— Міло, ти бачила? У неї бутони розміром ледь не з мою голову! Вона точно вночі їх чимось кропить. Або примовляє! Я вчора бачила, як вона з кущем розмовляла японською!
Дачне селище «Веселі струмки» було місцем, де час, здавалося, сповільнювався, щоб дати людям можливість насолодитися ароматом скошеної трави та звуками цвіркунів. Але для Ганни Михайлівни та Емілії Петрівни це була зона постійної напруги. Їхні ділянки межували одна з одною, розділені лише сітчастим парканом-рабицею, який Ганна Михайлівна називала «декоративним елементом», а Емілія Петрівна — «необхідним злом».
Ганна Михайлівна прокинулася о п’ятій ранку. Для неї ранок починався не з кави, а з інспекції. Вона накинула шовковий халат із вишитими журавлями (подарунок племінника з Китаю) і вийшла на ґанок. Роса ще лежала на листі, і її півонії — п’ять великих кущів — виглядали як сплячі гвардійці.
— Так-так, мої дорогі, — прошепотіла вона, нахиляючись до бутонів. — Сьогодні ми додамо трохи калію. Ви маєте затьмарити той… гігантизм через дорогу.
«Гігантизмом» вона називала квітник Емілії Петрівни. Емілія, колишня завучка школи з сорокарічним стажем, підходила до садівництва як до навчального процесу: дисципліна, суворий графік і жодних поблажок шкідникам.
Цієї миті на сусідньому ґанку з’явилася Емілія Петрівна. На ній був бездоганно випрасуваний сарафан і капелюх із широкими крисами. Вона тримала в руках блокнот, куди записувала щоденний приріст кожного стебла.
— Доброго ранку, Ганно Михайлівно, — промовила Емілія з тією особливою інтонацією, від якої в учнів колись хололи жижки. — Бачу, ваші півонії сьогодні дещо… блідуваті. Можливо, ґрунт перевтомився?
— О, не турбуйтеся, Еміліє Петрівно, — відповіла Ганна, випрямляючи спину. — Це не блідість, це шляхетна порцелянова прозорість. Мій сорт не терпить вульгарної яскравості. Це ж імператорський стандарт. Але, декому до вподоби пейзанська простота – так я не проти!
Емілія Петрівна піджала губи. Вона знала: протистояння розпочалася.
До обіду сонце пригріло так, що повітря над «Веселими струмками» почало тремтіти. Ганна Михайлівна забарикадувалася на заскленій веранді. Вона дістала старий, але надійний бінокль «Зеніт», що залишився від чоловіка-геолога.
— Нумо, подивимося, чим ти їх годуєш, Емічко, — пробурмотіла Ганна, налаштовуючи різкість.
Вона побачила, як Емілія Петрівна дістає з сараю дивний агрегат, схожий на футуристичну зброю. Це був найновіший електричний обприскувач із лазерним наведенням (принаймні так здавалося Ганні). Емілія обходила кожен кущ, ретельно обробляючи кожну пелюстку дрібнодисперсним туманом.
— Олексію! — гукнула Ганна чоловіка, який у цей час намагався забити цвях у паркан. — Кидай той молоток! Іди сюди! Ти бачив, що в неї за техніка? Це ж порушення всіх екологічних норм! Вона їх хімією травить, щоб вони роздулися, як повітряні кульки!
Олексій, чоловік спокійний і трохи флегматичний, витер лоб.
— Ганнусю, вона просто кропить їх водою з попелом. Я бачив, як вона той попел з печі вигрібала. Ну, оприскувач кращій. Так можемо купити тобі такий самий – я премію отримав. Будете з пані Мілею битися на тих оприскувачах. Ото видовище буде!
— Ти наївний, як першокласник! — відрізала Ганна. — Попелом! Там напевно нанотехнології. Мені негайно потрібен сертифікований японський стимулятор. Дзвони племіннику!
Тим часом Емілія Петрівна відчувала на собі погляд бінокля. Вона знала, що Ганна стежить. Тому вона спеціально робила зайві рухи: таємниче перемішувала щось у закритому відрі, робила вигляд, що шепоче заклинання над кожним бутоном, і навіть кілька разів озирнулася через плече з виглядом змовника.
У червні ночі короткі, але для справжнього шпигуна — це ідеальний час. Емілія Петрівна була впевнена, що Ганна використовує «місячне підживлення». Вона чула про такий метод: нібито квіти, политі під світлом повного місяця спеціальним розчином срібла, ростуть удвічі швидше.
Близько опівночі Емілія, одягнена в чорний дощовик (для маскування), підійшла до межі ділянок. Вона прихопила з собою старий диктофон.
— Тиша… — шепотіла вона. — Ніякого срібла.
Але раптом з боку квітника Ганни пролунали дивні звуки. Ганна Михайлівна стояла в центрі саду, тримаючи в руках розкриту книгу. Вона читала вголос, розтягуючи голосні: — «Охайо ґодзаймасу… Сакура… Кокоро…»
Емілія мало не впала в кущі смородини.
— Вона вчить їх японської! — пронеслося в її голові. — Вона переконує їх, що вони в Кіото! Яка підступність!
Наступного ранку Емілія Петрівна дістала старий програвач і виставила колонки на вікно, що виходило на сад Ганни. Весь день над селищем лунав «Турецький марш» Моцарта.
— Якщо вона хоче японської екзотики, то мої півонії будуть виховані на віденській класиці! — заявила Емілія сусідам. — Культура — це сила.
За три дні до конкурсу градус безумства досяг апогею. До селища приїхав місцевий журналіст, щоб зробити анонс заходу. Він підійшов спочатку до Ганни Михайлівни.
— Який неперевершений аромат! — захоплено сказав він. — Це щось рідкісне?
— О, ви дуже спостережливі, — Ганна Михайлівна поправила капелюшок. — Цей сорт мені передав мій давній друг, аташе з питань культури в Токіо. Він називається «Серце Самурая». Ці квіти цвітуть лише тоді, коли відчувають шляхетність господаря.
Журналіст усе записав і перейшов до Емілії Петрівни.
— А ваші квіти, пані Еміліє? Вони виглядають ідентично до сусідських, але пахнуть інакше…
— Ідентично? — Емілія презирливо посміхнулася. — Ви, мабуть, помиляєтеся. Мій сорт — «Аврора Бореаліс», виведений у закритому розпліднику під Цюрихом. Його вирощують спеціально для королівських весіль. Генетична чистота гарантована паспортом.
Журналіст пішов, чухаючи потилицю. Обидві пані супроводили його переможними поглядами, після чого одночасно повернулися одна до одної і пирхнули:
— «Серце Самурая»! Яка фантазія…
— «Аврора Бореаліс»! Швейцарія плаче за такою брехнею…
День конкурсу. Комісія у складі трьох поважних садівників та голови селищної ради наближалася до ділянок. Ганна Михайлівна виставила біля квітів японські ліхтарики. Емілія Петрівна розклала на траві оксамитові подушечки, наче квіти були коштовним камінням.
Сонце припікало. І саме в цей момент, коли квіти розкрилися повністю, стало очевидно: вони не просто схожі. Вони клони. Кожна цятка на пелюстках, кожен вигин тичинок був однаковим.
Саме в цей момент до паркану під’їхав фермер Степан на своїх «Жигулях», завантажених перегноєм. Він заглушив двигун, який видав звук, схожий на останній подих мамонта.
— Ого! — крикнув Степан на все селище. — Дивись, Михалич! Наші пані таки виростили той «Сорт №4»!
Комісія зупинилася. Ганна Михайлівна зблідла. Емілія Петрівна вхопилася за статую німфи.
— Який сорт №4, Степане? — запитав голова комісії.
— Та той, що я на станції з мішка продавав минулого місяця! — Степан витер руки об штани. — Коли електричка на ремонт стала, там хлопці з розплідника викидали некондицію. Ну, не те щоб некондицію — просто ярлики переплуталися. Я взяв два мішки за безцінь. Кажу ж: «Беріть, жінки!». І ви, Ганнусю, взяли п’ять корінців, і ви, Еміліє Петрівно, вісім. Я ще пам’ятаю, як ви тоді сварилися в черзі, бо Емілія хотіла той, що з краєчку лежав.
Ганна Михайлівна повільно перевела погляд на Емілію.
— По десять гривень… — прошепотіла вона. — Звичайний номер чотири… — відлунила Емілія.
Журналіст, що стояв поруч, почав швидко закреслювати в блокноті «Серце Самурая» та «Аврору Бореаліс».
Запала важка, гнітюча тиша. Степан, відчувши, що бовкнув щось не те, швидко завів машину і поїхав геть, залишивши за собою хмару диму.
Голова комісії прокашлявся.
— Ну… що ж… незалежно від походження, результат феноменальний. Такої майстерності в догляді за звичайним сортом ми ще не бачили. Ви, мабуть, ділилися секретами? Разом розробляли систему?
Ганна Михайлівна подивилася на свої натруджені руки. Вона згадала безсонні нічи, японські вірші та страх програти. Потім подивилася на Емілію. Та виглядала так само розгублено. Її Моцарт, її блокноти, її швейцарські мрії — все це виявилося ілюзією.
— Так, — раптом твердо сказала Ганна Михайлівна. — Ми працювали в парі. Це був… експеримент. Ми хотіли довести, що навіть «Сорт №4» під впливом любові та… класичної музики може стати королівським.
— Саме так, — підхопила Емілія Петрівна, і її голос знову набув вчительської впевненості. — Це спільний проект. Ми назвали його «Дует Струмків». Ганна відповідала за енергетику, я — за структуру.
Комісія була вражена такою благородною співпрацею. Їм вручили гран-прі — величезний кубок та той самий сертифікат.
Коли гості поїхали, а сонце почало сідати за ліс, Ганна Михайлівна принесла на веранду пляшку домашньої наливки та два келихи. Емілія Петрівна прийшла зі своєю фірмовою шарлоткою.
— Знаєш, Еміліє, — сказала Ганна, дивлячись на півонії, що світилися в сутінках. — А Степан таки правий. Вони чудові. І без дипломатів. — І без Цюриха, — погодилася Емілія, відрізаючи шматок пирога.
— А твою японську я все одно на диктофон записала. Буду взимку вчити. Гарно звучить.
Так закінчилося велике протистояння півоній. У «Веселих струмках» настав довгоочікуваний мир, а сорт №4 назавжди увійшов в історію селища під назвою «Мирна Емілія».
