Я завжди знала собі ціну, розумна, красива, незалежна й трішки авантюрна. Чоловіки завжди помічали мене, а я намагалася вибирати того, хто здавався мені добрим, розумним та спокійним. Хотіла заховатися за його великими плечима, тому шукала надійного. Здавалося б, ось він, мій ідеальний варіант для щасливих стосунків.
Тільки з такими чоловіками через деякий час мені ставало нудно. Навіть якщо все було ідеально, то пристрастей, яких я так прагнула, мені не вистачало.
Пригадую, як одного разу на вечірці познайомилася з Юрієм. Він був типовим «поганим хлопцем», трохи нахабний, завжди з усмішкою, яку важко було розшифрувати. Мене він зачепив відразу і я зрозуміла, що цей чоловік стане для мене неабияким викликом.
Ми почали зустрічатися і в ньому було все, чого мені так не вистачало в «хороших» хлопцях. Емоції, пристрасть, експромти, кожен день з ним був непередбачуваним. Але вже за кілька тижнів я зрозуміла, що він не шукав нічого серйозного, просто йому подобалося керувати ситуацією й тримати мене в постійній напрузі.
Якось увечері, коли я вже не витримала його постійних відмовок, я запитала прямо:
— Юро, а що ти хочеш від мене? – його відповідь мене вразила.
— Просто добре провести час. Прошу тебе, не треба нічого ускладнювати, – з легкістю сказав він, залишаючи мене наодинці зі своїми думками.
Ще одним з таких хлопців був Артем. Ми познайомилися на роботі і я відразу ж відчула до нього симпатію. Чоловік був типовим мачо, впевнений у собі, харизматичний, завжди з’являвся там, де від нього цього не чекали. Ми зустрічалися кілька місяців і здавалося, що все йде добре.
Але чим далі, тим більше я відчувала, що в ньому є щось приховане. І одного дня, під час чергової нашої сварки, він раптово зник. Ні дзвінків, ні повідомлень, нічого взагалі, повна тиша і нерозуміння того, що відбувається. Склалося враження, ніби він випарувався.
Через кілька тижнів виявилося, що він почав зустрічатися з іншою дівчиною ще під час наших стосунків.
— То ось так ти вирішив усе завершити? – не втрималася я, коли випадково зустріла його на вулиці.
— Оля, це все було просто розвагою, не треба надавати цьому значення, – сказав він, навіть не дивлячись мені в очі.
Третій випадок стався з Іваном. Він був зовсім іншим, ніж попередні двоє. Спокійний, надійний, завжди поруч, коли я потребувала підтримки. Спочатку я подумала, що ось він, той самий чоловік, з яким мені буде добре. Але з часом я почала помічати, що мене дратує його постійна увага, турбота та надмірна любов. Його нескінченні «Як ти?», «Що хочеш на вечерю?» почали викликати у мене відразу.
Одного разу, під час чергової прогулянки парком, я не витримала:
— Іване, ти такий добрий та уважний, але я не можу. Мені бракує пристрасті, емоцій… – на мить замовкла я, дивлячись на його здивоване обличчя.
— Оль, я тільки хочу зробити тебе щасливою, – відповів він, але я вже не слухала. В мені знову загорілося бажання чогось більшого, чогось невідомого.
У той момент я зрозуміла, що мене завжди тягне до тих, хто приносить у моє спокійне розмірене життя хаос. Може, це пов’язано з тим, що моя мама в дитинстві була холодною й суворою? Я завжди прагнула її уваги, тому навіть коли вона сварила мене за щось, я відчувала себе щасливою.
Моя мати була жінкою з залізним характером. Вона завжди тримала все під контролем — від домашніх справ до своїх емоцій. Я змалку пам’ятаю, як мама стояла біля кухонного столу, зі стиснутими губами, готуючи вечерю, навіть не озираючись на мене, коли я гралася поруч. Кожен день у нашому домі був розписаний за розкладом: сніданок, обід, вечеря, все йшло за чітким графіком і ніяких відхилень не допускалося.
Мати завжди вимагала досконалості не тільки від доньки, але й від себе, чоловіка та усього світу. Вона ніколи не була ніжною, тільки суворість та правила. Коли я приносила додому малюнки з дитячого садочка, мама лише кидала на них короткий погляд й говорила: «Непогано, але можна було б краще». Вона ніколи не хвалила, не обіймала без причини, не говорила ласкавих слів.
Я часто чула, як мої друзі розповідали про те, як їхні мами обіймали й цілували їх на ніч, а в її родині це не було прийнято. Її мати вважала, що емоції — це слабкість і треба любити дітей, коли вони сплять. Саме тоді вона могла обійняти й поцілувати у щічку.
Тепер, коли стосунки рівні, я почуваюся, що мене не люблять. А емоційні гойдалки здаються справжнім коханням.
Сьогодні я дивлюся на своє життя і думаю: а може, я просто боюся справжніх почуттів? Чи, можливо, всі ці пригоди — лише спосіб сховатися від себе? І чи зможу я колись знайти той баланс між пристрастю й стабільністю, який подарує мені справжнє щастя?
