«Ми ж не чужі люди!» — сказала колишня дружина, з’явившись у квартирі колишнього чоловіка за годину до Нового року. Але вона не очікувала почути відповідь його майбутньої дружини.
— Тату, а можна я опівночі загадаю два бажання? — Христинка сиділа біля ялинки.
— Можна хоч десять, — усміхнувся Стас. — Головне, щоб вони здійснилися.
— А я знаю, яке перше! Щоб наступного року ми знову святкували разом!
Катерина, яка саме несла з кухні тарілку з нарізаними фруктами, усміхнулася.
— Це гарне бажання. А друге?
— Не скажу. Бо тоді не здійсниться!
У квартирі панувала передсвяткова метушня. На столі стояли салати, запечене м’ясо, фрукти й солодощі. Гірлянди мерехтіли на ялинці, за вікном зрідка спалахували святкові вогні.
Катерина любила Новий рік. Особливо тепер, коли поруч був Стас. Вони жили разом майже два роки, місяць тому подали заяву до РАЦСу й уже обговорювали майбутнє весілля.
Стас мав доньку від першого шлюбу. Дев’ятирічна Христинка приїжджала до батька на вихідні, іноді залишалася на канікули. Катерина добре до неї ставилася, ніколи не заперечувала проти зустрічей і навіть допомагала вибирати подарунки.
З Мариною, колишньою дружиною Стаса, вони майже не спілкувалися. Їхні стосунки закінчилися давно, і Катерина не мала жодного бажання втручатися в минуле чоловіка.
Цього разу Марина сама запропонувала, щоб Христинка зустріла Новий рік із батьком. У неї були свої плани, тож Стас забрав доньку ще вдень.
Усе складалося чудово. Аж поки об одинадцятій вечора не пролунав дзвінок у двері.
— Тату, це до нас? — запитала Христинка.
— Зараз подивимося.
Стас пішов відчиняти. Катерина почула його здивований голос:
— Марино? Ти чого?
Вона визирнула з кухні.
На порозі стояла колишня дружина Стаса. На ній було святкове пальто, в одній руці вона тримала сумочку, в іншій — велику дорожню валізу.
— Привіт, — сказала Марина. — А я до вас.
— Щось сталося?
— Потім розповім. Можна зайти? Холодно надворі.
Стас відступив убік.
Марина переступила поріг, зняла пальто й одразу пішла до доньки.
— Христинко! З Новим роком, моя дівчинко!
— Мамо! — дівчинка кинулася їй на шию. — А ти чому приїхала? Ти ж казала, що святкуватимеш з подругами!
— Плани змінилися, сонечко.
Катерина підійшла ближче.
— Добрий вечір, Марино.
— Добрий вечір, Катю. Вітаю зі святом.
— Дякую. А що сталося?
Марина зітхнула, подивилася на Стаса, потім на доньку.
— Можна я трохи посиджу? Потім усе поясню.
— Звичайно, проходь, — відповіла Катерина.
Вона не збиралася влаштовувати допит у передсвятковий вечір. До того ж Христинка раділа матері, а псувати дитині настрій ніхто не хотів.
Стас заніс валізу до вітальні.
— Марино, а навіщо ти з речами?
— Я ж кажу, потім поясню.
Вони сіли за стіл. Марина майже нічого не їла, лише пила чай і час від часу дивилася на телефон.
Христинка розповідала матері про подарунки, показувала нову ляльку, яку їй купив батько, і запитувала, чи можна наступного разу запросити до них подружку.
Катерина підтримувала розмову, але помічала, що Стас постійно поглядає на колишню дружину.
Коли Христинка пішла до кімнати шукати свій телефон, Катерина нарешті запитала:
— Марино, ти можеш пояснити, що трапилося?
Жінка поклала чашку.
— Я залишилася без житла.
Стас опустив очі.
— Ти ж казала, що домовилася з Оксаною.
— Домовлялася. Але ми посварилися. Вона сказала, що більше не хоче мене бачити у своїй квартирі. Я зібрала речі й пішла.
— А куди ти збиралася?
— Не знаю. Думала, якось зустріну Новий рік, а після свят розберуся.
Катерина подивилася на валізу.
— Тобто ти прийшла до нас, бо тобі нікуди йти?
— А куди мені було йти? — Марина знизала плечима. — У мене тут дитина. Я не можу сидіти на вокзалі до ранку.
— Але ж ти могла зателефонувати й попередити, — зауважила Катерина.
— Я не хотіла псувати вам свято. Просто так вийшло.
Стас нарешті втрутився:
— Катю, давай сьогодні не будемо це обговорювати. Нехай Марина переночує, а завтра щось придумаємо.
Катерина нічого не відповіла. Не хотіла напередодні Нового року влаштовувати сварку.
Невдовзі пробила північ. Вони привітали одне одного, Христинка обійняла батьків, Марина побажала всім щастя. Катерина теж підняла келих, хоча святкового настрою вже не мала.
Після опівночі дівчинка заснула на дивані. Стас переніс її до кімнати, а Марина залишилася на кухні.
Катерина саме прибирала зі столу, коли почула:
— Стасе, а ти не знаєш, скільки зараз коштує оренда однокімнатної квартири?
— Залежить від району.
— Мені б щось недороге. Але щоб Христинці було зручно до школи добиратися.
— Знайдемо, не хвилюйся.
— Ти ж допоможеш?
— Звичайно.
Катерина зупинилася біля мийки.
— Стасе, можна тебе на хвилинку?
Він вийшов за нею до вітальні.
— Що?
— Давай поговоримо.
— Зараз?
— Так. Я хочу зрозуміти, що відбувається.
Вони відійшли трохи далі, щоб Марина не чула.
— Ти збираєшся винаймати їй квартиру?
— А що робити? Вона ж не може залишитися без житла.
— Я не заперечую. Можна допомогти їй знайти щось недороге, оплатити перший місяць і заставу. Але далі вона повинна сама розв’язувати свої проблеми.
Стас потер перенісся.
— Катю, ти не розумієш. У Марини зараз немає постійної роботи. Вона не потягне оренду.
— Тоді нехай шукає роботу.
— Це не так просто.
— А як саме ти бачиш цю ситуацію?
— Я буду оплачувати квартиру. Поки вона не влаштується.
— І скільки часу?
— Не знаю. Місяць, два. Може, більше.
— А комунальні послуги?
— Теж я.
— Продукти?
— Катю, ну ти ж розумієш, що Христинка має нормально харчуватися.
— Звичайно. Ти батько, і я ніколи не заперечувала проти того, щоб ти забезпечував доньку. Але чому ти збираєшся утримувати ще й її матір?
— Бо вона зараз у скрутному становищі!
— А що ти робив би, якби не було мене? Як би жив сам?
— Допомагав би, як і зараз.
— Тоді допомагай. Але поясни, чому ти вирішив, що я повинна погодитися на такі витрати в нашій майбутній сім’ї?
— Я ж не прошу тебе платити!
Катерина подивилася на нього.
— Ти справді цього не розумієш? Якщо ти віддаватимеш половину зарплати на оренду, комунальні послуги й продукти для Марини, це безпосередньо вплине на наші спільні плани. Ми збиралися відкладати гроші на відпочинок, думали про ремонт. Ти про це пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але хіба можна порівнювати наші плани з тим, що людині ніде жити?
— Не треба порівнювати. Треба просто розуміти, що ти не один ухвалюєш рішення.
Стас невдоволено похитав головою.
— Я думав, ти поставишся до цього з розумінням.
— Я поставилася. Дозволила їй залишитися на ніч. Запропонувала допомогти з орендою. Але я не збираюся оплачувати її життя.
— Це мати моєї дитини!
— А ти батько цієї дитини. І ти повинен допомагати доньці. Але Марина — доросла жінка. Чому її проблеми автоматично стають твоїми?
— Бо ми прожили разом багато років!
— І розлучилися. Ти сам мені про це розповідав.
— Люди не стають чужими за один день!
Катерина відчула, як усередині наростає роздратування.
— То, може, ти досі вважаєш її своєю сім’єю?
Стас різко повернувся до неї.
— Не вигадуй!
— Я нічого не вигадую. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти так легко вирішив узяти на себе утримання колишньої дружини, навіть не поговоривши зі мною.
— Я не зобов’язаний просити дозволу на те, щоб допомогти людині!
— На допомогу — ні. Але ти зобов’язаний рахуватися з жінкою, з якою збираєшся створити сім’ю.
Він не відповів.
Катерина повернулася на кухню. Їй хотілося побути на самоті й обдумати все, що щойно почула.
Але наступного ранку розмова продовжилася.
Стас прокинувся пізніше за всіх. Христинка ще спала, Марина сиділа на кухні й переглядала оголошення про оренду квартир.
— О, дивись, тут є непоганий варіант, — сказала вона, показуючи телефон. — Дві кімнати, неподалік школи. Правда, дорого.
— Скільки? — запитав Стас.
— Чотирнадцять тисяч на місяць. І ще застава.
— Ну, треба дивитися.
Катерина саме зайшла на кухню й почула останні слова.
— Чотирнадцять тисяч? — перепитала вона.
Марина трохи зніяковіла.
— Так. Але я можу пошукати дешевше.
— Шукай, звичайно.
Стас поставив чайник.
— Катю, я сьогодні поїду подивлюся кілька квартир. Треба якнайшвидше вирішити питання.
— Добре. Тільки хочу, щоб ти мене почув. Я не погоджуюся на те, щоб ти щомісяця утримував Марину.
— Ми знову починаємо?
— Ні. Я просто нагадую, що вчора ми нічого не вирішили.
— Катю, ну що ти хочеш від мене? Щоб я виставив її на вулицю?
— Я цього не казала. Допоможи з першим внеском, знайди їй роботу, допоможи розібратися з документами. Але оплачувати її житло постійно ти не будеш.
Марина відклала телефон.
— Катю, я не збираюся сидіти в тебе на шиї. Я знайду роботу. Просто зараз мені потрібна підтримка.
— Я сподіваюся, що ти справді цього хочеш.
Стас різко поставив чашку на стіл.
— Досить! Я сам розберуся, що робити. Це моя колишня дружина, моя дитина і моя відповідальність.
Катерина подивилася на нього.
— Тоді й розбирайся. Але без мене.
— Що це означає?
— Це означає, якщо ти вирішив утримувати Марину, винаймай квартиру й переїжджай до неї. Можеш жити там, допомагати їй, водити Христинку до школи, готувати вечері. Я не заперечуватиму. Але в моїй квартирі ви всі жити не будете, а я не збираюся будувати сім’ю на таких умовах.
Стас почервонів.
— Ти ставиш мене перед вибором?
— Ні. Ти сам його зробив. Я лише не хочу бути людиною, яка оплачуватиме твої рішення власним майбутнім.
— Ти неймовірно сувора!
— Можливо. Але я принаймні чесна. Я не обіцяла тобі утримувати колишню дружину. І не збираюся цього робити.
— А якби на її місці була твоя сестра? Ти б теж так говорила?
— Якби моя сестра опинилася без житла, я допомогла б їй знайти вихід. Але я не вимагала б від тебе оплачувати її квартиру роками. Відчуваєш різницю?
Стас замовк. Катерина подивилася на нього й додала:
— І ще одне. Я не вийду за тебе заміж.
— Через Марину?
— Через тебе, Стасе. Через те, як ти поводишся зі мною. Ти навіть не спробував обговорити ситуацію. Просто вирішив, що я маю прийняти твої умови. Мені такий чоловік не потрібен.
— Ти зараз на емоціях. Заспокойся, і ми поговоримо.
— Я спокійна. Весілля не буде.
Вона вийшла з кухні й пішла до спальні.
Стас ще довго ходив квартирою, грюкав дверцятами шаф, збирав свої речі. Марина мовчки сиділа у вітальні. Христинка прокинулася й не розуміла, чому дорослі знову сваряться.
Коли Стас нарешті виніс сумки в коридор, Катерина підійшла до дверей.
— Ти можеш бачитися з донькою, коли захочеш. Я ніколи не заперечуватиму. Але більше не приходь сюди з вимогами й готовими рішеннями.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув він.
— Можливо. Але не сьогодні.
Двері зачинилися.
Минуло кілька місяців.
Катерина вже встигла звикнути до життя без Стаса. Вона скасувала весілля, повернула частину завдатку за ресторан, прибрала його речі й поступово повернула квартирі звичний вигляд.
Одного дня зателефонувала знайома.
— Катю, ти тільки не дивуйся. Я тут випадково зустріла Стаса.
— І що?
— Він знову з Мариною. Уявляєш? Винайняв їм квартиру, а потім сам туди переїхав. Кажуть, вони помирилися.
Катерина на кілька секунд замовкла.
— Ну, нехай. Можливо, так їм краще.
— Ти не засмутилася?
— Ні. Навіть полегшало, якщо чесно.
Після розмови Катерина довго сиділа біля вікна.
Вона згадала ту новорічну ніч, несподіваний дзвінок у двері, валізу Марини, Христинку біля ялинки й слова Стаса: «Ми ж не чужі люди».
Тепер усе стало зрозумілим.
Можливо, він справді хотів допомогти колишній дружині. Можливо, давно відчував до неї щось більше, ніж просто відповідальність за дитину. Але Катерина вже не шукала відповідей.
Вона лише раділа, що не стала дружиною чоловіка, який не зміг визначитися, де закінчується його минула сім’я і починається нова.
А найбільше її тішило, що вона не мусила ні з ким ділити власний дім, власні гроші й власне життя.
Бо одна справа — допомогти людині. І зовсім інша — дозволити комусь зробити твою доброту обов’язком.
А ви як вважаєте: чи повинен чоловік після розлучення утримувати колишню дружину, якщо в них є спільна дитина, чи його обов’язок обмежується турботою про дитину?
