Мені 32 ріки, я заміжня вже 3 роки, разом з коханим ми майже 11 років. Я вибрала його сам. У молодості у мене було багато шанувальників, але я вибрав його, тому що він був серйозним. Спочатку я не звертала уваги на те, що він не проводжав мене додому, та й зустрічалися ми лише раз на тиждень. Він багато часу проводив зі своїми друзями, і вони були у нього на першому плані.
Минув час, коли він втратив маму, то поряд були й підтримували його тільки я і ще один друг. Стосунки наші трохи наладилися, ми зблизилися. Через три роки його батько також покинув цей світ, і знову поруч тільки ми з його другом. Друзі поступово розсіялися.
Ми запланували весілля. Після одруження я переїхала до нього. А потім почалося. То я щось не там поставила, то світло не правильно вимкнула, кожен мій крок – новий докір. Я в свою чергу ремонт зробила, машину купила, гараж, а він все оформив на себе. Одного разу я їла на кухні й на підлогу впали крихти, звичайно він зробив мені зауваження, що я їм незграбно. Я ледь стрималася від гучної сварки. Я з ним зовсім не посміхаюся і не радію життю. Чоловік ніколи не попросить пробачення, він вважає, що завжди правий.
Нещодавно в місто приїхав мій колишній хлопець, написав мені й хоч якась є відрада в його повідомленнях, підтримці. Я навіть не можу самостійно вийти на прогулянку, чоловік завжди поряд. Так, що я можу сказати, я купую собі речі першої потреби тільки після узгодження з ним, хоча моя зарплата така ж, як і його.
Ми плануємо дітей, але поки що безрезультатно, можливо це й на краще. Навіщо їм такий батько.
