— Ти знаєш… — почала я, трохи затримавшись на словах, ніби боялася відкритися повністю. — Я, мабуть, хочу повернутися з Італії.
Від моїх слів в кімнаті ніби стало важко дихати. Подруга мовчала, лише слухала. Це була єдина розмова, яку я боялася почати, бо все, що накопичилося у мені за ці роки, мало зараз вийти на поверхню.
— Та ну, якось проживемо, — продовжила я, ледь посміхнувшись, хоч сама не вірила у свої слова. — Щось зможу придумати. Більшу частину боргу вже виплатила. Але, розумієш, я можу без найдорожчого у житті залишитися. Без доньки.
Я перевела подих, спостерігаючи за реакцією подруги, але вона тільки співчутливо кивала, нічого не кажучи. Напевно, знала, що мене не зупинити.
— Ну, ти ж знаєш, коли не стало мого Миколи, все пішло шкереберть.
Я нервово перегорнула спогади, які донині боліли. А тут Настя з тим контрактом. Запропонувала мені поїхати до Італії працювати. Як я могла відмовитися? Ну от скажи, як? Усе тоді здавалось безвихідним, інакше просто не було.
Я замовкла, важко ковтаючи слова, що далі мали злітати з моїх вуст.
— Залишила Зоряну з батьками й поїхала. Я знала, що недобре… Бабуся та дідусь — це не мама, вони її не замінять. Але куди я могла подітися? Ми ж інакше ніколи не розрахувалися б з тими боргами, які чоловік на бізнес позичав.
Катя обережно зітхнула, але мовчала, не перебивала. Давала мені час виговоритися. Я завжди цінувала її за це.
— Але ти ж знаєш, я намагалася бути поруч, як могла. Ми розмовляли кожен вечір телефоном. Здавалося, що Зорянка все розуміє. Вона вже така доросла була, не по роках. Але коли я нарешті здобула відпустку на Різдво і приїхала додому… — я зупинилася і сльози невільно навернулися на очі. Дочка стала чужою для мене.
Я вперше вимовила ці слова вголос і вони були нестерпні. Мовчати далі не було сенсу, і я продовжила:
— Зорянка майже не розмовляла зі мною, дивилася крізь мене, наче мене й не існувало. А потім виявилося те, що у мене в голові не вкладається. Моя мама їй розповідала, що я її покинула, щоб знайти собі багатого чоловіка в Італії. Уявляєш? — я глянула на подругу, намагаючись знайти розуміння в її очах. І Зорянка це чує від своєї бабусі!
Катя тихо йойкнула, але не перебивала.
— І що б я без неї робила? Їй всього дванадцять років! — додала я, мимоволі підвищивши голос. Як вона може це розуміти правильно? Вона ж тепер думає, що я її покинула через гроші. Не для того, щоб виплатити борг за бізнес чоловіка, який прогорів. Щоб нас з нею не висилили колектори з квартири. Та їй же ця квартира після мене дістанеться! А я ніби то “солодкого життя” захотіла, от і… Я говорила з мамою і татом, але вони теж у це вірять! Вони переконані, що я не працюю там, а шукаю собі багатого іноземця, щоб вийти заміж. А Зорянку залишила на них, щоб вона не заважала!
Я втратила на мить дар мови від обурення. Мої руки тремтіли, я стиснула їх, намагаючись заспокоїтися.
— Я не знаю, що робити. У мене ще пів року контракт, якраз зароблю необхідну суму грошей, але, як я можу залишити Зоряну там? Я боюсь, що вона зовсім відвернеться від мене. Якби я тільки знала, що так станеться, я б дочку з собою в Італію забрала. Тоді мати вмовила. Сказала, навіщо тобі з дитиною їхати, сама намучишся та ще їй умови потрібні. Нехай залишається, тут рідня вся й друзі у неї є. Ми подивимось за нею.
Подруга дивилася на мене мовчки, але в її очах я бачила стільки співчуття, що не могла більше стримувати сліз.
— Мабуть, гроші все ж таки не приносять щастя. Я втратила чоловіка, а тепер ризикую втратити доньку через ці прокляті гроші. Якби я тільки знала, що так буде…
Я притулилася до стільця і нарешті дала волю своїм почуттям, тихо плачучи. Катруся турботливо поклала руку на моє плече, даючи зрозуміти, що я не самотня в цьому світі.
