— Ми до вас на 3 місяці, — заявила нагла родина чоловіка, завалившись на дачу без запрошення.
Наталя стояла на терасі й вдихала ранкове повітря. Вона із задоволенням спостерігала, як сонце заливає світлом їхній затишний будиночок, оточений садом. Ось вона, довгоочікувана відпустка. Городництвом їй завжди подобалось займатися. І от нещодавно вони купили дачу, щоб Наталя могла цю свою мрію реалізувати. Тим більше, діти вже виросли, своїми справами займаються. Можна спокійно поїхати, щоб ніхто не турбував. Самі діти особливо на дачу не прагнули.
Більшу частину часу Наталя на дачі проводила сама. Сергій часто працював, їздив у відрядження. Найчастіше в п’ятницю приїжджав, а в неділю вирушав назад у квартиру. Наталя вже давно до такого графіка звикла й займалася своїми захопленнями.
Одних із вихідних Сергій заявив:
— Наталю, тут моя двоюрідна сестра Людмила просила на тиждень до нас на дачу заскочити. Вони з чоловіком і дітьми втомилися від міста. Хочуть на природу вибратися. Вони вже речі зібрали, скоро заїдуть.
Наталя прикинула в умі, якими будуть наслідки такого візиту. Вона знала Людмилу поверхово. Зустрічалися вони рідко, та й ті зустрічі залишали в неї не найприємніші враження. Але, з іншого боку, не могла ж вона заборонити родичам чоловіка приїхати на пару днів.
— На тиждень? — перепитала Наталя.
Треба ж. Навіть нічого не спитали, а одразу перед фактом поставили, що приїдуть. І це притому, що на дачі в основному Наталя. І в неї треба було б у першу чергу питати.
— Ну так, усього на тиждень. Людка сказала, що вони свої продукти привезуть, і взагалі, будуть самі по собі. Ти не переживай, — заспокоював її Сергій.
Наталя кивнула, вирішивши, що тиждень — це не так уже й багато.
За кілька днів Людмила з родиною стояли на порозі.
— Ну, от ми й приїхали! — оголосила Людмила, виштовхуючи валізу зі старенької машини, забитої вщерть баулами. — Здоровенькі були, Наталю!
З машини вийшли двоє дітей, а слідом, важко ступаючи, вибрався й грузний чоловік Людмили, Степан.
— Привіт, — привіталася Наталя.
Наталя мовчки спостерігала, як гості ввалюються в її дім. Баули, сумки, пакети — здавалося, що вони привезли з собою половину квартири.
— Діти, Діма, Світлана. Ну, ідіть, привітайтеся.
Діти, не зважаючи на Наталю, кинулися в дім. Сергій, допомагаючи витягувати речі, усміхнувся:
— Ну от і все, розмістилися!
Розмістилися… Наталя з широко розплющеними очима оглянула вітальню. Диван був завалений одягом, на столі — купа пакетів із продуктами, а на підлозі вже розкидані іграшки.
— Тиждень пролетить — не помітиш! — безтурботно відповіла Людмила, розгортаючи пакет із насінням.
За три дні Наталя була готова лізти на стіну. «Тиждень» Людмили перетворився на нескінченний безлад. Діти носилися по дому як навіжені, ламаючи все на своєму шляху. Людмила, не перестаючи, лузала насіння, розкидаючи лушпиння по всьому дому. А Степан цілими днями лежав у гамаку, попиваючи щось.
— Людо, ну може хоч дітей приборкаєш? — не витримала Наталя, піднімаючи з грядки зламаний кущ троянд.
— Ой, та годі тобі, діти ж! — відмахнулася Людмила. — Нехай граються!
«Граються»… Наталя з тугою дивилася на свій колись доглянутий сад. Грядки витоптані, квіти поламані. У ставку плавали порожні пакети з-під чіпсів.
Щойно заїхали, Людмила одразу взяла кермо влади у свої руки. Вона ходила по дому, критично оглядаючи кожен куток. Вона розпоряджалася, що й коли треба готувати, переставляла меблі, робила зауваження щодо саду.
Наталя намагалася делікатно натякнути, що її допомога зайва, але Людмила пропускала все повз вуха. Степан увесь день сидів перед телевізором, голосно перемикаючи канали, і скаржився, що мережа в них тут погано ловить.
Наталя намагалася триматися, але терпець був на межі. І от чергового разу, коли Людмила почала вчити Наталю, як потрібно правильно поливати квіти, та не витримала:
— Людо, слухай, я давно цим займаюся. Без тебе розберуся.
Людмила витріщилася на Наталю.
— Ой, займайся чим хочеш. Я просто хотіла допомогти. — Вона стенула плечима й пішла в дім.
На наступному тижні Людмила раптом заявила:
— Знаєш, Наталю, ми так тут добре влаштувалися, що вирішили залишитися подовше. Ми до вас на 3 місяці. Усе одно літо довге, а нам у місті робити нічого.
Три місяці! Три місяці ще це терпіти.
— Т-три місяці? — ледь видавила вона.
— Ага, — кивнула Людмила, наче йшлося про пару днів. — Ми ж родина, зрештою!
— Родина, — з гіркотою повторила про себе Наталя. Ця «родина» за тиждень перетворила її життя на хаос. А що ж буде за три місяці?
Вона подивилася на Сергія, сподіваючись, що він втрутиться, скаже, що три місяці — це забагато. Але Сергій, уткнувшись у телефон, лише розсіяно кинув:
— Ну так, літо ж.
Наталю захлеснула хвиля відчаю. Невже він не розуміє, що відбувається? Невже він не бачить, як важко їй дається це гостинність? Вона відкрила рота, щоб заперечити, сказати, що не згодна. Але Людмила, перебивши її, заторохтіла:
— Ми тут прикинули, Степан сарайчик вам полагодить, а то він зовсім розвалюється. І паркан підфарбує. Допоможемо.
Ага, допомога. Наталя поглянула на Степана. Він розвалився в гамаку й допивав третю банку.
— Людо, а ти не думаєш, що це занадто?
Людмила здивовано підвела брови.
— А що такого? Місця тут багато, усім вистачить.
— У мене на це літо свої плани. Я хотіла зайнятися садом, відпочити.
— Так і відпочинеш! — не вгавала Людмила. — Ми ж не заважаємо. Діти он граються, Степан тобі допоможе…
— Діти твої топчуть мені грядки й ламають усе. А від Стьопи я щось не вірю, що можна допомоги дочекатися.
Людмила скривджено піджала губи. Сергій, до цього моменту байдужно гортав стрічку новин у телефоні, підвів голову.
— Та годі тобі, Наталю, — пробурмотів він, не розуміючи, до чого вона хилить. — Нехай поживуть.
Наталя з докором подивилася на чоловіка.
Вона взяла чоловіка за руку й потягла його в бік дому, подалі від непроханих гостей.
— Сергію, про що ти думаєш? — не витримала Наталя, щойно вони зайшли в дім. — Три місяці! Та ти уявляєш, на що перетвориться наш відпочинок?
Сергій стенув плечима. Обличчя в нього було таке, що все було зрозуміло. Він думає, що проблема висмоктана з пальця.
— Ну поживуть і поїдуть, — буркнув він. — Чого ти розбурхалася?
— Та я просто хочу побути в тиші. І щоб мені ніхто не вказував, що робити.
— Наталю, ну я не можу їм відмовити! — Сергій почав нервово ходити по кімнаті. — Це ж родичі. У них там, у місті, проблеми, дітям треба на свіжому повітрі…
— А в нас що, проблем немає? — не витримала Наталя. — Я теж хочу відпочити, зрештою! Я чекала на цю відпустку цілий рік! А тепер виходить, що все літо я буду обслуговувати твою рідню!
— Ну не драматизуй.
— Я не хочу ділити своє життя з чужими людьми!
— Не з чужими, а з ріднею. — Сергій утомлено потер обличчя. — Не можу я їх просто вигнати.
Наталя, розуміючи, що Сергій не на її боці, вирішила діяти самостійно.
Ввечері, коли всі сіли вечеряти на веранді, Наталя промовила:
— Людо, Степане, я, звісно, рада вас бачити. Але три місяці — це занадто довго.
Людмила, з набитим салатом ротом, запитливо подивилася на Наталю. Діти, як зазвичай, носилися навколо столу.
— Що означає «занадто довго»? — різко відреагувала Людмила, відкладаючи виделку. — Ми ж домовлялися!
— Домовлялися на тиждень, — спокійно поправила її Наталя.
— Ну, — Людмила сплеснула руками, — тиждень, три місяці — яка різниця? Літо ж! Ми вам не заважаємо, правда, Степане?
Степан, до цього моменту із задоволенням уминав смажену картоплю, промимрив щось невиразне, не відриваючись від тарілки.
— Ну так. А лушпиння за тобою підмітати і за дітьми я повинна.
Людмила, скривджено піджавши губи, відвернулася.
— Ну, знаєш! — обурилася вона. — Ми ж до тебе з усією душею, допомогти хотіли! Степан он сарай збирався лагодити… А ти! Не очікувала від тебе такого! Ми, значить, погані стали, заважаємо!
Сергій вирішив утрутитися:
— Наталю, ну ти чого? — він докірливо подивився на дружину. — Куди їм зараз їхати?
— Це вже не мої проблеми, — відрізала Наталя. — Я сказала те, що думаю.
Вона встала з-за столу і, не зважаючи на скривджені зітхання Людмили й невдоволене бурмотіння Сергія, пішла в дім.
Наступного ранку родичі поїхали. Сергій деякий час із дружиною не розмовляв. Ну нічого. Остигне. Але вона терпіти не збирається.
