Антон повернувся від матері похмурий й обурений. Спершу пройшов до вітальні, увімкнув телевізор, перемикав канали, а потім зайшов на кухню.
— Вікторіє, нам треба серйозно поговорити, — сказав він, уникаючи її погляду.
Дружина одразу зрозуміла: нічого доброго ця «серйозна розмова» не принесе. Але те, що він далі вимовив, не вкладалося в жодні рамки.
— Мого вітчима, дядька Михайла, виписують з лікарні за п’ять днів. Лікарі кажуть, є надія, що він відновиться, але скільки часу це займе — невідомо. Може, вісім місяців, може, рік. А може й більше. Йому потрібен постійний, якісний догляд, — промовив Антон і зітхнув.
— У такому разі вам треба найняти доглядальницю з медичною освітою. Або хоча б з досвідом, — спокійно відповіла Вікторія.
— Ти знаєш, скільки це коштує? — обурився чоловік. — Ми з Юрою подивилися в інтернеті — ціна не мала! А у мами таких грошей немає, ти ж це чудово знаєш!
— Ну, якщо взяти пенсію дядька Михайла, а решту розділити між вами трьома — тобою, Юрієм і Наталею — то питання розв’яжеться, — спокійно сказала Вікторія.
— Ти що? Такі гроші платити? — підвищив тон Антон. — Учора ми зібралися всією родиною і вирішили, що за моїм вітчимом доглядатимеш ти.
— Я працюю, — здивувалася Вікторія.
— Нічого. Звільнишся, — сказав Антон, наче мова йшла про щось дріб’язкове.
— Не розумію… А чому саме я маю звільнитися й доглядати? Чому не Юрій або Наталія? Для тебе дядько Михайло — вітчим, а для них він рідний батько. Це ж їхній прямий обов’язок, — спокійно пояснила вона.
— Не вигадуй, — відмахнувся Антон. — Дядько Михайло мене з чотирьох років виховував. Для мене він — як рідний тато.
— Так, він виховував тебе, але не мене, — усміхнулася Вікторія. — І все ж ти так і не пояснив, чому я маю звільнятися з роботи й сидіти біля нього.
— У Юрія іпотека на трикімнатну квартиру, вони ледь зводять кінці з кінцями. А у Наталії двоє дітей, школярі. Їм важко фінансово. А тобі ж нічого не заважає. Наш син приїжджає лише на канікули, а я сам собі вечерю розігрію. Ти ж просто зранку о пів на восьму йтимеш до моїх батьків, а повертатимешся о десятій вечора, — сказав Антон так, ніби це було правильне рішення.
— Гарна перспектива, — іронічно мовила Вікторія. — Тобто я маю працювати у квартирі твоїх батьків чотирнадцять годин на день? І що саме входитиме в мої обов’язки?
— Доглядати за дядьком, перевертати, виконувати вправи, які прописав лікар. Давати ліки вчасно. Ну і, звісно, готувати щось дієтичне, прати, прибирати… Там купа роботи, — почав перераховувати Антон.
— А що ж тоді робитиме твоя мама? — запитала Вікторія.
— Ти хоч розумієш, що говориш? Моя мама у віці! Їй важко! — відповів Антон.
— Так, Єлизаветі Юріївні лише шістдесят чотири роки. Вона цілком здорова, енергійна і чудово справляється з домашніми справами. Принаймні досі ж справлялася, чи не так? — спокійно сказала Вікторія. — До того ж я не збираюся звільнятися, бо мені моя робота подобається.
— Та що то за робота? Сидиш там цілими днями, папірці перекладаєш! — образився Антон.
— Ти, здається, забув, що я керівниця відділу маркетингу у великій компанії. І моя зарплата становить сімдесят відсотків нашого сімейного бюджету, — твердо відповіла Вікторія. А потім додала, — А коли буває премія, то й усі сто відсотків. Якщо я звільнюся, ти просто не зможеш утримувати сім’ю. І не забувай — у нас син навчається. Хоч ти ніколи не надсилав йому грошей, тож навіть не уявляєш, скільки коштує здобути вищу освіту.
— Тобто ти категорично відмовляєшся доглядати за моїм вітчимом? — перепитав чоловік.
— Я дуже зворушена тим, що ти вважаєш Михайла Григоровича своїм батьком. Це гідно поваги. Але для мене він — чужа людина. З якої радості я повинна поступатися кар’єрою, зарплатою й без вихідних доглядати за ним? — запитала жінка.
— До речі, дядько Михайло — дід нашого сина, — заперечив Антон.
— Ой, тільки не треба мені казок розповідати. Згадай, коли з’явився наш Нікіта, Михайло Григорович сказав твоїй матері: «Ну що, Лізонько, тепер ти бабуся». А коли його рідна донька Наталія привела на світ сина Максима, він мовив зовсім інше: «Ось тепер я справжній дід». То ж наш Нікіта для нього — не справжній онук. І це видно по всьому. Він ніколи не запитує, як у нього справи, не цікавиться навчанням. Я впевнена, що він навіть не знає, в якому університеті навчається наш син, — сказала Вікторія.
— І який вихід ти пропонуєш? — кинув Антон.
— Я ж одразу сказала: найміть доглядальницю. Не обов’язково на повний день — наприклад, з восьмої до другої. А ввечері ви всі троє — ти, Юрій і Наталія — чергуватимете. У кожного буде лише два вечори на тиждень. От і все, — спокійно пояснила Вікторія.
Розмова на цьому закінчилась. Наступного дня, коли Вікторія була на роботі, їй дзвонили свекруха, Юрій і Наталія. Усі по черзі намагалися переконати її, що саме вона має доглядати за дядьком Михайлом. Та у Вікторії була коротка відповідь — «ні».
Ввечері Антон повідомив:
— Якщо ти не збираєшся звільнятись, тоді доведеться звільнитись мені. Я сам доглядатиму за вітчимом.
— Що ж, раз ти так вирішив, тоді збирай речі й переїжджай у квартиру своїх батьків, — спокійно відповіла Вікторія.
— Навіщо переїжджати? Я приходитиму до них о восьмій ранку і повертатимусь близько сьомої вечора, — заперечив Антон.
— Якщо ти звільнишся, я не маю наміру тебе утримувати. Якщо вважаєш, що твоя справжня родина — там, у мами, то йди й живи там, — сказала Вікторія.
— Як ти так можеш? — запитав чоловік.
— Ні, я просто не дозволю, щоб мені вказували, що робити. А тобі, Антоне, варто добре подумати — чому твої рідні вирішили, що твої інтереси можна просто відкласти? — холодно відповіла Вікторія.
Через два дні мали виписати Михайла Григоровича. Наступного ж ранку до квартири Вікторії та Антона заявилася ціла делегація — на чолі зі свекрухою Єлизаветою Юріївною. Прийшли й Наталія з чоловіком, і Юрій зі своєю дружиною.
— Вікторіє, нам потрібно серйозно поговорити. У нормальній родині люди мають допомагати одне одному, а не шукати вигоду, — урочисто почала свекруха.
— Я ж запропонувала вам нормальний вихід із ситуації. Чому він вас не влаштовує? — спокійно відповіла Вікторія.
— Бо ти сказала найняти людину й поділити витрати. А ти мала б зрозуміти: Юрій із Христиною ледве тягнуть іпотеку, у Наталії двоє школярів — великі витрати. А у вас з Антоном син дорослий, навчається, у тебе немає клопотів. То доведеться трохи затягнути пасок і пожити на одну Антонову зарплату. Нічого, люди й не так живуть. Зате совість твоя буде чиста — допоможеш близькій людині, — повчально мовила Єлизавета Юріївна.
— Моя совість і так чиста, — відповіла Вікторія. — А от вам би варто подивитись на себе. Ви намагаєтесь перекласти свої обов’язки на чужу людину. Михайло Григорович — ваш чоловік, з яким ви прожили багато років. Він — батько ваших дітей, Наталії та Юрія. І саме вони мають доглядати за ним, якщо у них із совістю все гаразд.
— Ну що ж, тоді все зрозуміло, — сказала Наталія. — У такому разі доглядати за татом буде Антон. Він погодився звільнитись, а ти не маєш права його виставляти — квартира ж спільна, половина належить йому.
— Так, половина його, — спокійно підтвердила Вікторія. — Але ми це виправимо. Я просто подам на розлучення і поділю майно. Отримає свою частину — і нехай звільняється та доглядає за вітчимом.
— Ти що собі дозволяєш? — вигукнула свекруха.
— Ми з Антоном це обговоримо після того, як ви підете, — холодно відповіла Вікторія.
Коли родичі вийшли, Антон запитав:
— Ти справді зібралась розлучатися?
— Я навіть не знаю, що тобі сказати… Але якщо чесно — мені не подобається вся ця вистава. Подумай сам, тебе у твоїй родині сприймають як не важливу людину. І до мене, і до Нікіти ставляться так само. Я мовчала, але за двадцять три роки бачу це на кожному кроці. Коли треба щось зробити — кличуть тебе. А якщо розваги чи свято — то перші в черзі Наталія й Юра. Згадай, хто будував дачу? Правильно, ти й дядько Михайло. Ми вкладали туди чималі гроші, але щороку відпочивали там їхні діти. А нашого Нікіту ніхто навіть не запрошував. Добре, що я сама приїжджала.
Жінка налила собі й чоловіку чаю й продовжила.
— Згадай, Антоне, — тихо сказала вона. — Нам з тобою на весілля твої батьки подарували п’ять тисяч гривень, а Наталії та Юрі оплатили все весілля повністю. І ще дали грошей на перший внесок за квартиру. Йдемо далі. Хто робив ремонт у батьківській квартирі? Звісно ж, ти. Я навіть не буду продовжувати. Просто сам виріши — чи варто тобі звільнятися, втрачати роботу, сім’ю, щоб жити серед тих, для кого ти завжди будеш лише «зручним родичем».
Коли Михайла Григоровича привезли додому, Антон подзвонив сестрі.
— Я звільнятися не буду, — сказав він. — Але ми з дружиною готові скидатися на доглядальницю.
У результаті найняли професійну сиділку на пів дня. Двічі на тиждень Антон приходив до батьків і допомагав матері. Юрій навідувався рідко, а Наталія й зовсім відмовилась — мовляв, у неї купа справ і діти.
Через пів року Юрій перестав давати гроші на доглядальницю, щоб всі витрати лягли на Антона. Проте чоловік не став платити більше. Догляд за Михайлом Григоровичем ліг на плечі матері. Їй було важко, і вона не раз просила дітей про допомогу. Але вони ніби не чули її. Антон обурювався, намагався їх просити, але брат і сестра холодно відповіли:
— Ти ж йому ніхто, Антоне. Не родич. Тому твоя думка нас не цікавить.
Минуло кілька місяців. Антон усе частіше мовчав, приходив додому пізно, сидів й думав. Вікторія не питала — знала, що всередині нього щось змінилося.
Одного вечора він сам заговорив:
— Ти мала рацію, — сказав він тихо. — Я був для них лише зручним. І, мабуть, давно мав це зрозуміти.
Вікторія поставила перед ним чашку чаю, нічого не відповіла.
Після того чоловік більше не намагався догоджати рідні. Він допомагав матері рівно настільки, наскільки міг, але жив своїм життям. Їхній дім нарешті став спокійним, без телефонних дзвінків і нескінченних «треба».
