– Ми йдемо на корпоратив, а ти виглядаєш, як сільська вчителька. – Він соромився своєї сілької дружини перед колегами, аж поки директор його заводу не вклонився їй до ніг.
Артем уже втретє намагався поправити шовкову краватку, стоячи перед вузьким дзеркалом у передпокої. Пальці помітно тремтіли від роздратування й нервозності.
Зовсім поруч, на невеликому пуфику біля вхідних дверей, спокійно сиділа Настя. Їй виповнився тридцять один рік. На ній була проста темно-зелена сукня зі щільної бавовни, яку вона власноруч пошила ще минулої осені, скориставшись старими викрійками. Жодних глибоких вирізів, блискучих прикрас і яскравого макіяжу. Обличчя залишалося чистим, із легкою розсипом веснянок, а густа русява коса лежала на плечі. На колінах дівчина тримала невелику дерев’яну скриньку, притримуючи її тонкими пальцями з коротко підстриженими нігтями.
Артем різко повернувся до дружини, невдоволено скрививши губи:
— Ти справді збираєшся піти туди в такому вигляді, Настю? Ми ж вирушаємо на ювілей заводу! Там буде все керівництво, провідні інженери зі своїми дружинами зі столиці, навіть заступник міністра обіцяв бути присутнім. А ти маєш вигляд… як шкільна вчителька музики, яка приїхала з якоїсь глухого села! Могла б хоча б губи підфарбувати. І перестала б уже носити цей свій сільський вигляд.
— Сукня в мене чиста, випрасувана й цілком пристойна. У гідному товаристві не обов’язково демонструвати всім навколо своє тіло, Артеме. А щодо косметики… Навіщо мені перетворюватися на когось іншого? Я така, яка є, і саме такою збираюся прийти. Якщо тобі ніяково перебувати поруч зі мною, я можу залишитися вдома. Спечу пироги з вишнею й чекатиму на твоє повернення.
Артем роздратовано видихнув і поправив лацкан свого темно-синього піджака.
— Залишишся вдома? Навіть не думай! Начальник цеху спеціально попередив: усі провідні технологи зобов’язані з’явитися на свято разом із дружинами. Генеральний директор особисто знайомитиметься із сім’ями працівників, а списки на просування до головного управління затверджує саме він. Якщо я прийду сам, почнуть підозрювати, що я якийсь нелюдимий або що мені є що приховувати. Але якщо ти з’явишся зі мною, обов’язково підуть розмови, що Ковальов одружився з дояркою! Тому прошу тебе: хоча б там помовч. Не здумай соромити мене своїми сільськими приказками. Просто стій поруч, усміхайся й кивай, коли треба.
Настя не стала відповідати. Вона лише міцніше притиснула до себе дерев’яну скриньку, підвелася з пуфика й першою вийшла з квартири на сходовий майданчик.
Разом вони прожили вісім років. Артем народився й виріс у районному центрі, вважав себе людиною з міськими звичками та великими перспективами. Роботу на заводі він сприймав як можливість пробитися нагору. Він наполегливо вивчав технічну документацію, намагався догодити керівництву, переймав модні вислови й до паніки боявся, що хтось назве його провінціалом.
Настю він колись привіз із маленького села, загубленого в горах. Тоді Артем був по-справжньому зачарований її чистим голосом, відкритим поглядом і дивовижним теплом рук. Але після того, як йому запропонували посаду старшого технолога й виділили нову службову квартиру, ставлення до дружини поступово змінилося. Її природність і простота почали здаватися йому неприємною міткою, якої неможливо позбутися.
Йому здавалося ганебним, що Настя готує борщ у глиняних горщиках, замість того щоб замовляти модні страви японської кухні. Його дратувало, що вона вітається з двірниками у дворі й може зупинитися, щоб поговорити з ними. Навіть запах м’яти й чебрецю, який залишався на її руках після домашніх справ, викликав у нього невдоволення. На його думку, від дружини мали пахнути дорогі французькі парфуми, придбані в престижному торговельному центрі, а не трави із сільського городу.
У банкетній залі місцевого будинку культури панувала справжня святкова метушня. Під стелею сяяли кришталеві люстри, заливаючи відполірований паркет золотавим світлом. На довгих столах поблискували келихи, а офіціанти в бездоганно білих сорочках розносили різноманітні закуски. Дружини заводського начальства хизувалися дорогими вбраннями, демонстрували золоті прикраси й намагалися перевершити одна одну вишуканістю вечірніх зачісок.
Щойно переступивши поріг зали, Артем помітив спрямовані на них погляди. Начальник планового відділу, доглянутий чоловік у дорогому сірому костюмі, окинув Настину сукню поблажливою усмішкою. Його огрядна дружина, яка спорудила на голові високу зачіску з начесаного й пофарбованого волосся, тихенько пирснула в келих і щось прошепотіла сусідці. Артем устиг розчути слова про якийсь «скромний сільський клуб». Його обличчя миттєво залилося жаром. Здавалося, від сорому в нього горять навіть вуха.
— Почекай тут, — крізь зуби кинув він Насті, навіть не повернувшись до неї. — Мені потрібно підійти до працівників технічного відділу. Є кілька робочих питань, які треба обговорити. Тільки нікуди не йди.
Він швидким кроком попрямував до протилежного боку приміщення, узяв із таці склянку мінеральної води й приєднався до групи молодих інженерів. Там він удав, ніби цілком захоплений розмовою про модернізацію ливарних печей. Однак його погляд раз у раз повертався до дальнього кутка, де перебувала дружина.
Настя залишилася біля високого вікна. Вона не намагалася сховатися від чужої уваги, не сутулилася й не ніяковіла через глузливі погляди ошатних жінок. Деякий час вона розглядала химерні морозні візерунки на склі, а потім спокійно сіла на вільний стілець наприкінці ряду банкетних столів, поклавши руки на коліна.
Рівно о восьмій вечора музика стихла. Розмови поступово вщухли, і зала сповнилася урочистим очікуванням. У центральних дверях з’явився генеральний директор підприємства — Валерій Павлович Воронов. Це був високий, міцний чоловік, якому наближалося шістдесят. На скронях у нього сріблилася коротка сивина, а важкий проникливий погляд нагадував погляд людини, звиклої до суворих умов і серйозних випробувань. У минулому він працював геологом.
Воронов керував заводом уже понад двадцять років. Його непростий характер змушував підлеглих бути насторожі, але авторитетом він користувався величезним. Під його керівництвом підприємство не лише змогло пережити важкі часи, а й перетворилося на одне з найважливіших підприємств усього регіону.
Поруч із директором ішов його син Денис. Молодому чоловікові було близько тридцяти. Він мав міцну статуру й нещодавно повернувся до рідного краю після закінчення технічного університету в столиці.
Коли офіційна промова закінчилася, Валерій Павлович передав мікрофон ведучому й неквапливо попрямував уздовж столів. Він особисто вітався з ветеранами підприємства, тиснув руки майстрам і перекидався кількома словами з давніми працівниками.
Артем відразу випростався, наче за командою. Серце калатало так сильно, що він відчував його удари в горлі. Генеральний директор наближався до їхнього сектора. Спочатку він привітав начальника планового відділу, потім обмінявся кивком із головним енергетиком.
Тепер черга мала дійти до технологів! Артем поспішно надав обличчю якомога привітнішого виразу, приготувався до розмови й уже почав вимовляти привітання:
— Валерію Павловичу, добрий вечір! Я з технічного…
Але директор навіть не повернув голови в його бік.
Увагу генерального несподівано привернула жінка, яка сиділа біля вікна. Він ніби побачив перед собою когось абсолютно несподіваного. Валерій Павлович різко зупинився посеред кроку, наче наткнувся на невидиму перешкоду. Його сиві брови піднялися, очі широко розплющилися, а зазвичай суворе й непроникне обличчя раптом змінилося. Ним наче пробігла хвиля найсильнішого здивування.
— Тату, що сталося? — тихо запитав Денис, який ішов слідом за батьком.
Воронов нічого не відповів. Він навіть не помітив, як навколо завмерли працівники з келихами в руках. Генеральний директор швидко попрямував через усю залу просто до дальнього вікна, де перебувала Настя.
Артем відчув, як усередині все похололо. У голові одна за одною заметалися тривожні думки: «Господи, що вона накоїла?! Напевно, неправильно сидить, має непристойний вигляд… Зараз нас обох виставлять звідси з ганьбою! І вся моя кар’єра піде прахом!»
Настя помітила керівника, який наближався. Вона без поспіху підвелася зі стільця, розгладила складки своєї зеленої сукні й зробила крок йому назустріч.
— Настю?.. — нарешті промовив директор хрипким, несподівано зірваним голосом. — Анастасіє Василівно… Березіна?
Настя ледь помітно всміхнулася самими кутиками губ.
— Добрий вечір, Валерію Павловичу. Тільки прізвище в мене тепер інше. Зараз я Ковальова.
Воронов повільно перевів погляд на сина, який стояв неподалік.
— Денисе… Іди сюди. Негайно підійди до мене.
Денис підійшов, усе ще не розуміючи, що відбувається, й зупинився за плечем батька. Кілька секунд він розгублено дивився на жінку в зеленій сукні. Потім його погляд зачепився за русяву косу, за веснянки на переніссі, і обличчя молодого чоловіка повільно змінилося — зовсім так само, як щойно обличчя батька.
— Настю? — невпевнено запитав він. — Із Кедрівки? Ту, яка співала мені, коли я лежав у гарячці?
— Співала, — спокійно підтвердила Настя. — Тільки ти тоді весь час просив іншу, про коня. А її я до кінця не знала.
Денис коротко й якось безпорадно засміявся, провів долонею по обличчю, ніби стирав із нього щось. А Валерій Павлович зробив те, чого від нього не очікував ніхто в цій залі — та, мабуть, і він сам іще хвилину тому. Генеральний директор, перед яким тремтіли начальники цехів і з яким шанобливо розмовляли в обласному уряді, повільно схилився перед Настею в низькому старовинному поклоні, так що його сива голова опустилася нижче її колін, а права рука торкнулася натертого паркету. Денис помовчав мить, а потім теж уклонився — незграбно, по-міському, але так само низько.
У залі хтось упустив виделку. Дзвін пролунав так голосно, наче розбилася одна з кришталевих люстр.
Артем стояв біля другого ряду зі склянкою мінеральної води в руці й не міг поворухнутися. Йому здавалося, що все це відбувається не з ним, а з якоюсь іншою людиною, а сам він дивиться на подію збоку, наче в кіно. Він бачив, як Настя почервоніла — вперше за весь вечір — і квапливо ступила до директора, щоб допомогти йому підвестися.
— Валерію Павловичу, ну що ви, встаньте. Люди ж дивляться.
— Нехай дивляться, — глухо відповів Воронов, випростуючись.
Очі в нього були вологі, і він цього не приховував. Потім він обернувся до зали й голосно промовив — так само, як виголошував свою промову, тільки голос тепер тремтів:
— Я тут пів години розповідав вам про відданість і про династії. А ось найголовніше забув сказати. Тринадцять років тому батько цієї жінки, мисливець Василь Березін, витягнув мого сина з ополонки на річці. Сам поліз у воду по груди, у березні. А вона три ночі виходжувала Дениса, поки над селищем мела хуртовина й гелікоптер не міг приземлитися. Якби не ця родина, ніякої династії Воронових не було б. От і все. Відпочивайте, товариші.
Він повернув мікрофон ведучому, який підбіг до нього, сам не знаючи навіщо. Музиканти перезирнулися й невпевнено заграли щось тихе. Розмови відновилися, але тепер шепіт лунав по всій залі, і Артем виразно бачив, як огрядна дружина начальника планового відділу, та сама, що сміялася з «сільського клубу», витягнула шию так, що її висока зачіска небезпечно нахилилася.
Тим часом Настя відкрила свою дерев’яну скриньку. Усередині, на шматку старого темного сукна, лежав потертий гірський компас у латунному корпусі, з відкидною кришкою й помутнілим від часу склом. Вона простягнула його Воронову обома руками.
— Тато велів повернути, — сказала вона. — Казав: Валерій Палич носив його тридцять років по горах, нема чого йому в нас на полиці припадати пилом. Віддай, каже, коли буде нагода. Ось нагода.
Воронов обережно взяв компас, наче той був гарячим. Відкинув кришку, подивився на стрілку, яка здригнулася й слухняно стала на північ, і знову закрив її.
— А сам Василь… Що ж він сам?
— У травні його не стало, — просто відповіла Настя. — Серце. Уранці дрова рубав, а до обіду мама знайшла його на ґанку.
Директор довго мовчав. Денис дивився в підлогу.
— Чому ти мені не написала? — нарешті запитав Воронов. — Я б приїхав. Я б…
— Тато не велів, — сказала Настя без докору. — Ви ж тоді гроші надіслали, пам’ятаєте? Він їх назад відправив. А потім сказав, що більше нічого від вас не візьме й ні про що не проситиме. Тільки влітку юшку варив перші два роки. Казав, раптом ви приїдете, як обіцяли.
Валерій Павлович відвернувся до вікна, до тих самих морозних візерунків, які Настя розглядала годину тому, й Артем, що стояв тепер уже зовсім близько, побачив, як у директора сіпнулася щока.
Артем протиснувся вперед, сам не пам’ятаючи, як подолав ці кілька метрів. Він відчував, що зараз мусить опинитися поруч, обов’язково, негайно, інакше станеться щось непоправне, хоча й не зміг би пояснити, що саме.
— Валерію Павловичу, — промовив він, і голос зрадницьки сів. — Ковальов. Старший технолог ливарного цеху. Я… чоловік Анастасії.
Воронов обернувся й подивився на нього своїм важким поглядом, наче вперше побачив.
— Чоловік, — повторив він. — То це ваша дружина весь вечір сама сиділа біля вікна?
— Мені потрібно було обговорити з колегами робочі питання, — пробурмотів Артем і відразу зрозумів, як це прозвучало.
Директор нічого на це не відповів. Лише кивнув, як кивають, беручи до відома неприємну, але несуттєву деталь, і повернувся до Насті.
— Сідайте до нас за стіл. Обоє. Денисе, скажи, щоб поставили два прибори.
За головним столом, поруч із заступником міністра, який приїхав наприкінці урочистої частини, Настю посадили праворуч від директора. Артема — скраю, між головним бухгалтером і якимось чоловіком з обласної адміністрації, який увесь вечір не відривався від телефону. Увесь залишок вечора Воронов і Денис розпитували Настю про Кедрівку: чи досі працює стара метеостанція, чи збереглася хатина геологів, де Воронов зимував у молодості. Настя відповідала коротко й спокійно, іноді усміхалася, а одного разу, коли Денис згадав, як у гарячці вимагав, щоб вона відвезла його до мами на собаках, розсміялася так дзвінко, що за сусіднім столом обернулися.
Артем двічі намагався вставити слово. Першого разу він сказав, що теж бував у Кедрівці, коли завод проводив розвідку під піщаний кар’єр. На нього ввічливо подивилися й продовжили розмову. Удруге, дочекавшись паузи, він згадав, що саме підготував записку щодо модернізації ливарних печей і був би радий…
— Потім, Ковальов, — не повертаючись, сказав Воронов. — Не на святі.
І Артем замовк. Він сидів на краю столу, крутив у пальцях порожній келих і з подивом розумів, що вперше опинився на тому самому місці, де весь вечір просиділа його дружина: на виду в усіх і водночас нікому не потрібний.
Додому вони їхали на таксі. Водій увімкнув якесь радіо, і майже всю дорогу Артем мовчав, дивлячись на вогні ліхтарів, що пропливали за вкритим інеєм склом. Настя тримала на колінах порожню скриньку. Лише коли вони піднялися до квартири й Артем, не роззуваючись, пройшов на кухню та ввімкнув світло, його прорвало.
— Вісім років, — сказав він. — Вісім років, Настю! Ти знала, що Воронов — наш генеральний. Ти знала, що він завдячує вашій родині життям сина. І жодного разу, жоднісінького разу мені нічого не сказала!
Настя повісила пальто, акуратно поставила чоботи на газету біля дверей і лише тоді відповіла:
— Я тобі казала.
— Коли?!
— На другий рік, коли ми сюди переїхали. Ти прийшов із роботи й розповідав, який Воронов суворий, як він на нараді головного механіка відчитав. А я сказала, що він у нас у Кедрівці жив, коли Денис провалився під кригу, і що тато зберігає його компас. А ти засміявся й сказав: «Ага, а у вас у селищі ще й міністр на печі спав, а президент у лазню ходив». І попросив більше такого при людях не розповідати, а то подумають, що я одружився з навіженою.
Артем відкрив рот і закрив. Він не пам’ятав цієї розмови. Зовсім не пам’ятав, але чомусь відразу повірив, що все було саме так, бо це було дуже на нього схоже.
— Ну добре, — сказав він уже тихіше. — Припустімо. Але сьогодні! Сьогодні він при всій залі мало не в ноги тобі вклонився. Він запитав тебе, чим допомогти, я власними вухами чув, коли ми йшли. А ти що відповіла? «Нічим, дякую». Ти розумієш, що одного твого слова… Списки до головного управління він підписує особисто! Одного слова, Настю!
— Якого слова? — запитала вона, і в її голосі вперше за вечір з’явилося щось схоже на холод. — Що тато кинувся у воду за його сином, тому нехай він тепер переведе мого чоловіка на керівну посаду? Так, чи що?
— Не так грубо. Можна ж по-людськи. Натякнути.
— Тато гроші назад відправив, Артеме. З пошти в районному центрі. Сорок кілометрів туди, сорок назад, щоб відправити. Він не для того це робив, щоб я тепер натякала.
Артем із силою провів долонями по обличчю й сів на табуретку.
— Твій батько, царство йому небесне, жив у селі. Йому нічого не було потрібно, крім рушниці та ополонки. А мені потрібно. Мені тридцять шість років, я на цьому заводі одинадцять років гарую, я кожну їхню піч знаю краще, ніж цей столичний Денис зі своїм дипломом. І я не можу попросити, бо мені відповідають: «Потім, Ковальов». А тобі варто було лише рота відкрити.
Настя постояла біля одвірка, дивлячись на нього згори. Потім сказала:
— Якби ти в травні поїхав зі мною, тато сам тобі все розповів би. Він любив згадувати ту весну. Але ти не поїхав. У тебе була атестація.
Вона пішла до кімнати й зачинила за собою двері. Не грюкнула, просто зачинила. Артем ще довго сидів на кухні в піджаку й черевиках, а потім підвівся, дістав із холодильника банку варення, яке Настя привезла влітку з Кедрівки, і навіщось з’їв пів банки просто ложкою, не відчуваючи смаку.
У понеділок уранці з’ясувалося, що про вчорашнє знає весь завод. Знали вахтери на прохідній, знали прибиральниці, знали навіть у їдальні: роздавальниця поклала Артемові подвійну порцію котлет і підморгнула. Начальник планового відділу, той самий доглянутий чоловік у сірому костюмі, наздогнав його в коридорі заводоуправління, довго тряс руку й передавав палкий привіт від дружини, яка «просто зачарована Анастасією і мріє дізнатися рецепт її пирогів». Начальник цеху, завжди небагатослівний і сухий, викликав Артема до себе, налив йому чаю зі свого особистого термоса й хвилин десять говорив про погоду, жодного разу не згадавши ні ювілею, ні директора, ні Настю, від чого було ще незручніше.
Перші два дні Артем, на власний сором, насолоджувався. Він ловив на собі погляди, яких раніше ніколи не було: шанобливі, зацікавлені, трохи насторожені. З ним віталися люди, які раніше проходили повз. Йому здавалося, що він нарешті став помітним, що його прізвище тепер звучить інакше.
А в середу, проходячи повз курилку за ливарним цехом, він почув, як молоді інженери, ті самі, з якими на ювілеї обговорював модернізацію печей, сміються за прочиненими дверима.
— Ковальову тепер і записка щодо печей ні до чого. У нього дружина — найкраща записка.
— Та годі тобі. Він нормальний чоловік, працює.
— Працює, працює. Тільки раніше його в списку не було, а тепер, побачиш, відразу буде. На доярці до головного управління заїде.
Знову пролунав сміх. Артем постояв за рогом, потім розвернувся й пішов в інший бік, через склад, хоча так було втричі довше. Найгірше було те, що записку щодо печей він справді писав. Три місяці, вечорами, з розрахунками витрат газу й графіками, які Настя допомагала йому роздруковувати на старенькому принтері. І це була хороша записка. Він знав, що хороша.
У четвер до ливарного цеху прийшов Денис. Як з’ясувалося, батько призначив його керівником проєкту тієї самої модернізації, про яку мріяв Артем. Денис був у робочій куртці й касці, тримався просто, без жодного столичного форсу, і попросив Артема показати йому печі та розрахунки. Вони дві години ходили цехом, потім сиділи в конторці над кресленнями. Денис ставив слушні запитання, двічі не погодився з Артемом, а одного разу сказав: «Ось тут ви маєте рацію, а в мене в проєкті дурниця, перероблю». Артем не знав, як до цього ставитися. Він приготувався ненавидіти цю людину, а ненавидіти не було за що.
Уже збираючись іти, Денис надів каску, трохи пом’явся біля дверей і запитав:
— Як вона? Настя. Після батька.
— Нормально, — сказав Артем. — Тримається.
— Вона тоді, у Кедрівці, вісімнадцятирічною була. Щойно закінчила фельдшерське училище в районному центрі. Я ж думав, що помру, розумієте. Температура під сорок, хрипів, дихати нічим. А вона сиділа поруч, міняла компреси, співала й увесь час розмовляла зі мною, щоб я не засинав. Батько потім казав, що я тримав її за руку й не відпускав, і вона так на табуретці три ночі й просиділа. — Денис усміхнувся. — Я в неї потім, звісно, був закоханий аж до самого випускного. Листи писав. Не надсилав.
— Навіщо ви мені це розповідаєте? — запитав Артем різкіше, ніж хотів.
Денис спокійно подивився на нього.
— Просто так. Ви ж, мабуть, знаєте це краще за мене.
Він пішов, а Артем залишився сидіти над кресленнями й довго не міг пригадати, що Настя закінчила фельдшерське училище. Ні, він, звісно, знав. Знав, що в місті вона працює медсестрою в дитячій поліклініці, за два квартали від дому. Але чомусь ніколи не думав про неї як про людину, яка когось витягла з того світу. Для нього вона була дружиною, від якої пахне чебрецем і яка вітається з двірниками.
У неділю вони поїхали до Воронових. Директор запросив їх ще на ювілеї, і весь тиждень Артем жив цим запрошенням, як іспитом. Він купив нову сорочку й дорогий коньяк, який вибирав пів години, радячись із продавцем. Настя спекла пиріг із вигнями й загорнула його в лляний рушник. Дорогою в машині Артем не витримав.
— Тільки я тебе прошу, якщо розмова сама зайде…
— Не зайде, — сказала Настя.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю Валерія Павловича, — відповіла вона й відвернулася до вікна.
Будинок Воронових стояв за містом, біля самого лісу: великий, дерев’яний, без жодних колон і башточок, які Артем чомусь очікував побачити. Їх зустріла дружина директора, Ірина Сергіївна, невисока сива жінка в домашній в’язаній кофті. Вона обійняла Настю на порозі так, наче знала її все життя, і відразу потягнула на кухню. Артем чув, як вона там говорить:
«Він же мені тоді із метеостанції супутниковим телефоном зателефонував і сказав: Денис живий, його дівчинка виходила. Я цю дівчинку тринадцять років хотіла побачити».
Коньяк Валерій Павлович прийняв, покрутив у руках і поставив у буфет, не відкриваючи.
Мить настала, коли подали чай і Воронов сам заговорив про модернізацію.
— Денис каже, ви рознесли його проєкт щодо печей, Ковальов.
— Та що ви, — Артем відчув, як кров приливає до обличчя. — Я лише зазначив деякі моменти щодо витрат газу. У мене була записка, я подавав її начальнику цеху ще у вересні, там докладно… Я, власне, хотів запитати, Валерію Павловичу, якщо дозволите. Щодо списків до головного управління. Я розумію, що зараз не час і не місце, але…
Настя поклала ложку на блюдце. Ірина Сергіївна подивилася на чоловіка. Денис став дуже уважно розглядати пиріг.
— Запитуйте, — сказав Воронов.
— Я просто хотів би, щоб ви знали: я багато років працюю на заводі, і мої пропозиції… Загалом, я сподіваюся, що під час розгляду кандидатур врахують не лише…
Він заплутався й замовк. Воронов відпив чаю.
— Ви в списку, Ковальов.
Артем завмер.
— Начальник цеху вписав вас ще в листопаді, за вашою запискою. Я її читав. Грамотна робота. Комісія погодила. Я підписав у четвер, за два дні до ювілею. З першого березня ви — провідний спеціаліст технічного департаменту в управлінні. Наказ у понеділок вивісять.
Спочатку Артем відчув таке полегшення, що в нього запаморочилася голова. Потім, за кілька секунд, прийшло щось інше. За два дні до ювілею. Отже, усе це: краватка перед дзеркалом, «помовч», «стій і кивай», Настя сама біля вікна — усе це було марно. Його й так узяли. За записку. За печі. А тепер у понеділок вивісять наказ, і вся курилка за ливарним цехом точно знатиме, що Ковальов заїхав на доярці. І ніхто ніколи не повірить, що підпис стояв раніше.
— Дякую, — сказав він дерев’яним голосом.
— Не мені дякуйте, — знизав плечима Воронов. — Собі. А якщо хтось на заводі базікатиме, що це не по заслугах, нехай ідуть до мене, я їм дату на наказі покажу.
— Вони не підуть, — тихо сказав Артем. — Вони говоритимуть за спиною.
Воронов уважно подивився на нього своїм довгим поглядом і, здається, вперше за всі ці дні побачив у ньому людину, а не прикрий додаток до Насті.
— Говоритимуть, — погодився він. — Це вже вам самим вирішувати. Тут я не помічник.
Потім, уже в передпокої, коли гості одягалися, Валерій Павлович сказав Насті:
— У лютому, коли зимник стане, поїду в Кедрівку. До Василя. Давно треба було, та ось… Поїдеш зі мною? Маму твою хочу побачити. І на могилу.
— Поїду, — відповіла Настя. — Я й так до мами збиралася.
— Ми разом поїдемо, — швидко сказав Артем.
Настя подивилася на нього так, наче хотіла щось запитати й передумала. Воронов кивнув.
Наказ вивісили в понеділок, і все сталося так, як Артем і передбачав. Йому тиснули руки, його вітали, начальник планового відділу запросив його з дружиною на свій день народження, а за спиною говорили те, що й говорили. Одного разу в їдальні він почув, як літня кранівниця сказала сусідці:
— Ну й правильно, дружина в нього золота, хоч так їй за чоловіка віддячать.
Він не знав, що було образливішим: насмішки молодих інженерів чи ця проста й добра впевненість, що він отримав посаду завдяки Насті.
