Весільний зал ресторану на околиці Львова нагадував вулик, де кожен знав свій рух і соту. Окрім Максима. Для тридцятидворічного програміста, який звик до тиші власної затишної квартири та чітких алгоритмів, це свято було справжнім випробуванням. Особливо місце, яке визначила для нього рідна сестра, новоспечена наречена Мар’яна.
Стіл номер дванадцять тулився у найтемнішому кутку, прямо біля дверей на кухню. Щоразу, коли офіціанти штурхали спинку стільця Максима, долинав густий запах смаженої цибулі та запеченої шинки.
— Максиме, ну ти подивися на себе, — зітхнула тітка Стефа, голосно сьорбаючи грибну юшку. — Тобі вже за тридцять. Орест у твої роки мав і хату, і двоє дітей, і корову в селі тримали! А ти все зі своїми комп’ютерами. Чоловіку пора заводити сім’ю, чуєш?
— Тітко Стефо, у мене є квартира, стабільна робота, і корова мені на дев’ятому поверсі точно ні до чого, — спокійно відповів Максим, хоча всередині вже закипало.
— Ой, не огризайся! — втрутилася двадцятип’ятирічна двоюрідна сестра Христина, активно підфарбовуючи губи. — Мар’яна каже, що ти просто надто вибагливий. Шукаєш принцесу, а сам… ну, звичайний же.
У цей момент до столу підійшла сама винуватиця свята. Пишна біла сукня Мар’яни ледве пролазила між стільцями. Поруч із нею йшли заможні друзі її чоловіка — місцеві забудовники в дорогих, але безсмакових костюмах.
— О, братику! — голосно, на весь радіус трьох столів, вигукнула Мар’яна. — Як тобі юшка? Не дує від дверей? Ну вибачай, місць бракувало. Я от що хотіла сказати… Дивись, які люди поруч! Це Ігор, у нього три автомийки. А ти все сам та сам. Такий нормальний хлопець, а нікому не потрібен. Може, тобі в церкву частіше ходити, гріхи замолювати, щоб якась дівчина нарешті подивилася?
Друзі Ігоря дружно зареготали.
— Та ну тобі, Мар’яно, — похлопав Максима по плечу один із бізнесменів. — Не всім же щастить. Хтось має і в кутку сидіти. Не вигадуй нічого, хлопче, бери що дають, поки лисина не з’явилася.
Максим стиснув зуби так, що щелепа заболіла. Мар’яна задоволено посміхнулася, впіймавши погляди сусідніх столів, де гості вже шепотілися, розглядаючи «бідного самотнього родича»
Апогеєм приниження став момент із весільним букетом. Мар’яна вийшла в центр залу, зібрала навколо себе незаміжніх дівчат, але раптом подивилася прямо на Максима.
— Оскільки мій брат ніяк не знайде собі пару, я кину букет так, щоб він точно до нього не долетів! — оголосила вона в мікрофон, викликавши хвилю сміху в залі. — Схоже, нашому Максиму ще доведеться посидіти в дівках!
Букет полетів в інший бік. Максим відчув, як гаряча хвиля сорому й гніву підступила до горла. Він подивився на годинник. Одинадцята вечора. Досить. ін підвівся, збираючись непомітно вислизнути через кухонні двері, як раптом чиясь міцна рука м’яко, але впевнено лягла йому на плече.
— Граймо разом. Зроби вигляд, що ти тут зі мною. Гарантую, тобі сподобається, як здивується твоя сестра.
Максим обернувся й на мить застиг. Перед ним стояв чоловік, який виглядав так, ніби зійшов зі сторінок журналу про стиль: високий, атлетичної статури, у бездоганному темно-синьому костюмі-трійці, з акуратною борідкою та глибокими, проникливими очима. Від нього пахло дорогим парфумом і впевненістю.
— Владислав, — посміхнувся незнайомець, простягаючи руку. — Двоюрідний брат нареченого. Я спостерігаю за цим абсурдом від самого початку вечора. Твоя сестра переходить межі.
— Максим, — механічно відповів той. — І що ви пропонуєте?
— Поставити їх усіх на місце. Просто підіграй мені.
Владислав без зайвих слів відсунув вільний стілець і сів поруч із Максимом, навмисно присунувшись ближче, ніж це заведено між незнайомцями. Він поклав руку на спинку стільця Максима, нахилився до його вуха і щось тихо розповів, змусивши Максима щиро посміхнутися.
Ефект був миттєвим. Тітка Стефа за вдавилася пиріжком. Христина впустила помаду. Зал навколо дванадцятого столу почав стрімко затихати.
Мар’яна, яка саме стояла біля бару з келихом , обернулася на шепіт подруг. Її посмішка злетіла з обличчя за частку секунди. Очі округлилися, а келих у руці помітно затремтів.
Шепіт поповз залом, мов пожежа сухостоєм. До дванадцятого столу були прикуті всі погляди.
— Це що, Владислав Корсак? — тихо прошипіла Христина, смикаючи сусідку за рукав. — Той самий? Власник логістичної імперії «Корсак-Груп»?
Максим почув це і здивовано глянув на свого сусіда. Прізвище Корсака у Львові знали всі — молодий мільйонер, меценат, один із найвпливовіших підприємців області, який зазвичай уникав світських пліток і тримався дуже закритими колами.
Жінки на весіллі вже три години намагалися «випадково» пройти повз його стіл, але Владислав нікого не помічав. Аж до цієї миті.
— Тобі дуже личить ця сорочка, Максиме, — голосно, так, щоб почули за сусіднім столом, промовив Владислав, дивлячись на нього з неприхованим захопленням. — Шкода, що ти так довго ховав себе в цьому кутку. Я ледве дочекався, поки твоя сестра закінчить свій дивний перформанс із букетом.
— Дякую, Владиславе, — Максим швидко зорієнтувався і підіграв, тепло посміхнувшись. — Я просто не хотів псувати Мар’яні свято її ж характером.
— Ти надто добрий до неї, — Владислав легким рухом поправив комірець сорочки Максима. Цей жест змусив половину залу забути про їжу. — Люди часто намагаються принизити інших, коли самі глибоко нещасні у своєму виборі.
До столу швидким, майже військовим кроком наближалася Мар’яна. Її обличчя було червоним від люті та шоку. За нею дріботів переляканий наречений.
— Владиславе? — голос Мар’яни здригнувся, але вона спробувала повернути контроль. — Що тут відбувається? Чому ти сидиш за цим… технічним столом? Ходи до нас, там поважні гості, батьки нареченого!
Владислав навіть не повернув голови в її бік одразу. Він повільно допив воду з келиха, повернувся до нареченої й оглянув її холодним, оцінюючим поглядом.
— Дякую, Мар’яно, але мені набагато цікавіше тут. З Максимом. Поважні гості, як ти кажеш, мені набридли ще на бізнес-форумі минулого тижня. А твій брат — дивовижна людина.
— Мій брат? — Мар’яна майже задихнулася від обурення. — Та що ти взагалі про нього знаєш? Він же відлюдник! Ти хоч знаєш, що він досі сам живе, ні з ким не зустрічається, слова з нього не витягнеш? Максиме, ти що, язик проковтнув? Що це за комедія?
Максим спокійно подивився на сестру. Весь той страх і дискомфорт, які він відчував годину тому, зникли. Натомість з’явився азарт.
— Мар’яно, якщо я не звітую тобі про кожну хвилину свого життя, це не означає, що моє життя порожнє, — відчеканив Максим.
— Можливо, мені просто не хотілося ділитися чимось особистим із людиною, яка використовує будь-яку нагоду, щоб мене виставити невдахою.
— Я? Виставити тебе невдахою? — вибухнула наречена, забувши, що на неї дивиться весь зал. — Я ж бажаю тобі добра! Я хотіла, щоб ти знайшов нормальну дівчину! А ти… ти влаштовуєш цей цирк на моєму весіллі? З двоюрідним братом мого чоловіка? Ви що, змовилися, щоб зіпсувати мені найкращий день у житті?
— Єдиний, хто тут псує свято — це ти сама своїм криком, — суворо втрутився Владислав. Його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася сталева сила, яка миттєво змусила Мар’яну замовкнути.
— Ти весь вечір публічно принижуєш свого брата через мікрофон. Чоловіка, який самостійно купив квартиру у Львові, має чудову репутацію в ІТ-сфері й виховання якого на голову вище за всіх твоїх «поважних автомийників». Тобі варто було б пишатися ним, а не намагатися самоствердитися його кошітом.
— Та як ти смієш! — Мар’яна тупнула ногою, її очі налилися сльозами гніву. — Це моє весілля! Мій день!
— Твій день не дає тобі права бути нетактовною, — спокійно додав Максим, підводячись з-за столу. — Дякую за юшку, Мар’яно. Весілля справді незабутнє. Але нам із Владиславом пора.
Владислав теж підвівся, застебнув ґудзик піджака й підставив Максиму лікоть. Максим, ледь стримуючи посмішку від того, як витягнулися обличчя тітки Стефи та Христини, впевнено пішов до виходу через центральний зал під абсолютною, гробовою тишею гостей.
Вони вийшли на прохолодне нічне повітря парковки ресторану. Тут було тихо, лише здалеку долинав глухий басовий шум весільної дискотеки.
Максим глибоко вдихнув свіже повітря і розсміявся.
— Владиславе, це було геніально. Я ніколи не бачив Мар’яну в такому ступорі. Думаю, вона мені цього до скону віку не пробачить.
— Такі речі не пробачають, — посміхнувся Владислав, дістаючи з кишені брелок від дорогого позашляховика. — Але вона тричі подумає перед тим, як наступного разу відкрити рота у твоєму напрямку. Ти тримався чудово.
— Дякую, що врятував. Але… чому ти це зробив? Навіщо успішному бізнесмену бавитися в такі ігри на весіллі родичів?
Владислав зупинився біля машини й уважно подивився на Максима. У його очах уже не було тієї награної театральності, лише щира цікавість.
— По-перше, я терпіти не можу таке. А по-друге… я помітив тебе ще в РАГСі. Ти виглядав єдиною притомною людиною серед цього параду марнославства. І знаєш що? Наша вистава була грою лише для них.
Максим подивився на Владислава, потім назад на ресторан, де за вікнами все ще метушилися тіні розлюченої Мар’яни та шокованих родичів. Він посміхнувся — вперше за весь цей довгий вечір абсолютно щиро.
Тетяна Макаренко
