На старому кладовищі села Веприк, що на Київщині стоїть старий металевий хрест. Він розміщений неподалік центральної дороги, якою їдуть автобуси, автомобілі, проходять жителі села. Я часто зупиняюся навпроти нього, уважно роздивляюся поблякле фото, згадуючи почуті колись розповіді…
Це місце пам’ятне. Тут спочиває жінка, яку ще зовсім юною привіз у село видатний український композитор Кирило Стеценко. Було це далекого 1920 року. Кирило Григорович змушений був «за відсутністю праці та куска хліба ради» (так він писав тоді в одному із листів своєму близькому другу – композитору Миколі Леонтовичу) залишити життя в столиці й переїхати на постійне проживання до віддаленого на шістдесят п’ять кілометрів села.
На той час в родині композитора було двоє доньок-підлітків та шестирічний син. А ця дівчина – найстарша серед дітей (вона народилася 1903 року) – була в першу чергу помічницею дружини. Анастасія (по-домашньому її звали Настаса) з’явилася в родині ще 1907 року. Про це розповів Володимир Косовський в одній із газетних публікацій, назва якої «Будеш моєю донечкою».
Кирило Григорович перед засланням до Олександрівська-Грушевського заїхав до рідних в село Квітки на Черкащину, де жили його батьки. Так склалося, що зайшов за потреби до сусідів. Здивувався появі там чужих діток (а в родині й так було їх четверо). Почав розпитувати господиню. Виявилося, що це двоє сиріток, в яких нещодавно не стало батьків. Сусідка, розповідаючи про родинне лихо, звернулася до Стеценка з проханням забрати одну із дівчаток до себе. Той не зміг відмовити. Відтоді дівчинка постійно проживала в його родині.
Анастасія допомагала Євгенії Антонівні в домашніх справах. Я зустрічала розповідь про те, що вона, перебуваючи у Веприку, ходила на підробітки до сусідського поселення Кадлубиця. Тут збирала кузьки, що згубно діяли на ріст буряків. Інколи брала із собою малого Вадима, таким чином даючи йому можливість випити якусь склянку свіжого молока (розраховувалися із працівниками харчами).
Після того, як Кирило Григорович відійшов у засвіти, Анастасія залишилася із родиною композитора. Невдовзі вийшла заміж. Дуже щемними для мене були спогади, які я почула про цю жінку від її невістки уже на початку двохтисячних.
Анастасія почала зустрічатися із місцевим юнаком Петром Цукренком, і невдовзі їхні стосунки завершилися одруженням. Євгенія Антонівна віддавала її заміж, справивши посаг та проводжала з дому, наче рідну дитину.
…Був пізній вечір. Анастасія пильно роздивлялась навкруг у хаті судженого. Її вражала бідність, яку вона бачила зусібіч. Спати всі вклалися на полу (дерев’яному настилу вздовж стіни зі сторони печі). Молодим внесли й поклали на долівку кілька оберемків соломи, застеливши її рядном. Тут вони мали провести свою першу весільну ніч.
Анастасія витягла з одного свого клунка білосніжне простирадло, розклала вишиті подушки. Петро ліг, а вона лишилася сидіти поруч.
Сиділа довго, роздумуючи та зважуючи. Згодом почала будити чоловіка. На його здивування відповіла: «Вставай. Ходімо додому». Петро не наважився перечити. Зібрали вони всі речі й ще поночі повернулися до Стеценків.
Молоде подружжя тривалий час проживало разом із дружиною та дітьми Кирила Григоровича. А згодом вони перейшли до окремого будиночка, який розмістився на краю села.
Та 1933 року, коли Стеценки переїхали до Києва, на прохання Євгенії Антонівни молоді Цукренки продали свій будинок і перейшли до того, який починав будувати ще Кирило Григорович, а родина, вже по його відходу, завершувала роботи. В ньому минуло ще чимало літ. Відійшла у засвіти Анастасія в 1991-му, завершивши свій земний шлях на вісімдесят дев’ятому році життя.
Хата, про яку я пишу, розмістилася на розі вулиці, яка повертає до школи та музею. Вона й досі там стоїть, старенька, невисока, наче похнюплена та втомлена. Колись мені подобався внутрішній розподіл її житлового простору. Тут була простора комора (така необхідна для села), малесенька спальня зі світлої, південної сторони (мабуть, приміщення для матері), окремі кімнати для дорослих та дітей.
На одній зі стін світлиці висів портрет Кирила Григоровича, вдало обрамлений вишитим рушником.
Чомусь, придивляючись до стін, стелі, вікон, я наче відчувала дух часу, отої старовини, яка була ще при Кирилу Григоровичу. Щось же змушувало його тут, в далекому на той час селі, вити своє родинне невелике й затишне гніздечко, шукаючи прихистку в долі…
Автор – Валентина Умрик, взято зі сторінки “Веприк” у мережі
