Кохання у них з вітчимом сильне, не до мене їм було. Я могла на тиждень піти жити до подруги, а потім повернутися додому і ніхто не питав, де я була, що робила, прийшла жива і добре.
Загалом через рік я загуляла і ось одного разу сталося це.
У мене був на той момент один молодий чоловік, з яким ми зустрічалися, а у нього велика компанія друзів і приятелів, з якими ми ходили на дискотеки, їздили до моря, в гори, та й просто разом проводили час. Джерело
Було весело і цікаво, а що ще потрібно в молодості. Але цей молодий чоловік, незважаючи на всі його позитивні сторони і нашу взаємну симпатію, був трохи неврівноваженим, особливо якщо виn’є, відразу починав з усіма сперечатися, лізти в бійку, ображав мене всякими гидотами і взагалі вимагав підпорядкування.
Я відчувала себе як в клітці – батькам не потрібна, коханий знущався, мабуть, відчуваючи мою залежність від нього, куди податися я не знала, хоча вже обмірковувала різні плани – все кинути, виїхати кудись і почати жити самостійно.
І ось одного разу поїхали ми в похід великою компанією – нас зібралося чоловік 20 – друзі, приятелі, приятелі приятелів – більше чверті присутніх я вперше бачила.
І серед них виділявся один молодий чоловік, невисокий, кремезний такий, міцненький, тихий і особливо нічим не примітний. Приїхавши в ліс, як зазвичай буває, чоловіки зайнялися м’ясом і наметами, дівчата облаштуванням і закускою.
І бачила, що цей хлопець стежить за мною, але особливо значення не надавала – дівчиськом я була досить помітною – міцною такою, з фігурою “пісочний годинник”, загалом все при мені – багато задивлялися.
І ось до вечора вже всі насвяткувались (у одного з присутніх був день народження) і мій молодий чоловік знову почав буянити. Спочатку з кимось побився об заклад, потім побився і почав вказувати мені – пішла туди, зробила це, йди до мене, йди від мене.
Замучив мене до такого ступеня, що я розвернулася, пішла в ліс, сіла на пеньок і твердо вирішила – треба щось змінювати, не хочу я більше з ним зустрічатися і вдома жити не хочу, і взагалі все набридло, що робити, як далі жити…
І тут підійшов цей хлопчина, попросив дозволу присісти поруч, представився Олегом, запитав якусь дурницю. Загалом ми з ним розговорилися, сміялися і спілкувалися години три-чотири. Він приніс зі столу їжі, ми розклалися на полянці і так було добре.
В таборі вже всі вгамувалися, розповзалися по наметах, а ми все говорили – про життя, про всяку всячину. Він виявився військовим – закінчив місцеве училище, офіцер, у відпустці перед виїздом за місцем призначення згідно з приписом і шлях його пролягав на Далекий Схід.
Я йому розповіла про своє життя, про плани щось змінити. В загальному добре посиділи.
Увечері наступного дня ми поїхали додому. Мене завезли, залишили біля під’їзду, я сіла на лавочку, додому йти не хотілося і тут до мене несподівано підійшов Олег, присів поряд, посидів мовчки хвилини три і запитав:
– Вийдеш за мене заміж? Мені дружина потрібна, а ти симпатична, весела, бачу, що господарська, удвох веселіше їхати туди, де ще не бував.
Я теж помовчала, подивилася на нього, в його очах була така надія і я подумала – а що мені втрачати і сказала – вийду.
Нас розписали дуже швидко – офіцер, треба їхати. Мамі я сказала, вона зраділа сильно – вийти заміж за офіцера було межею мріянь багатьох дівчаток і їх мам.
Ми нічого не готували, у мене було світле плаття з випускного, в ньому і розписалися, посиділи вчотирьох – я, мій чоловік вже, мама і вітчим ( у Олега з родини тільки брат залишився, він приїхати не зміг). І почалося сімейне життя.
Олег виявився дуже милим, ніжним і уважним чоловіком. Навіть не так – Чоловіком з великої літери. Я не порушила жодної валізи, не тягала ніякі тяжкості, він всіляко оберігав мене, а я намагалася налагодити побут.
Так, військового життя не цукор – це окрема пісня – але, як я пізніше дізналася, пощастило, що служив він в місті, а не в якомусь віддаленому, всіма забутому гарнізоні. Я знайшла роботу – влаштувалася продавцем у магазин і життя пішло.
Все, через що ми пройшли, описувати не буду, скажу лише, що ми одружені вже 15 років, я обожнюю свого чоловіка, він мене теж на руках носить, у нас син, в якому батько душі не чує. У чоловіка склалася військова кар’єра, я з його допомогою і підтримкою отримала вищу освіту, знайшла хорошу роботу.
Ми реально щасливі, і я іноді ловлю себе на думці – а що було б, якби я йому тоді сказала “ні” і мене кидає в холодний піт жаху від цієї думки.
Я думаю мені просто пощастило, може, відчула, що мені з цією людиною буде не страшно і добре, а може просто реально так хотілося щось у житті змінити, щоб поруч був хтось, кому я була б потрібна, що я доклала максимум зусиль, аби це нарешті сталося.
