Марія допивала чай у бухгалтерії, коли помітила, що годинник показував лише другу годину дня. Голова тріщала від цифр, а в очах рябіло від таблиць.

Марія допивала чай у бухгалтерії, коли помітила, що годинник показував лише другу годину дня. Голова тріщала від цифр, а в очах рябіло від таблиць.

«Додому, чи що, поїхати? Коля сьогодні на лікарняному з цією своєю застудою», — подумала вона.

— Маришо, ти чого така? — Тамара з сусіднього столу підкотила на офісному кріслі.

— Погано себе почуваю. Думаю піти раніше.

— То йди! Я прикрию. Скажу, що ти в податкову поїхала.

Марія вдячно кивнула, зібрала речі й вийшла. Надворі мрячив дощ. Вона накинула капюшон і побігла до зупинки. Автобус підійшов одразу, наче чекав тільки її. «Пощастило», — усміхнулася Марія, заходячи в салон. Удома має бути тихо. Коля напевно спить, напившись чаю з малиною. Тридцять років разом, а він досі хворіє як дитина — з температурою і ниттям.

Марія вийшла на своїй зупинці й не поспішаючи пішла додому. Під’їзд зустрів її запахом свіжої фарби — нарешті ЖЕК розщедрився на ремонт.

У ліфті Марія дістала телефон. Повідомлення від сина: «Мамо, як ти? Татові легше?». Сергій завжди переживав за батька більше, ніж за неї. Марія набрала відповідь: «Їду додому перевірити твого татуся. Передзвоню».

Вона відчинила двері своїм ключем і тихенько пройшла в передпокій. Зі спальні долинали голоси. Телевізор? Ні, жіночий сміх. Потім чоловічий. Колин. Серце впало кудись униз. Марія завмерла. Потім обережно поклала сумку на тумбочку й навшпиньки підійшла до дверей спальні.

Двері були прочинені. Вона зазирнула всередину і тут же відсахнулася. Їй вистачило секунди, щоб побачити все. Коля і якась білявка. У їхній спальні. У голові стало пусто. Ні думок, ні почуттів. Тільки дзвін у вухах. «Лікарняний, значить. Застуда», — промайнуло в голові.

Марія тихо взяла сумку, вийшла з квартири й акуратно зачинила двері. Ліфт. Вулиця. Дощ посилився, але вона не помічала. Телефон завібрував. Син.

— Алло, мамо? Ти вдома? Як тато?

— Сергію, — її голос здригнувся. — Я… не дійшла ще. Передзвоню пізніше.

Вона йшла вулицею, не розбираючи дороги. Тридцять років шлюбу. Тридцять! І ось так усе? Ноги самі привели її до скверу. Марія сіла на мокру лавку, але навіть не відчула холоду.

— Гей, жінко! — гукнув її якийсь чоловік. — Ви в порядку?

— Так-так, — автоматично відповіла вона.

— Ви вся мокра. Може, викликати когось?

— Ні. Дякую. Я просто… думаю.

Чоловік стенув плечима й пішов далі. Думати. От саме. Думати. Про що? Про те, як вона тридцять років прала його шкарпетки? Готувала борщі? Ростила сина? Ходила на роботу, щоб «сімейний бюджет» був міцнішим?

«Яка ж я нерозумна», — подумала Марія і вперше за останню годину відчула щось конкретне. Телефон знову задзвонив. На екрані висвітилося: «Коля». Вона натиснула «скинути». І ще раз. І ще. Потім встала і рішуче попрямувала до подруги Віри. Треба десь переночувати, а потім… а потім вона ще не знала, що буде.

— Машо! Ти чого така мокра?! — Віра ахнула, відчинивши двері.

— Віро, можна в тебе переночувати?

— Звичайно! Що сталося?

Марія відкрила рота, але замість слів із горла вирвався дивний звук — не то схлип, не то смішок.

— Коля… він… з іншою.

— Чого?! — Віра розплющила очі.

— Я прийшла додому, а він… вони… у спальні…

Віра схопила подругу за руку. — Давай, заходь. Зараз чай зроблю. Або чогось міцнішого.

Віра налила напій у дві чарки. Марія випила свою залпом і закашлялася.

— Потише ти, — Віра поплескала її по спині. — Розповідай усе по порядку.

Телефон Марії дзвонив не перестаючи. Вона витягла його з сумки й вимкнула.

— Назвонює, — процідила вона. — Мабуть, помітив, що я приходила.

— І що ти робитимеш? — Віра підлила ще напій.

— Не знаю. Усередині пусто. Тридцять років коту під хвіст.

— Машо, а ти впевнена? Може, це не те, що ти подумала?

Марія гірко всміхнулася.

— Та годі, Віро. Що тут не зрозуміти?

Віра похитала головою. — І хто вона?

— Та хто його знає. Білявка якась. Молода.

Марія раптом відчула, як до горла підкочує грудка. Вона затулила рота рукою.

— Мені п’ятдесят чотири, Віро. Куди я тепер? З ким?

— Та годі тобі! — Віра махнула рукою. — Ти ще ого-го яка! А він — ще лікті кусатиме.

Вранці Марія прокинулася з важкою головою. Учорашній вечір закінчився двома пляшками напою і сльозами в подушку. Віра вже гриміла на кухні посудом.

— Прокидайся, — вона поставила перед Марією чашку кави. — План дій придумала?

— Який план? — Марія зробила ковток. — Додому треба повернутися, речі забрати.

— Так, — Віра сіла навпроти. — Тільки не влаштовуй сцен. Він цього не вартий.

Телефон Марії, ввімкнений уранці, розривався від сповіщень. Двадцять пропущених від Колі, десять повідомлень. І три дзвінки від сина.

— Сергію треба зателефонувати, — схаменулася Марія.

— Мамо! — у слухавці звучав стривожений голос. — Ти де? Тато на вухах стоїть, каже, ти не ночувала вдома!

— Сергію, все нормально. Я у Віри.

— Що сталося?

— Потім поясню, синку. Все добре.

Вона не могла сказати синові правду. Не зараз. Не по телефону. Додому Марія повернулася на обід. Коля кинувся до неї з порога.

— Машо! Ти де була? Я всю ніч не спав! — його очі були червоними.

Марія мовчки пройшла повз нього в спальню. Постіль була змінена. Вікно відчинене. «Сліди замів», — подумала вона.

— Машо, ти чого мовчиш? — Коля тупцяв у дверях.

— А що сказати, Колю? — вона повернулася до нього. — Як твоя застуда? Вилікувалася вже?

Микола зблід.

— Ти… ти приходила вчора?

— Так, Колю. Прийшла провідати хворого чоловіка, — вона відкрила шафу й дістала валізу.

— Машо, це не те, що ти подумала! — він рвонув до неї. — Це помилка! Випадковість!

— Тридцять років випадковість, так? — вона почала складати речі. — Чи тільки вчора випадковість?

— Машо, клянуся, це перший раз! Я не знаю, що на мене найшло!

Марія витягла з шафи костюм.

— Я у Віри поживу поки, — вона говорила спокійно, хоча всередині все клекотіло. — Не дзвони мені. Не пиши. Мені потрібен час подумати.

— Машо, будь ласка! — Коля схопив її за руку. — Я люблю тебе! Це була помилка!

— Встань, — вона вивільнила руку. — Не ганьбися ще більше.

Він устав, розгублений.

— Я виправлю все, Машо. Обіцяю.

— Уже не виправиш, Колю, — вона застібнула валізу. — Тридцять років… і ось так усе закінчити.

Наступні дні перетворилися для Марії на дивну порожнечу. Вона ходила на роботу, поверталася до Віри, їла, спала. Микола дзвонив постійно, але вона не брала слухавку.

— Віро, я так не можу більше, — сказала Марія на п’ятий день. — Мені потрібне своє житло.

— То з’їзди до сина в гості, — запропонувала Віра. — Він же кликав.

Сергій жив у сусідньому місті. Марія зателефонувала йому ввечері.

— Мамо, давай приїжджай, — зрадів син. — Тільки поясни нарешті, що у вас з батьком?

— При зустрічі, синку.

Вона взяла відгули на роботі й поїхала до сина на тиждень. Сергій зустрів її на вокзалі, обійняв міцно.

— Ну ти чого така худа? — він забрав її сумку. — Зовсім не їси?

— Та якось не до їжі було.

У квартирі сина було затишно. Сергій жив сам після розлучення, але побут налагодив.

— Розповідай, мамо, — він сів навпроти неї за кухонним столом.

Марія зітхнула і розповіла все. Сергій слухав, стиснувши зуби.

— Ого, він скоїв, — процідив він, коли вона закінчила. — Я йому зателефоную!

— Не треба, синочку! — Марія схопила його за руку. — Не втручайся.

— Як це не втручайся? Він тебе зрадив!

— Це наші з ним стосунки. Ми самі розберемося.

Сергій нахмурився, але сперечатися не став.

Тиждень у сина промайнув швидко. Вони гуляли містом, ходили в кіно, готували разом вечері. Марія відпочивала душею. А потім їй зателефонувала Тамара з роботи.

— Машо, тут твій чоловік приходив, — повідомила вона пошепки. — Квіти тобі на стіл поклав. Величезний букет.

— Викинь, — коротко відповіла Марія.

— Ти чого? Троянди шикарні!

— Тамаро, будь ласка, викинь.

Коли Марія повернулася в місто, на вокзалі її чекав Микола з квітами.

— Машо, поговори зі мною, — він крокнув до неї назустріч.

Вона пройшла повз, не дивлячись на нього.

— Машо, ну будь ласка! — він наздогнав її. — Я з глузду сходжу без тебе!

— А з нею не сходив? — Марія зупинилася. — Хто вона взагалі?

— Ніхто! Колега нова. Це була дурниця! Один раз!

— Раз — не раз, яка різниця? — вона стенула плечима. — Ти зрадив мені, Колю. Тридцять років коту під хвіст.

— Машо, дай мені шанс! — він схопив її за руку. — Я все виправлю!

— Ні, Колю, — вона вивільнила руку. — Нічого ти не виправиш.

Удома Микола влаштував справжню облогу. Він приходив до Віри щовечора, стояв під вікнами, дзвонив у двері.

— Так і бігатимеш від нього? — спитала Віра через два тижні. — Може, поговориш нормально?

— Про що говорити? — Марія стенула плечима. — Усе вже вирішено.

— А що вирішено-то? Розлучення?

— Так.

Віра присвиснула.

— Серйозно?

— А що мені робити, Віро? Пробачити й удавати, що нічого не було?

— Багато хто прощає, — обережно зауважила Віра.

— Я — не багато хто.

Увечері Микола знову прийшов. На цей раз Марія відчинила двері.

— Поговоримо? — спитала вона.

Вони вийшли надвір і сіли на лавочку.

— Колю, я подаю на розлучення, — спокійно сказала Марія.

— Що? — він сіпнувся. — Машо, ти з глузду з’їхала? Через одну помилку зруйнувати сім’ю?

— Не я зруйнувала, — вона дивилася прямо перед собою. — Ти зруйнував. У ту мить, коли привів її в наш дім.

— Машо, клянуся, цього більше ніколи не повториться!

— Звичайно не повториться, — вона невесело всміхнулася. — Тому що нас більше не буде.

— Тридцять років разом! — у голосі Миколи звучав відчай. — Невже це нічого не означає?

— Означає, Колю. Тому так важко.

Вона встала.

— У четвер я прийду по речі. Потім подам заяву.

— Машо…

— Усе, Колю. Розмову закінчено.

У четвер Марія прийшла додому, коли Микола був на роботі. Вона спеціально обрала цей час — не хотіла нових сцен і вмовлянь. Син допомагав їй збирати речі.

— Мамо, ти впевнена? — Сергій дивився на неї з тривогою.

— Так, синочку, — вона складала книги в коробку. — Абсолютно.

— Може, даси йому шанс? Він справді розкаюється.

Марія випросталася й подивилася на сина.

— Сергію, ти ж знаєш — я людина тверда. Вирішила — значить, усе.

Вони вивезли її речі за три години. Марія зняла квартиру недалеко від роботи — невелику, але затишну. Сергій допоміг їй розставити меблі й повісити штори.

— Ну от, тепер тут можна жити, — він оглянув кімнату.

— Дякую, синочку, — Марія обійняла його. — Іди, тобі час на поїзд.

— Точно впораєшся?

— Звичайно. Я ж усе життя все сама робила.

Коли Сергій пішов, Марія сіла на диван і оглянулася. Порожні стіни, чужі меблі, тиша. Це тепер її дім. Дивне почуття — страх і свобода водночас.

Телефон задзвонив. Микола.

— Так, — вона відповіла спокійно.

— Машо, ти забрала речі? — його голос звучав розгублено.

— Так, Колю.

— І що тепер?

— Тепер розлучення. Я вже подала заяву.

Тиша в слухавці. Потім тихе:

— Я люблю тебе, Машо.

— Пізно, Колю, — вона натиснула відбій.

Розлучення пройшло швидко й тихо. Микола не сперечався, на все погоджувався. Марія залишила йому квартиру, взяла тільки гроші за свою частку. Коли суддя оголосив їх вільними від шлюбу, Микола схопив її за руку.

— Машо, може, ще подумаєш?

— Ні, Колю. Усе вже вирішено.

Вона вийшла з будівлі суду й глибоко вдихнула. Вільна. Вперше за тридцять років.