Коли пролунав дзвінок, я навіть не одразу зрозуміла, хто це. Рідко хто дзвонить мені останнім часом і тим більше я не чекала на дзвінок на домашній телефон. Ми ним вже давно не користуємось, проте він ще робочий.
На іншому кінці дроту я почула знайомий голос, тільки не відразу впізнала хто це. Він належав моїй двоюрідній сестрі Ользі, яка зникла з мого життя, як тільки відбила у мене нареченого 15 років тому. З тих пір ми не спілкувались.
Вона вийшла заміж за Віктора, а я… Ну, що я?
— Щастя вам, та діточок побільше – сказала їм тоді. Добре, що дві колись найближчі мені людини проявили отак свою сутність.
А тут, вона дзвонить мені через стільки років.
— Алло? – як завжди сказала я у слухавку.
— Привіт, Даринко… – жінка затнулася і я почула її важке дихання. Щось явно сталося.
— Хто це? – запитала я.
— Це Оля, твоя двоюрідна сестра, – почулося у слухавці.
— Що сталося? – запитала я, намагаючись приховати холод у голосі. Я й досі пам’ятала ту зраду та не хотіла навіть згадувати про свою сестру та колишнього нареченого, не те щоб спілкуватися.
— Він… Віктор… – її голос затремтів, – він пішов. Зібрав речі й переїхав у якусь гостинку. Сказав, що знайшов молодшу і більше не хоче жити зі мною.
Я мовчала. Це була не та новина, яку я очікувала почути, але і радіти їй я теж не могла. Чи не повинно було бути мені приємно, що сестра нарешті відчула на собі те, що колись зробила зі мною?
— Оль, а я тут до чого? – запитала я, все ще не розуміючи, що вона хоче від мене. – У мене його немає. Ми не бачилися з того часу, як Вітя сказав мені, що ви вже давно подали заяву та через два дні одружуєтеся.
Вона замовкла на кілька секунд, а потім, несподівано тихо і майже нечутно, прошепотіла:
— Пробач мені, Даринко… Я тепер зрозуміла, як це болісно та підло. Я тоді була егоїстичною… Не знала, як інакше добитися свого. Ти завжди була кращою, а я… Я просто заздрила тобі. Можеш пробачити мені?
Я видихнула. Всі ці роки я носила цю зраду у собі, намагаючись викинути її з голови, але вона залишалася, мов тінь. І ось зараз, коли Ольга просить прощення, я раптом зрозуміла, що не відчуваю жодної радості чи задоволення.
— Пробачаю, Олю, – відповіла я, майже автоматично. Стільки років минуло, а мені було байдуже від того, що я не спілкувалася з сестрою. – Тільки ти мені тоді ще щось сказала. Пам’ятаєш ці слова?
— Ні, я вже нічого не пам’ятаю, – відповіла жінка.
— Ти ще молода, знайдеш собі когось, – з усмішкою та холодом сказала я.
Але після цих слів між нами запала глибока тиша. Вона подякувала за прощення й кинула слухавку. Я сиділа з телефоном в руках, думаючи про те, як змінилося моє життя. Я пробачила, але щось залишилося не виправленим.
Я знала, наші стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше. Ми ніколи більше не будемо бігати босими по піску, писати секретні листи, ховати клад та говорити про хлопців. Цей час давно вже минув, а ми не просто подорослішали, ми стали чужими одне для одного. Прощення було дане, але воно не принесло тієї близькості, що колись була між нами.
Це була нова сторінка життя, в якому я остаточно відпустила минуле, але у майбутньому точно не підпущу її до себе. Сиділа я так і думала, як знов задзвонив телефон. Я не хотіла відповідати на дзвінок, але подумала, що я нічим не ризикую. То знов була сестра.
— Давай зустрінемось і все обговоримо. Ти розкажеш як живеш та де працюєш?
— Ні, Олю, – сухо та холодно я відповіла, – те як я живу ти і так знаєш через наших мам, які спілкуються між собою. А я ще не готова тебе бачити.
Цього разу я поклала слухавку, не дочекавшись її відповіді. Не хотіла бути подушкою для її сліз. Вона колись мене зрадила, а тепер шукатиме підтримки та втіхи? Ні, цього більше не буде. Я була впевнена, що вчинила правильно та пішла спати.
