Все село гуло, що Григорій бігає на сусідню вулицю до Марії. Всі все бачили, крім дружини.
– Гей, Людко! Людко! Йди-но сюди, бо маю тобі дещо сказати! – сусідка Варвара аж перехилилася через тин, мало не перекинувши горщика з геранню.
Людмила, яка саме несла з літньої кухні миску з яблуками, мимоволі зупинилася.
– Що знову сталося, Варваро?
– А ти краще запитай, де твій любий чоловічок! – сусідка хитро примружилася. – Знову в Марії сидить. Я сама бачила, як він до неї у двір заходив. А які там смішки лунали! Аж вікна дрижали.
Людмила відчула, як усередині щось неприємно стиснулося. Та обличчя залишилося спокійним.
– Я його сама до Марії послала. Мала їй дещо передати.
– Та невже? – Варвара аж розсміялася. – Ну-ну, послала вона! Ти, Людко, хоч сама собі не бреши.
Людмила мовчки розвернулася і пішла до хати. За спиною ще довго чулося сусідчине хихотіння. Вона зачинила двері, поставила миску на стіл і притулилася спиною до холодної стіни. А тоді заплакала. Не тихенько, як плачуть люди, які бояться, що їх почують. А гірко, до болю в грудях, до тремтіння в руках. Господи, ну чого їй не вистачає?
Їй сорок років. Вона ще гарна жінка, не розгубила ні молодості, ні жіночої привабливості. Має густе русяве волосся, великі сірі очі, струнку постать. У хаті завжди чисто, на столі свіжа їжа, у дворі квітнуть троянди, а на городі росте все, що тільки можна посадити.
І чоловік у неї не обділений ні увагою, ні турботою. Григорій. Її Григорій. Колись вона заради нього ладна була йти хоч на край світу. І йшла.
Вони познайомилися ще молодими. Люда тоді працювала на пошті, а Григорій повернувся після строкової служби. Високий, чорнобровий, із густим темним волоссям і такою усмішкою, від якої дівчата забували, навіщо прийшли до магазину.
Він довго за нею залицявся. Приносив польові квіти, проводжав додому, чекав після роботи біля пошти.
– Людо, ти знаєш, що я без тебе не можу? – шепотів він, обіймаючи її за плечі.
– Знаю, Гриню. Ти вже десятий раз за сьогодні кажеш.
– То я ще десять разів скажу, аби ти не забувала.
Вона тоді сміялася.
Побралися, народили сина Андрія, згодом разом поїхали на заробляти гроші. Було всяке: і важка праця, і ночі в чужому гуртожитку. Але вони трималися одне одного.
Повернулися додому з грошима, збудували добротну хату, посадили сад. А потім щось змінилося.
Григорій почав затримуватися після роботи. То з друзями посидить, то комусь допоможе, то раптом з’явиться якась термінова справа.
Спочатку Люда не надавала цьому значення. Потім з’явилася Марія.
Молода вдова, яка нещодавно оселилася на сусідній вулиці. Гарна, доглянута, язик підвішений. Уміла так подивитися чоловікові в очі, що той забував, про що говорив.
Люда спочатку навіть співчувала їй. Аж поки не помітила, як Григорій почав надто часто згадувати Марію.
– Марія просила допомогти полагодити хвіртку.
– Марія не може запустити мотоблок.
– Марія кликала подивитися, чому не працює кран.
Одного разу Люда не витримала.
– Григорію, а ти часом не збираєшся до Марії переселитися? Бо я бачу, що вона без тебе вже й води випити не може.
Чоловік роздратовано кинув ложку на стіл.
– Ти що, зовсім здуріла? Жінці допомогти не можна?
– Можна. Але чому саме ти?
– Бо я чоловік! Чи мені тепер у власному селі ходити з дозволу дружини?
Відтоді Людмила намагалася мовчати. Бо боялася почути відповідь, яку давно підозрювала.
Того вечора Григорій повернувся додому аж під ранок. Людмила не спала. Сиділа на кухні, закутавшись у теплу кофту, і дивилася на годинник. Коли почула кроки на ґанку, швидко підвелася.
– Гришко, ти прийшов?
Він відчинив двері, від нього тхнуло випивкою і чужими парфумами.
– А де ж мені бути? – буркнув.
Люда підійшла, забрала куртку.
– Зробити чаю?
– Не хочу.
– Може, хоч поїси?
– Людо, відчепися. Спати хочу.
Вона простягнула йому свіжий рушник.
– Помийся, любий. Я тобі постіль застелила свіжу. Відпочинь, завтра неділя, нікуди не треба.
Григорій на мить зупинився. Подивився на дружину, ніби хотів щось сказати. Але тільки махнув рукою і пішов до спальні. Людмила залишилася на кухні. На плиті холонув борщ, на столі стояли накриті тарілки. Усе було готове для чоловіка, який навіть не запитав, чи вона вечеряла.
Вона підійшла до вікна. На подвір’ї вже сіріло. І раптом згадала, як колись вони поверталися з роботи. Як Григорій ніс її валізу, хоча сам ледве стояв на ногах. Як купив їй перші золоті сережки зі своєї зарплати.
«Невже це все було неправдою?» – подумала вона.
Неділя видалася сонячною. Людмила зранку подоїла корову, нагодувала курей, свиней, прибрала у дворі. Потім поставила вареники з картоплею.
Григорій прокинувся аж після дванадцятої.
– Доброго ранку, – привітно сказала вона.
– Ага.
Він сів до столу.
– Вареники свіжі?
– Щойно зварила. Зі шкварками, як ти любиш.
Григорій їв із задоволенням. Людмила дивилася на нього і ловила себе на думці, що досі любить цього чоловіка. Його руки, його голос, навіть звичку відсувати тарілку, коли наївся.
– Ще покласти? – запитала вона.
– Давай.
Вона підвелася, принесла добавку, сметану. А він навіть не глянув. Після обіду Григорій пішов до шафи й почав вибирати одяг.
Дістав новий білий костюм, червону сорочку, начистив взуття. Довго крутився перед дзеркалом, поправляв комір, бризкався дорогими парфумами, які Люда подарувала йому на день народження.
Вона сиділа в кріслі з газетою.
– Гарно виглядаєш, Григорію, – тихо сказала.
– Знаю.
– Кудись збираєшся?
– Є справи.
– У неділю?
Він різко обернувся.
– А що, не можна?
– Та можна. Я ж нічого не кажу.
– От і не кажи.
Гримнули двері. Людмила відклала газету. У вікно побачила, як чоловік упевнено крокує вулицею, поправляючи піджак. І чомусь саме цієї миті їй стало особливо боляче. Не через Марію. Через те, що він навіть не намагався приховувати свою байдужість.
Над селом насувалися чорні хмари. Спочатку подув вітер, потім затріщало гілля старої яблуні. За кілька хвилин почав падати дощ. Людмила визирнула у вікно й побачила, що Григорій іде курною дорогою без парасолі.
– Ой, лишенько!
Вона схопила парасолю, накинула кофту і вибігла з хати.
– Григорію! Грицю, зачекай!
Чоловік озирнувся.
Вона підбігла до нього, важко дихаючи.
– Ось, візьми. Дощ буде сильний. Застудишся ще.
Простягнула парасолю. Григорій подивився на неї. І раптом його обличчя змінилося.
– Ти що, Людо? Ти за мною стежиш?
– Ні, я просто…
– Що просто? Знову хочеш перевірити, куди я йду?
– Та ні ж бо! Я побачила хмари…
– Досить! – гаркнув він.
Вихопив парасолю і з такою силою кинув її на землю, що спиці розлетілися в різні боки.
– Я тобі що, маленький хлопчик? Сам не знаю, коли дощ?
Людмила завмерла. Дощові краплі змішувалися зі сльозами на її обличчі.
– Я ж просто турбуюся про тебе, Григорію…
– От і не треба!
Він розвернувся і пішов. А вона залишилася стояти посеред дороги, дивлячись на зламану парасолю. І вперше за багато років їй не захотілося бігти за ним. Увечері Григорій не повернувся.
Людмила не телефонувала. Не писала. Не виходила на ґанок, щоб виглядати його. Вона сиділа на кухні, коли задзвонив телефон.
– Мамо? – почула голос сина.
– Андрійку, привіт.
– Ти плачеш?
– Ні, синочку. Просто втомилася.
– А тато вдома?
Людмила помовчала.
– Немає.
– Знову?
Вона заплющила очі.
– Ти знаєш?
– Мамо, я не сліпий. Мені вже давно люди розповідають. Ти думаєш, у селі хтось щось приховає?
Людмила не відповіла.
– Приїду завтра, – твердо сказав син. – І поговоримо.
– Не треба, Андрійку. У вас із Олею робота, діти…
– Мамо, я не питаю дозволу. Ти моя мама.
Після розмови вона довго сиділа нерухомо. І раптом зрозуміла: вона так боялася втратити чоловіка, що майже втратила себе. Наступного дня Григорій повернувся близько десятої ранку. Зайшов на кухню, відкрив холодильник.
– Що їсти є?
Людмила стояла біля вікна.
– Борщ у каструлі.
– А хліб?
– На столі.
Він сів, почав їсти.
– Людо, а чого ти така похмура?
Вона повільно повернулася.
– Григорію, я хочу з тобою поговорити.
Він зітхнув.
– Тільки не починай.
– Ні. Цього разу ти послухаєш.
Чоловік підняв очі.
– Ого. Які ми сміливі.
– Я не буду більше питати, де ти був. Не буду виглядати тебе ночами. Не буду готувати вечерю на двох, коли ти невідомо з ким проводиш час.
– Ти що таке говориш?
– Те, що давно мала сказати.
Він відсунув тарілку.
– Людо, ти моя дружина. І маєш мене поважати.
Вона гірко всміхнулася.
– А ти мене?
– Я що, тебе б’ю? Гроші в дім приношу? Хату побудував? Чого тобі ще треба?
– Мені потрібен чоловік, а не квартирант, який згадує про свій дім, коли зголоднів.
Григорій почервонів.
– Ти вже зовсім!
– Ні, Григорію. Я нарешті прийшла до тями.
Того ж дня приїхав Андрій. Зайшов до хати, обійняв матір, а потім побачив батька.
– Привіт, тату.
– О, син приїхав. Мабуть, мама пожалілася?
– Мама нічого не казала. Я й сам усе знаю.
Григорій скривився.
– Дорослий уже, а в чужі справи лізеш.
– Це не чужі справи. Це моя сім’я.
– Не вчи мене жити!
Андрій підійшов ближче.
– Тоді хоча б не принижуй жінку, яка з тобою прожила тридцять років.
– Ти мені ще будеш вказувати?!
– Якщо ти забув, що таке повага, то хтось мусить нагадати.
Григорій підвівся, грюкнув стільцем.
– Усі проти мене! Чудово!
І вийшов надвір. Людмила опустилася на лавку.
– Синочку, не треба було…
– Мамо, а коли треба? Коли ти вже зовсім себе не залишиш?
Вона заплакала. Андрій обійняв її.
– Ти не повинна заслужити любов тим, що всім догоджаєш.
Ці слова боляче зачепили її. Бо саме так вона й жила.
Минуло кілька днів. Людмила почала потроху повертатися до себе. Записалася до перукарки, купила нову сукню, перестала прокидатися серед ночі від кожного шурхоту біля хвіртки.
А Григорій дедалі частіше злився. Його дратувало, що дружина більше не зустрічає його з усмішкою, не питає, чи не голодний, не біжить виконувати кожне прохання.
Одного вечора він прийшов додому особливо веселий.
– Людо, накривай стіл. До мене завтра гості прийдуть.
– Які гості?
– Марія.
У руках Людмили завмер рушник.
– Марія?
– А що такого? Вона попросила допомогти з деякими документами. Посидимо, поговоримо.
Людмила повільно поклала рушник на стіл.
– Ні.
– Що значить «ні»?
– Це мій дім також. І я не збираюся приймати в ньому жінку, з якою ти мені зраджуєш.
Григорій різко підвівся.
– Ти вже перейшла всі межі!
– Ні. Межі перейшов ти. І давно.
Він хотів щось відповісти, але в цю мить у двері постукали. На порозі стояла Марія. У руках тримала пакет із пляшкою і коробку цукерок.
– Добрий вечір! А я, здається, не вчасно?
Людмила подивилася на неї спокійно.
– Саме вчасно.
Марія ніяково всміхнулася.
– Григорій казав, що ви не проти…
– То Григорій багато чого говорить. Але я вас до своєї хати не запрошувала.
– Людо! – гаркнув чоловік.
– Що, Григорію? Хочеш, щоб я ще й чай подала? Може, постіль застелила?
Марія почервоніла.
– Знаєте що, мені не потрібні ваші сімейні скандали.
– Тоді вам варто було не лізти до чужого чоловіка і не приходити в чужу сім’ю, – відказала Людмила.
Марія розвернулася й пішла. Григорій кинувся за нею.
– Маріє, зачекай!
Але та навіть не озирнулася. Людмила зачинила двері. Руки тремтіли, але вперше за довгий час вона не плакала. Того вечора Григорій довго ходив по хаті.
– Ти мене перед нею осоромила!
Людмила стояла біля раковини й мила чашку.
– Ти сам себе осоромив.
– Я тридцять років на тебе працював!
– А я тридцять років жила не тільки для себе, а й для тебе. І знаєш, що найгірше? Я навіть не помітила, як перестала бути Людмилою. Стала просто твоєю дружиною, куховаркою, пралею і людиною, яка повинна все пробачати.
Він замовк.
– Я тебе любила, Григорію. Дуже. Але більше не хочу випрошувати твою любов.
– То що ти пропонуєш?
Вона витерла руки рушником.
– У тебе є вибір. Або ми разом і чесно будуємо наше життя заново, або кожен іде своєю дорогою.
– Ти мене виганяєш?
– Ні. Я перестаю тримати.
Григорій довго дивився на неї. Вперше за багато років він побачив перед собою не тиху, поступливу Люду, яка завжди пробачала, а жінку, яку цілком міг втратити.
Минув тиждень. Григорій став приходити додому раніше. Допомагав по господарству, лагодив хвіртку, навіть сам почав готувати собі сніданки.
Але Людмила не поспішала радіти. Вона вже знала: красивих слів недостатньо. Одного вечора чоловік приніс їй букет білих троянд.
– Це тобі.
Вона взяла квіти.
– Дякую.
– Людо, я хочу вибачитися.
Вона мовчала.
– Я поводився як останній дурень. Марія… То була помилка.
– Одна помилка, Григорію?
Він опустив голову.
– Не одна. Я знаю.
– А знаєш, що найболючіше? Не те, що ти ходив до неї. А те, що я щоразу знаходила виправдання твоїм вчинкам. Навіть коли ти принижував мене, я думала, що, мабуть, сама недостатньо хороша.
Григорій сів навпроти.
– Я не хочу тебе втрачати.
Людмила подивилася йому прямо в очі.
– Тоді доведи це не квітами. Своїми вчинками.
Він кивнув. Вона поставила троянди у вазу. Але не кинулася йому на шию. Бо любов – це не тільки прощення. Це ще й повага.
Наступної неділі Людмила йшла з церкви разом із сусідками. Біля хвіртки знову стояла Варвара.
– Людко! Ну що, твій Гриць уже повернувся до сімейного життя? Чи ще бігає до Марії?
Людмила зупинилася.
– Григорій, Варваро. Його звати Григорій.
– Та яка різниця!
– Для мене є. І ще одна різниця: тепер я не збираюся терпіти те, що терпіла раніше.
Варвара навіть розгубилася.
– Ой, дивися, яка горда стала!
– Не горда. Просто нарешті себе згадала.
Вона відчинила хвіртку й зайшла у двір. На ґанку стояв Григорій. У робочій сорочці, з інструментами в руках. Саме лагодив перила.
– Людо, а ти не бачила, де молоток?
– У сараї, на полиці.
Він усміхнувся.
– Чаю зробиш?
Людмила подивилася на нього.
– Зроблю. Але сьогодні ти миєш чашки.
Григорій засміявся.
– Домовилися.
Вона зайшла до хати, а він повернувся до роботи. На кухонному підвіконні стояла ваза з білими трояндами. А біля воріт, у кущах, досі лежала стара зламана парасоля. Людмила побачила її й на мить зупинилася.
Колись вона бігла за чоловіком під дощем, боячись, щоб той не застудився. Тепер вона знала: не можна все життя прикривати від негоди того, хто сам не хоче берегти тебе від бурі.
