– Два тижні з чоловіком жили на дачі, – розповідає пенсіонерка Галина Іванівна. – У квартирі син з невісткою залишалися. Вони в своїй двокімнатній квартирі ремонт нарешті почали, ну і переїхали до нас на час. Повернулися ми з дачі в п’ятницю, заходжу на кухню, відчуваю – щось не те. Пусто якось. А невістка посміхається, вся сяє, як мідяк. Мовляв, нічого не помічаєте, Галина Іванівна? Росхламила я вашу квартиру, викинула нарешті весь мотлох! Тепер тут жити і дихати можна, говорить!
… На смітник без відома господині пішли пощерблені гуртки і тарілки, старі каструлі без ручок і з тріщинами на емалі, баночки з кришками і без, пакетики, мішечки з травами, люстра з тріснутим плафоном, прихватка-рукавиця пропалена, прострочені ліки і приправи, підшивки журналів «Здоров’я» за минуле десятиліття, пральна дошка, дерев’яні щипці для білизни і облуплений чайник зі свистком, яким давно вже ніхто не користувався …
І це ще не все! Схопившись за серце, Галина Іванівна кинулася в кімнату.
– … Я сорок пакетів мотлоху винесла на смітник! – гордо заглянула в очі Галині Іванівні невістка. – Сорок! Тиждень не розгиналася! Все вам перемила, почистила. Люстри, вікна, батареї вимила, штори випрала, все на шафах протерла. Там рулони шпалер, журнали, мішки з ганчірками, флакони від парфумів, коробочки якісь – це я все викинула, кому вони потрібні, правда ж? А пилу скільки від них!
– Ти і на антресолі залізла? – приголомшено уточнила свекруха.
– Ага! – охоче відрапортувала та. – Уявляєте, старі Федіні іграшки знайшлися ще! Федька в них вчепився, як маленький, тридцять шість років мужику. Каже, не викидай, це мої машинки. Я кажу – Федя, ти грати в них, чи що, будеш? .. Лижі дитячі, з гумками ще! Черевики старі, навіть не знаю, чиї, туфлі стоптані, валянки, кеди якісь, ще з радянських часів. М’ячики, скакалки, зошити, щоденники шкільні! .. Для кого ви це все зберігали, Галина Іванівна?
Невістці Валентині тридцять років, і відносини у них з Галиною Іванівною цілком родинні. Ну, принаймні, були до сих пір.
– Ніяк не можу заспокоїтися, тиск піднявся! – зітхає Галина Іванівна. – Чоловік каже, да перестань, дивись на все філософськи. Може і правильно, що повикидала дівчисько мотлох, а то ходимо по квартирі боком, крізь мотлох протискуємося. Не знаю … Для неї мотлох, а для мене дорогі речі! Ці гуртки ми з мамою ще перед моїм весіллям купували, наприклад! Так, вони старі, але я їх люблю.
– Та тому що по-іншому неможливо вже було! – обурюється Валентина, невістка Галини Іванівни. – Я багато разів пропонувала – давайте приберемо, давайте викинемо мотлох. Він заважає! Рассохлі табуретки, протерті до дірок рушники, щербатий посуд – це фу! Негарно! Ми їй нові чашки дарували недавно, нехай дістає і користується … А ліки прострочені і приправи – так це і взагалі небезпечно … Я там в аптечці аспірин знайшла 1989 року випуску! Кошмар.
Викинути все це Галина Іванівна погоджувалася, кивала головою – так, мовляв, треба якось зайнятися, перебрати аптечку. Але до справи за кілька років так і не дійшла, хоча кілька разів навіть приступали до прибирання.
– Починаємо з нею розбирати, я складаю в пакет, а вона дістає і на місце! Я давно вже зрозуміла, що з нею каші не звариш. Цього разу дуже вдало вийшло. Відправили її на дачу все вдвох з чоловіком вичистили. Чого тільки не знайшли!
Фото ілюстративне з вільних джерел
