Ірина з чоловіком мають двох синів, вони майже однолітки: Матвій старший від Артура на три роки. Усе своє життя жінка присвятила дітям.
Її старання увінчалися успіхом та хлопці росли дуже вихованими та добрими. Ірина впевнена, що роль матері в житті дітей надзвичайно важлива.
З появою синів чоловік Віктор почав говорити, що вона любить їх більше ніж його. Але як можна порівнювати любов до дітей з любов’ю до чоловіка? Це абсолютно різні речі.
Навіть після того, як сини стали дорослими, Ірина продовжила про них піклуватися. Всі навколо переконували її в тому, що настав вже час пожити для себе, але жінка відчувала, що потрібна своїм дітям.
Ірина з Віктором збирали гроші для того, щоб придбати квартиру для старшого сина Матвія, тим більше, що нещодавно він сказав нам, що планує одружитися.
На весілля вони подарували молодятам квартиру. Невістка стрибала до стелі, а Матвій лише холодно подякував, здавалося, що він сприйняв цей подарунок як належить.
Пройшло п’ять років та молодший син Артур зібрався одружуватися. Він натякнув їм, що теж чекає в подарунок квартиру.
Це справедлива заява, адже не можна розділяти дітей, проте зараз такий час, що Віктор занедужав та майже всі гроші Ірина почала витрачати на ліки.
Ірина з чоловіком проживають у великому будинку. Їм тут місця забагато, а ось коли тут ще житимуть Артур з невісткою, то буде якраз нормально.
Проте Артуру її ідея не сподобалась, він наполягає на тому, щоб вони подарували йому будинок, так як квартиру старшому брату Матвієві.
” Якщо грошей зараз немає, то можна взяти в кредит” – запропонував молодший син матері.
Віктор не знає про останню розмову Ірини з сином, жінка не хоче його хвилювати.
Не відомо ще чи зможе працювати її чоловік після одужання та чи буде у нас змога виплачувати кредит.
Артуру чудово відомо в якому стані знаходиться зараз його батько, але він продовжує вимагати квартиру від них.
Внаслідок останніх подій Ірина просто була змушена поїхати на заробітки за кордон.
Там працює зараз її колишня колега Віра. Так ось, вона вже купила квартири обом своїм дітям, а зараз планує собі придбати невеличкий будиночок.
Чоловік не схвалив таке рішення дружини, але у мене немає іншого виходу. Її не дуже подобається ідея з кредитом. Важко навіть уявити яка буде переплата.
“Краще відкладати гроші з кожної своєї зарплати” – подумала Ірина.
Матвій після одруження геть про них забув. Жінка знає, що у нього вже є дитина, тож він зосереджений на добробуті своєї сім’ї.
Ірина все життя старалася догодити своїм дітям та не розуміє як сталося так, що вона виростила егоїстів. Дивує позиція молодшого сина.
Він же розуміє в якому вони зараз становищі. Артур думає лише про себе. Напевно, це його наречена так на нього впливає.
Але якби в глибині душі він сам так не думав, то ніколи не став би вимагати від них віддати їхній будинок та запропонувати їм взяти квартиру в кредит, знаючи, що батько хворіє.
Тепер бідолашна жінка змушена важко працювати за кордоном щоб виконати його забаганку.
Чоловік залишився вдома. Ірина змушена була наймити жінку, яка буде доглядати її чоловіка Віктора.
Очевидно, що ні Матвій, ні Артур з дружинами своїми цього не захотіли б робити.
Розповідь 2
Юлія намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину. – Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на дівчину
Дожила Варвара до 80-ти років. В селі її вважали одинокою. Але вона все ж мала чоловіка. Але коли то було. Тай донька була.
Напевне Надії вже й самій під шістдесят. Чотири рочки малій було, коли Василь, чоловік, забрав її у Варвари.
Поїхав з донькою гостювати до сестри, яка жила з чоловіком у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варвара хотіла податися за Василем, але батьки відрадили.
Думали, може, схаменеться, повернеться. Дитині ж матір потрібна. Чекала-чекала, а Василь не повертався.
Грамоту Варвара знала погано. То ж просила чужих людей, аби написали чоловікові. « Василю, сумую я дуже за Надькою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився. Сплакалася я. Маю надію, що повернетесь додому».
«Працюємо важко…», – диктувала Варвара, а серце вискакувало від туги.
Невдовзі листи прислав Василь. Написав, що Надія росте здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що б вона бачила у селі? А ще написав, аби не чекала їх.
Просила Варвара, щоб фотографію донечки вислав. Може, не хотів, а, може, забув. Так і залишилася Надійка у жінчиній пам’яті маленьким білявим дівчатком з синіми оченятами.
Щонеділі ходила Варвара до церкви. І щоразу ставила п’ять свічечок «за здоров’я».
«За тебе, доню. І за тебе, Василю, хай Господь тебе простить. За маму, за тата. За родину», – шепотіла, звертаючи погляд до святих.
А потім не стало батька. Через кілька років – матері.
«За тебе, доню. Хай Господь пошле тобі гарну долю. За тебе, Василю. Бог тобі суддя. За родину», – молилася жінка, запалюючи уже три свічечки.
Любила Варвара обдаровувати чужих дітей цукерками. А дітлахи, користуючись добротою жінки, наче ненароком забігали на її подвір’я.
«Зачекайте-но, малі, я десь тут цукерочки маю», – гукала і, усміхаючись, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала…
Маленька Надійка сумувала за мамою. Василева сестра з чоловіком радили: «Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоча дитину віддай їй». Вперся. Не погодився.
«То забери Варвару до міста, – переконували родичі». «Що вона тут буде робити? – відповів. – Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять її. І дуже проста вона. Гарна, але не для міського життя. А Надія залишиться зі мною. Я так вирішив»
Невдовзі в Василевому житті з’явилася Світлана. «Де моя спражня мама?» – запитувала Надійка.
«Вона залишила нас. Немає її. І не буде» – сказав, як відрізав, чоловік.
Через деякий час Надійка почала кликати Світлану мамою.
Василь зберігав листи Варвари, проте сам не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував.
Занедужав раптово. Лікарня, знову лікарня…
Відчував, недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
– Збрехав я тобі. Прости. Не зраджувала матір ні мене, ні тебе… Просто жити в селі я не міг. І тебе хотів в люди вивести.
– Мама мене відпустила?
– І Варвару я обманув. Сказав, що везу тебе лише в гості. Чотири роки тобі тоді було…
– Я знайду маму
– Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, в неї життя добре склалося. А ти потривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Скільки літ минуло.
– Прошу, пообіцяй…- благав чоловік.
Опісля Надія знайшла материні листи.
«Василю, сумую я дуже за Надькою. Приснилася доня недавно. І ти мені снився…», – читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла…
Кілька разів збиралася поїхати шукати матір. Але перед порогом зупиняла обіцянка, яку дала батькові.
Хотіла повідати таємницю своїй доньці Юлії, але завжди відкладала розмову на пізніше…
– З днем народження, мамо. Приміряйте подарунок.
– Який гарний светр Юлечко, а, може, треба трохи темніший? Шістдесят уже мені все ж.
– Мамо, це знаєте ви і ваш паспорт. Вам завжди подобався фіолетовий колір.
– А в мене також є для тебе сюрприз, Юлечко.
Надія простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
– Читай. А решту я розповім…
– Мамо, може, варто поїхати?
– Я хотіла б, але не можу. Я пообіцяла. А ти… Зрозуміти зворотню адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назву села? Знайди свою бабцю. І попроси пробачення за діда Василя, і за мене. Скільки ж це бабці Варварі може бути? Вісімдесят?
Юлія вияснила, що село назви не змінило. Лише район тепер інший.
– Ось купила для бабці дві хустини. Одну – теплу, а другу – на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей залиши. В селі пенсії маленькі. Юлечко, будеш бачити, що потрібно – сказала до доньки Надія.
До сільської церкви рухалася процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Юлія, також.
– Будемо повертати наліво чи направо? – запитав водій.
– Не знаю. Ніколи тут не була.
– Магазин за кілька кроків. Запитайте там, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
– Перепрошую, – мовила Юлія, – можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
– Не стало Варвари. Прощання нині. Бачите процесію? А хто ви її будете?
Юлія попросила водія зачекати. Пішла до церкви.
– Нікого Варвара не мала, а все село прийшло в останній шлях провести. Доброю була, Царство їй Небесне, – тихенько мовила одна жінка до іншої.
– Господь забрав до себе. Заснула і…
Юлія намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала сльози білою хустиною, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, вимоклу, в домовину.
– Хто це? – перешіптувались поміж себе селяни, дивлячись на Юлію.
– Видно, пані з міста.
– Плаче, наче за рідною
Варвару провели у засвіти, а село гомоніло: звідки приїхала та красива молода пані? Ким доводилась Варварі? За життя ніхто з чужих жінку не навідував.
Тетяна Літня
