вирішив відпочити як слід. Приїхав власним автомобілем, поселився у хорошому пансіонаті біля моря, планував екскурсії та поїздки мальовничими місцями.
А про курортні романи навіть не думав. Для всіх, особливо для жіночої половини відпочивальників, він був одруженим чоловіком із двома дітьми. Так було простіше.
Познайомилися вони першого ж вечора.
Галина сиділа на літній терасі пансіонату, пила каву й читала книжку. На ній була легка блакитна сукня, темне волосся спадало на плечі.
Микола саме проходив повз, коли раптом почув:
— Перепрошую, а ви не підкажете, де тут можна замовити таксі до набережної?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка з великими карими очима.
— Можу й сам підвезти, якщо не заперечуєте. Я якраз збираюся туди.
— Дякую, але не хочу завдавати клопоту.
— Жодного клопоту. Микола.
— Галина.
Вони потиснули руки.
— Ви самі відпочиваєте? — запитав він.
— Так. Мені іноді корисно побути наодинці.
— Розумію. Я теж від дружини та дітей трохи відпочиваю.
Галина ледь не засміялася, але стрималася.
— А я, навпаки, від чоловіка та донечки. Вони вдома залишилися.
Микола здивовано підняв брови.
— У вас донька?
— Так. Уже школярка.
Він усміхнувся.
— А моїм двом ще до школи далеко.
І обоє збрехали так упевнено, ніби все життя тільки цим і займалися.
Наступного ранку вони зустрілися на пляжі.
— О, ось і моя сусідка з тераси! — привітався Микола.
— А я вже думала, що ви сьогодні будете зайняті родиною, — усміхнулася Галина.
— Родина далеко. Маю кілька годин свободи.
— То користуйтеся.
Вони розсміялися. Микола запропонував каву. Потім вони разом пішли купатися, а після обіду домовилися відвідати старовинну фортецю неподалік.
Так минув перший день. Другий. Третій.
Непомітно для себе вони почали шукати одне одного поглядом за сніданком, домовлятися про прогулянки, відкладати власні плани.
На екскурсії Галина зупинилася біля старої кам’яної стіни.
— Дивіться, яка краса! Скільки всього пережили ці стіни.
— Мабуть, більше, ніж деякі люди, — відповів Микола.
— Ви філософ?
— Ні. Просто іноді думаю.
— Про що?
Він подивився на неї.
— Про те, що люди часто витрачають життя не на тих людей.
Галина відвела погляд.
— Це точно.
Вони довго стояли мовчки. Потім Микола запропонував зробити фотографію.
— Давайте на пам’ять.
— А навіщо вам моя фотографія?
— Щоб згадувати гарну екскурсію.
— Тільки екскурсію?
Він засміявся.
— Не провокуйте мене, Галино.
Вона вперше відчула, як у грудях приємно защеміло. З кожним днем вони ставали ближчими. Микола виявився уважним співрозмовником. Не перебивав, умів слухати, пам’ятав дрібниці.
Одного разу Галина необережно згадала, що любить абрикосове морозиво. Наступного дня він прийшов на пляж із двома порціями.
— Звідки ви знали?
— Я, між іншим, уважний чоловік.
— Уважний до всіх?
— Ні. Тільки до тих, хто мені подобається.
Галина опустила очі. Їй давно не говорили таких слів.
Одного вечора вони сиділи в невеликому ресторані біля моря. Сонце повільно ховалося за горизонт, на столі горіли свічки.
— Галю, можна вас дещо запитати?
— Можна.
— Ви щасливі у шлюбі?
Вона завмерла.
— А чому питаєте?
— Не знаю. Мені здається, ви іноді сумуєте.
— У кожної жінки є свої думки.
— І чоловік?
Галина усміхнулася.
— І чоловік.
Микола кивнув, хоча в очах промайнуло розчарування.
— Мені, мабуть, не варто говорити наступне, але я радий, що зустрів вас.
Вона подивилася на нього.
— Миколо, ми ж домовлялися: просто відпочинок.
— Домовлялися. Але серце, знаєте, поганий виконавець наказів.
Галина відвернулася до моря. Того вечора вона довго не могла заснути. На п’ятий день Микола подарував їй срібні сережки. Вони гуляли набережною, коли він раптом зупинився біля невеликого ювелірного магазину.
— Зачекайте хвилинку.
— Куди ви?
— Маю одну справу.
За кілька хвилин повернувся з маленькою коробочкою.
— Це вам.
— Миколо, не треба!
— Відкрийте.
Усередині лежали витончені срібні сережки й перстень із чорним агатом. Галина розгубилася.
— Це занадто дорогий подарунок.
— Ні. Просто побачив і подумав, що вам пасуватиме.
— Але я не можу прийняти.
— Тоді зробіть мені приємність і прийміть. Без жодних зобов’язань.
Вона довго дивилася на прикраси.
— Дякую, Миколо.
Він обережно взяв її руку.
— Знаєте, я давно не почувався так добре, як поруч із вами.
Галина відчула, що ще трохи — і заплаче. Але промовчала. Відпочинок добігав кінця. Увечері напередодні від’їзду вони сиділи на лавці біля моря.
— Коли у вас потяг? — запитав Микола.
— Завтра після обіду.
— А я проводжу вас.
— Не потрібно.
— Галю, я хочу.
Вона кивнула. Довго дивилася на хвилі, а потім тихо промовила:
— Дивно, правда? Приїхали зовсім незнайомими людьми, а тепер розлучатися так важко.
— Для мене це зовсім не дивно.
Він повернувся до неї.
— Я хотів би побачити вас після відпочинку.
— Миколо…
— Не треба зараз нічого відповідати.
Він обійняв її за плечі. Вона не відсторонилася. Того вечора вони вперше поцілувалися. І обоє зрозуміли, що курортний відпочинок закінчується, а щось набагато важливіше тільки починається.
Дорогою до вокзалу Галина майже не розмовляла. Микола час від часу поглядав на неї.
— Втомилися?
— Трохи.
— Може, зупинимося, вип’ємо кави?
— Ні, дякую.
Вона дивилася у вікно й думала:
«Дурепа! Ну навіщо ти все це вигадала? Яке заміжжя, яка дитина? Тепер він думає, що я повертаюся до чоловіка. А я ж не хочу з ним розлучатися…»
Але сказати правду вже не могла. Микола теж мовчав.
«Як я буду без неї? — думав він. — Мені в ній усе подобається. Очі, усмішка, голос. Навіть те, як вона сердиться, коли я запізнююся на сніданок. Але вона чужа дружина. І має дитину. Не маю права руйнувати чужу сім’ю».
На вокзалі він допоміг їй із валізою.
— Ну ось і все, — сказала Галина.
— Не все, Галю. Просто закінчився відпочинок.
Він дістав із кишені маленький конверт.
— Тут мій номер телефону. Якщо захочете поговорити — телефонуйте.
— Дякую.
— Я серйозно.
— Я знаю.
Він обійняв її. Галина притулилася до його грудей і на мить заплющила очі. Пролунав сигнал до відправлення. Вона піднялася у вагон. Микола стояв на пероні, дивлячись їй услід. А коли потяг рушив, раптом побіг за вагоном.
— Галю! Галино!
Вона визирнула у вікно. Він біг, махав рукою, а в його блакитних очах було стільки болю, що вона не витримала. По щоках покотилися сльози. Вона притиснула долоню до скла. І він побачив усе, що вона не наважилася сказати словами.
Додому Галина повернулася з червоними від сліз очима. Добре, що батьки були на дачі. Вона нікому не повідомляла про свій приїзд, тому зустрічати її не було кому. Перші кілька днів майже не виходила з квартири. Телефон лежав поруч.
Вона кілька разів відкривала конверт, перечитувала номер, набирала перші цифри й стирала.
«Він одружений. У нього двоє маленьких дітей. Що я роблю?» Вона не хотіла ставати причиною чужого болю.
На третій день нарешті вирішила зайнятися справами. Перевірила електронну пошту й побачила лист від однієї з компаній, куди надсилала резюме. Її запрошували на співбесіду. Галина усміхнулася.
— Ну хоч тут пощастило.
Вона відповіла, погодилася на зустріч і вперше за кілька днів відчула, що життя знову рухається вперед. Тим часом Микола повернувся до роботи. Намагався зосередитися, але думки постійно поверталися до Галини.
Він кілька разів діставав її фотографію, яку встиг зробити на екскурсії. На знімку вона сміялася, примруживши очі від сонця.
— Ну що ти зі мною зробила, Галю? — пробурмотів він.
Одного ранку, коли годинник показував майже десяту, Микола ще сидів у кабінеті. За напівпрочиненими дверима почув голос помічника Василя.
— Проходьте, будь ласка. Думаю, вам у нас сподобається. Хочу познайомити вас із нашим комерційним директором, який буде вашим безпосереднім керівником. Він у нас неодружений, вродливий, комунікабельний…
Микола тяжко зітхнув.
— Василю, ти хоч когось можеш привести на роботу без реклами моєї зовнішності?
— А що? Це теж перевага!
Микола підвівся, обійшов величезний стіл і попрямував до дверей.
— Ну, заходьте вже, познайомимося.
Двері широко розчинилися.
На порозі стояла Галина. Чорне волосся акуратно вкладене, стриманий діловий костюм, у руках папка з документами.
Вона підняла очі. І завмерла. Микола теж не міг поворухнутися.
— Галино? — нарешті вимовив він.
Василь здивовано переводив погляд з одного на іншого.
— Ви знайомі?
Галина повільно видихнула.
— Так. Ми знайомі.
— Ще й як! — усміхнувся Микола, але усмішка вийшла трохи розгубленою. — Проходьте, будь ласка.
Василь поклав папку на стіл.
— Ну, тоді я вас залишу. Галино, це ваш безпосередній керівник, Микола Петрович. А це наша найкраща кандидатка на посаду менеджера з розвитку.
— Дякую, Василю, — промовив Микола. — Ми самі розберемося.
Помічник вийшов. Двері зачинилися. Кілька секунд вони мовчали. Потім Микола обережно запитав:
— То ви все-таки вирішили знайти роботу?
— Так. Я ж казала, що працюю в торгівлі.
— Казали. Але не казали, що можете опинитися в моєму кабінеті.
Галина ледь усміхнулася.
— Я теж не знала.
Микола обійшов стіл.
— Сідайте. Чаю?
— Дякую. Мабуть, краще спочатку поговоримо про роботу.
Він подивився на неї уважніше.
— Ви маєте рацію. Я повинен поводитися професійно.
— Саме так.
Микола відкрив папку, переглянув резюме.
— Дванадцять років досвіду. Вражає. А чому залишили попереднє місце?
— Змінилося керівництво. Не склалися професійні стосунки.
— Зрозуміло.
Він відклав документи.
— Галино, можна одне особисте запитання?
Вона напружилася.
— Слухаю.
— Як ваша донечка?
Галина опустила очі. Настала та сама мить, якої вона боялася.
— Миколо, я мушу вам дещо сказати.
— Що сталося?
— У мене немає доньки.
Він завмер.
— Перепрошую?
— І чоловіка немає. Я розлучена вже два роки.
Микола повільно сів у крісло.
— Тобто… ви тоді мені збрехали?
— Так.
— Чому?
Галина підняла на нього очі.
— Бо ви сказали, що одружені й маєте двох дітей. Я не хотіла здаватися жінкою, яка шукає пригоди з чужим чоловіком. А потім ми почали спілкуватися, і мені стало страшно зізнатися.
Микола довго мовчав.
— Галю, я теж вам збрехав.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Що?
— Я не одружений. І дітей у мене немає.
Тепер уже Галина не знала, що сказати.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Василь, до речі, не знає, звідки в мене така легенда. Я просто не люблю, коли на роботі хтось надто активно цікавиться моїм особистим життям.
Галина раптом розсміялася. Спочатку тихенько, а потім так щиро, що Микола теж не стримався.
— Господи, — сказала вона, витираючи сльози. — Двоє дорослих людей! І обоє вигадали собі сім’ї!
— Зате тепер ми можемо познайомитися по-справжньому.
Він простягнув їй руку.
— Микола. Сорок три роки. Неодружений. Дітей немає. Працюю багато, іноді занадто. Але готовий виправлятися.
Галина потиснула його руку.
— Галина. Сорок років. Розлучена. Дітей немає. Люблю море, каву і людей, які говорять правду.
— Дуже приємно, Галино.
— Взаємно, Миколо.
