Павло шмигнув носом, очі в нього бігали.
— Алло… ну зрозумій, Катьці треба було. У неї там проєкт… Вона поверне з відсотками! За тиждень, каже, в шоколаді будемо!
Алла дивилася на червоний папірець і його тремтячі руки.
— Ти віддав Каті гроші? — спитала вона. — Сестрі своїй, яка жодного дня не працювала? На проєкт? Який проєкт, Пашо? Піраміда з гною?
— Не ори! — зойкнув Павло, намагаючись надати голосу впевненості. — Це… Ці… як їх там, вона шарить! Сказала, вірняк, вкладеш двадцять, отримаєш сто. Ми ж для сім’ї стараємося! Я хотів тобі чоботи купити!
— Чоботи… — Алла гірко всміхнулася. — Ти мені не чоботи купив, Пашо. Ти мені петлю на шию купив. Нам їсти нічого! Спинки курячі бачиш? Це наша вечеря на три дні.
Павло втягнув голову в плечі.
— Ну що ти починаєш… Мати зателефонувала, сказала допоможи сестрі, у неї шанс життя. Я ж чоловік, мушу допомагати.
— Ти не чоловік, Пашо. Ти гаманець на ніжках для своєї матері й сестри. А для нас ти баласт, їж свій суп. Воду сьорбай, м’ясо сину залиш.
Вечір минув у тиші.
Мішка, семирічний син, швидко поїв і втік у кімнату робити уроки. Він відчував, що мати на взводі, і намагався не потрапляти під руку.
Алла мила посуд крижаною водою (гарячу відключили ще тиждень тому на профілактику, яка затягнулася), руки ломило.
Вона витерла руки об фартух і взяла телефон.
Набрала номер зовиці.
Гудки йшли довго, нарешті слухавку взяли.
— Алло? — голос Каті був веселий, на фоні бахкала музика. — Хто це?
— Це Алла, дружина твого спонсора.
— Ой, Аллочка! — Катя захихотіла. — Чого дзвониш? Привітати хочеш? Ми тут з Пашкою угоду обмили, ну, тобто я за нього випила!
— Катю, поверни гроші, нам іпотеку платити нічим і їсти нічого.
— Ой, знову ти ниєш! — голос зовиці став вередливим. — Завжди в тебе все погано, не будь жабою, Аллко! Гроші люблять легкість, я їх уже вклала. Жди, багачка! Скоро на «Мерседесі» їздитимеш!
— Катю, якщо завтра грошей не буде, я приїду і вирву тобі волосся.
— Фу, як грубо! — фиркнула Катя. — Село ти, Аллко. Не дзвони мені, я зайнята.
Гудки.
Алла жбурнула телефон на диван.
— Ну що вона сказала?
— Сказала, що ти бовдур, Пашо, і що грошей немає.
— Та годі тобі… Поверне вона, Катька чесна, просто їй не щастить.
— Їй щастить, Пашо, є в неї такий дурень, як ти. А нам не щастить, нам завтра банк дзвонитиме.
— Жди, багачка, скоро на «Мерседесі» їздитимеш! — сміялася зовиця в слухавку. Я подивилася на чоловіка, який вкрав у нас останні гроші, і зрозуміла: мені доведеться самій вирішувати цю проблему.
Ранок почався не з кави, а з смс від банку: «Шановний клієнте! Нагадуємо про плановий платіж…».
Алла подивилася на баланс картки: 350 гривень.
На проїзд до роботи і назад і буханець хліба купити.
Вона пішла до сусідки, баби Валі.
Баба Валя відчинила двері, тримаючи на руках товстого рудого кота.
— Валенько, позич п’ять тисяч до зарплати, дуже треба.
Баба Валя підібгала губи.
— Аллочко, люба, та де ж я візьму? Самим їсти нічого, пенсія тільки десятого. Онук учора приходив, усе підчистив. Немає, доню, сходи в ломбард, може, каблучку закладеш?
Алла подивилася на свою обручку. Тоненьку, потерту. За неї дадуть від сили півтори тисячі, це не врятує.
— Дякую, баб Валь.
На роботі (Алла працювала фасувальницею на складі аптеки) день тягнувся нескінченно.
Вона клеїла етикетки на коробки: «вітаміни для краси й молодості», ціна – 2500 гривень за пачку.
У голову лізли погані думки: «а якщо сунути одну в кишеню? Охорона спить. Продати на «ОЛХ» за півціни… Ні, спіймають, звільнять, тоді точно кінець».
Обід вона пропустила, нічого було їсти, пила воду з кулера, щоб заглушити бурчання в животі.
Увечері повернулася додому.
У під’їзді було темно – лампочку викрутили.
Вставила ключ, двері відчинилися.
У квартирі було темно і тихо, світла не було.
— Пашо? — покликала вона.
Тиша, тільки хропіння з кімнати.
Алла клацнула вимикачем, нічого.
Вона пройшла до щитка в коридорі, там висів папірець: «Відключено за несплату. Борг 4800 грн. Київенерго».
Паша забув заплатити, вона давала йому гроші місяць тому, п’ять тисяч. Він сказав, що заплатив, а сам? Чи теж Каті віддав?
Вона сиділа в темряві, на брудному килимку в передпокої.
З кімнати вийшов Мішка.
— Мамо, ти прийшла? Я уроки не можу доробити, темно і їсти хочеться.
Алла подивилася на сина.
— Зараз, синку, зараз щось придумаємо.
Встала, пройшла в спальню.
Павло спав на дивані, в одязі. Поруч на підлозі валялася порожня пляшка. Від нього тхнуло перегаром так, що різало очі.
Він хропів, посвистуючи, розкинувши руки, як господар життя. Йому було тепло під ковдрою і було байдуже на іпотеку, на світло, на голодного сина.
Алла дивилася на нього і раптом відчула порожнечу.
Всередині обірвалося терпіння і надія на те, що все налагодиться.
Не налагодиться.
Завтра банк нарахує пеню, за три прийдуть описувати квартиру, іти їй нікуди. Мами немає, батька теж. Вони стануть бомжами через те, що цей… вирішив пограти в доброго брата.
Їй захотілося взяти важку чавунну сковороду з кухні і опустити йому на голову. Щоб замовк і перестав хропіти.
Але сил не було навіть на це.
Алла сіла на край дивана і тихо, беззвучно завила, кусаючи кулак, щоб не налякати Мішку.
— Я ж чоловік, я мушу допомагати сестрі! — волав він учора, віддаючи наші останні гроші. А сьогодні він спав, поки нам відключали світло. Я подивилася на ключі в передпокої і зрозуміла: вихід є.
Вранці Алла встала зі світанком.
Очі в неї були сухі, червоні, злі.
Павло ще спав, пускаючи слину на подушку.
Алла підійшла до тумбочки в передпокої.
Там лежали ключі.
Ключі від Лади Вести, Пашиної ластівки, яку він купив у кредит три роки тому, він мив її щовихідних, купував смердючки і чохли, навіть коли вдома не було хліба.
Алла взяла ключі.
Вона не пішла до машини, взяла телефон.
Знайшла візитку, яку тиждень тому кинули в поштову скриньку.
«Викуп авто, будь-який стан, гроші одразу. Проблемні, биті, без документів, Ашот».
Вона набрала номер.
— Ало? Ашоте?
— Так, слухаю, красуне. Продати щось хочеш?
— Так Лада Веста, 2021 рік. Біла, стан ідеальний.
— О, хороша машина, документи є?
— ПТС у чоловіка, він спить, СТС є, ключі є, мені терміново треба. На запчастини забереш? Чи так, під розбір?
— Без ПТС дешево буде, сестро. Ризики, розумієш.
— Скільки?
— Ну… сто тисяч дам, якщо прямо зараз.
Сто тисяч, машина коштувала мільйон. Але мільйон — це довго, це «ОЛХ», покази, торги. А сто тисяч — це іпотека на три місяці, світло і їжа.
— Сто п’ятнадцять і ти приїжджаєш прямо зараз, евакуатор твій.
— Домовилися, адресу кидай.
За двадцять хвилин у двір заїхав іржавий евакуатор з написом «Послуги 24».
Алла вийшла в пальті, накинутому поверх халата.
Ашот, кремезний вірменин у шкіряній кепці, обійшов машину, поцокав язиком.
— Слухай, нова зовсім! Шкода на розбір, може, чоловік прокинеться, документи віддасть? Я б триста дав.
— Не прокинеться, — відрізала Алла. — Вантаж, Ашоте, мені гроші потрібні зараз. Дітей годувати нічим.
Ашот подивився на її сірі щоки і тремтячі руки.
Мовчки дістав з кишені пачку грошей, перетягнуту гумкою.
— Гаразд, твої справи, тримай сто п’ятнадцять.
Алла взяла гроші, перерахувала. Брудні, м’яті купюри пахли бензином і шаурмою. Але для неї вони пахли життям.
— Дякую.
Ашот махнув рукою водієві евакуатора, лебідка задзвеніла.
Звук лебідки: противний, ниючий скрегіт розбудив Павла.
Він розплющив очі, не розуміючи, що відбувається, голова тріщала.
Підійшов до вікна.
І застиг.
Його ластівка, його біла красуня, повільно повзла на платформу евакуатора. Поруч стояла Алла і ховала щось за пазуху.
Павло моргнув, подумав: сниться, ущипнув себе боляче.
— Ні-і-і-і! — заволав він так, що шибки затремтіли.
Він вилетів із квартири як був, босоніж. Покотився сходами.
Вибіг у двір.
— Стій! — верещав він, хапаючись за борт евакуатора. — Ти що робиш?! Це угон! Міліція!
Ашот спокійно подивився на нього зверху вниз.
— Гей, мужику, відійди. Господиня продала, все чесно.
Павло повернувся до Алли.
— Ти… Ти продала мою машину?! Ти що, здуріла?! Це моя машина, я на неїзбирав!
Алла стояла спокійно, засунувши руки в кишені, їй не було холодно, гнів грів краще за шубу.
— Була твоя, Пашо, стала іпотечна. Ти ж вклався в «майбутнє сім’ї»? В аферу Катину? От і я вклалася в наше сьогодення.
Павло кинувся на неї. — Віддай гроші, верни машину!
Алла видернула руку з кишені, у руці був газовий балончик.
Пшик.
Жовтий струмінь ударив Павлові прямо в обличчя.
Він завив, схопився за очі і впав на коліна прямо в брудну листопадову рідоту.
— А-а-а! Очі! Ти мене засліпила!
— Охолонь, Пашо, — сказала Алла. — Ашоте, їдь.
Евакуатор рушив, забираючи «Весту». Павло залишився сидіти в калюжі, розмазуючи соплі й багно по обличчю.
— Що ти наробила… — вив він. — Як я тепер… Я ж чоловік без коліс…
— Борг віддала, Пашо. Іди до Каті, хай вона тебе на своїй возить. Або матір попроси, вона ж у тебе багата, пенсію отримує, купить тобі самокат.
— Ти відьма! — сичав він, сидячи в калюжі після зустрічі з балончиком. Я лише всміхнулася: відьма чи ні, але сьогодні мій син буде ситий, а чоловік отримає урок, який запам’ятає назавжди.
Алла повернулася додому, Мішка дивився на неї переляканими очима.
— Мамо, тато там кричав…
— Тато просто засмутився, синку, у нього іграшку забрали, одягайся, ходімо в магазин. Купимо курку і торт.
— Торт? — очі сина засвітилися. — У когось день народження?
— У нас, Мішко. У нас сьогодні день звільнення від ідіотизму.
Вони сходили в банк, Алла внесла платіж за іпотеку, оплатила світло (зі штрафом). Зайшли в супермаркет. Купили цілу курку, кілограм картоплі, торт «Пташине молоко».
Коли вони повернулися, Павло сидів на кухні: брудний, мокрий, очі червоні від перцю і сліз.
Побачивши Аллу, він сіпнувся, але промовчав, злякався. Він побачив у її очах те, що лякає будь-якого «диванного царя» — абсолютну байдужість до його долі.
В Алли задзвонив телефон.
Катя.
— Ти що, хвора?! — орала зовиця в слухавку. — Пашка дзвонив, ридав! Ти в нього машину вкрала! Я на тебе заяву напишу, верни машину, злодійко!
— Повернеш п’ятдесят тисяч — скажу, на якій розбірці шукати, — спокійно відповіла Алла.
— У мене немає! Я вклала! Ти мусиш зрозуміти!
— Ну тоді й Паша мусить зрозуміти: пішки ходити корисно.
Алла натиснула «відбій» і заблокувала номер.
Увечері світло дали.
Алла запекла курку, картопля шкварчала на деку, пахло часником і затишком.
Мішка їв торт, бруднячись кремом, і був щасливий.
Від їжі тепло розлилося по шлунку, але в душі залишився лід.
Павло сидів у кутку, на табуретці, йому ніхто не пропонував ні курки, ні торта. Перед ним стояла тарілка з супом із курячих спинок (учорашнім).
Він мовчав.
Він ненавидів її всім своїм дрібним, боягузливим нутром. За те, що вона виявилася сильнішою, принизила і позбавила улюбленої іграшки.
Алла знала це.
Вона дивилася на квитанцію про оплату іпотеки.
Квартира її, син ситий, а чоловік…
Чоловік, який у дітей хліб відбирає заради хотілок сестри, має ходити пішки, по багнюці, у дірявих шкарпетках.
«Простить він? — думала Алла. — Ні. Помститься? Можливо».
— Ти відьма, Алло.
— Я дружина, Пашо, точніше була дружиною.
Вона пішла в кімнату, щільно зачинивши двері.
Чи щаслива вона? Ні.
Але в неї є дах над головою.
А в Павла є суп зі спинок і багатий життєвий досвід, нехай жує.
Ну а тепер ваша черга.
Дівчатка, признавайтеся, у кого руки свербіли зробити так само? Хто продавав чоловікові «іграшки» (вудки, приставки, колеса), щоб заткнути діри в сімейному бюджеті, які він же й пробив? Чи ви терпіли і варили суп з сокири, поки він спонсорував рідню?
