fbpx

Михайло немічно лежав на ліжку і стогнав. Боліло усе тіло, та найбільше нила душа. До нього в кімнату не заходила дружина, вона давно у спальні з коханцем жила, не бачив і дорослих дітей. А як коли провідували, то гидливо морщилися: «Знов насмородив». Михайло, як і його рідні, поволі згасав від тої ж недуги

– Чуєш, сину… – прошепотіла мати.

Їй давалося важко кожне слово. Хвороба поволі забирала її життя. Лежала у ліжку змарніла, сухенька. Михайлові здавалося, що то не його мати. З дитинства пам’ятає її високою, міцною, усміхненою. А тут…

– Сину, прошу тебе, не кидай Лідуню… Тре її догледіти. Що поробиш, що вона не така, як треба… Але ж вона наша… Обіщай мені… – мати міцно вхопила Михайла за руку – і де тільки сили взялися?!

Син при її словах неприємно поморщився. Мимоволі глянув на старшу сестру, яка завжди була несповна розуму. Сиділа собі в куточку, бавилася лялькою, хоч мала вже під сорок літ, усміхалася, ніби тут свято яке наближається. Михайло мав гроші, бізнес, «Мерседес», величезний будинок, але в ньому ніколи не бачив Лідуню. Її боялися його діти, сторонилася дружина, називаючи недолугою. Хоча сестра була тиха, скромна, ні до кого діла не мала.

– Ну… знаєш… у мене ж сім’я… а Лідуня… ну… – почав щось белькотіти, вивільняючи руку з материної міцної хватки.

– Сину, батьківська хата буде тобі… А їй я надбала трикімнатну «хрущовку»…

– Де ти взяла гроші?! – Михайло з дружиною стрепенулися від такої новини. Перезирнувшись між собою, аж повеселіли.

– Вчительку стареньку догледіла… Я їй їсти носила, ліки… Шкодувала, бо добра була людина. Не думала, що відпише мені свою квартиру… Ото я на Лідуню оформила, щоб куток свій мала… А ти доглянь її… прошу… потім твоїм дітям чи внукам буде… Хтозна, який її вік…

Матір поховали. Лідуня, певно, і не зрозуміла, що зосталася на цьому світі круглою сиротою. Брат відразу забрав її у свій дім, а у тій трикімнатній «хрущовці» затіяв ремонт.

– Нащо Лідці такі хороми? Поживе у нас. А там квартирантів посадимо, – радо ділився своїми планами з дружиною.

Таня спочатку не проти була, що чоловікова сестра житиме з ними. Клопоту з нею не було. Та цілими днями то ляльками бавилася, то свої речі в шафі перебирала – і постійно всміхалася. Трохи мороз по шкірі йшов, коли спостерігала за нею. Ну добре, сьогодні вона спокійна, а раптом завтра щось надумає? «Потерпи ще трохи», – просив Михайло. А коли збігло пів року після мами, у знайомого нотаріуса оформив на себе і батьківську трикімнатну квартиру, і «хрущовку». Підсунув Лідуні папери – вона й поставила якусь закарлючку замість підпису.

Відтоді життя хворої сестри стало нестерпним. Поки Михайло пропадав на роботі, його дружина відривалася на Лідуні. Ображала, зачиняла на цілий день у кімнаті, не випускаючи надвір навіть влітку, давала їй котячу їжу, кричала, шарпала нещасну жінку-дитину, доводячи до плачу. А коли одного разу дала Ліді по обличчю, та так злякалася, що не втрималася, і по її ногах потекли патьоки.

– То ти що робиш? Вон з моєї хати, щоб я тебе не бачила! – Таня кричала, як навіжена. Вкинула у пакет Лідині лахи і виштовхала за ворота.

***

– А де Ліда? Щось її не видно, – раптом запитав Михайло, коли вже вкладався спати.

– Пішла геть! – з обуренням відповіла Таня. І стала розповідати, як його сестра наклала посеред хати купу і зачинилася в кімнаті. – Ледве достукалася, насварила її трохи. А вона вхопила торбу і втекла. Не буду ж за нею гонитися. Бач, принцеса яка, обідилася… – Таня ображено закопилила губу.

Михайло занімів з несподіванки. Мить мовчав, щось прокручуючи у думках, а тоді мовив:

– Ну, пішла, та й пішла… – став дивитися телевізор. – Я у «хрущовку» квартирантів впустив.

Ніч виявилася тяжка. До ранку не зліпив повіки. Все думав про Лідуню. Де вона? Куди пішла? Вона ж, як трирічна дитина, геть не пристосована до життя. Аж коли за вікном засіріло, провалився у сон. І привиділася мама. «Я ж просила тебе, сину…» – вона з докором сварила його пальцем. І цей сон раз у тиждень, а таки снився. Висмоктував усі соки… Витримати цих душевних мук Михайло вже не міг. Через два місяці, як пішла Ліда, набрав мамину подругу, свою хресну: може, вона що знає про сестру?

– Що, Мішко, совість загризла? – замість привітання прошипіла тітка Оля. – Добре, що я у той день до твоєї мами ходила, то там Лідуню застала. Побита, перелякана. І зараз не можу зрозуміти, як та нещасна дитина аж туди забрела?! В мене вона, в мене. Догледжу я її, і квартири мені її не треба. А ти живи зі своєю совістю. Молися, щоб при розумі і на ногах своїх дожити!

– Ой, тьотко, тільки вже не треба! – скривився Михайло і кинув трубку. Аж полегшено зітхнув: сестра пристроєна, можна далі спокійно жити і не мучитися.

Лідуні не стало буквально через якихось два місяці. Брат прощатися не прийшов – клопоти бізнесові мав.

***

Відтоді минуло десять років. Михайло немічно лежав на ліжку і стогнав. Боліло усе тіло, та найбільше нила душа. До нього в кімнату не заходила дружина, вона давно у спальні з коханцем жила, не бачив і дорослих дітей. А як коли провідували, то гидливо морщилися: «Знов насмородив». Михайло, як і його рідні, поволі згасав від тої ж недуги. Якось жінка підсунула папери: «Треба порядок з бізнесом навести». Безсилою рукою черкнув. Глипнув – а це дарча на будинок. Запізно, підписав собі вирок. Іншого разу – віддав права власності на фірму. От тоді згадав і маму, і Лідуню. По його змарнілих від хвороби щоках котилися сльози.

– Простіть… простіть… – шепотів сам до себе.

Автор – Юлія ШЕВЧУК, за матеріалами видання “Вісник”

Фото ілюстративне, автор Сергій Майстер

Позначки:
facebook