Ми з чоловіком довго не могли мати дітей. Пройшли тривалий курс лікування, аж поки у нас не з’явився довгоочікуваний малюк. Ми з чоловіком вклали в сина максимум.
Коли він був маленьким, ми багато читали йому книжок, віддавали на різні гуртки, щоб він скоріше себе знайшов та виховували його на добрих фільмах й мультфільмах. Намагалися дати йому все, що тільки могли собі дозволити на наші невеликі заробітні плати.
Коли ще син був маленьким, ми купили невеличку земельну ділянку, на якій з чоловіком почали будувати будинок. Ми планували цей будинок для сина, коли він одружиться, а самі так і залишимось жити у квартирі.
Син не поспішав одружуватися, а ми вирішили з чоловіком переїхати у той будинок, який будували все своє подружнє життя.
Але в якийсь момент все пішло не так. Син виріс і став для нас з чоловіком чужою людиною. Він ще й досі самотній, живе у нашій квартирі вже 15 років. Одруженим ніколи не був і не збирається заводити сім’ю.
Відчувається, що ми йому не потрібні. За всі роки його самостійного життя, які він жив сам, він жодного разу не подзвонив першим, не поцікавився про наше з чоловіком здоров’я. Просто приємно б було почути: “мам, як у тебе справи?”.
Якщо дзвонить, то значить йому щось від нас треба: або інструмент який у батька хоче взяти, або грошей в борг.
Якщо в дитинстві його егоїзм практично не було видно, то чим старше він ставав, тим сильніше виявлялися його не найкращі риси: користь, злість, жадібність. Для нього завжди на першому місці були гроші.
Тепер це біда для нас. Він має власну фірму, наче непогано заробляє, але так і не допоміг нам з чоловіком завершити ремонт у нашому домі й добудувати веранду. А ми хотіли цей будинок йому залишити. Тепер, навіть не знаємо, потрібен він йому та чи потрібні ми.
