– Надю, лікар має рацію, – якимось чужим голосом мовив Орест. – Завтра напишеш відмову, а згодом у нас буде здорова дитина. Ти ж не хочеш все життя присвятити інваліду? Проте молода жінка вже знала, що ніхто і ніщо не змусить її відмовитися від дитяти. Тож за декілька днів привезла хлопчика з пологового будинку. А ще через місяць Орест залишив її

Останнім часом Надії все частіше здавалося, що далі звертатися нема до кого. Скільки медичних світил вона об’їздила, в скількох знахарок і травниць була – а все марно.

Хвороби не відступали від маленького Микитки, а, здавалося, атакували його з усіх боків все більше. До старих діагнозів додавалися нові.

– О, Боже, що ж робити?! – часто ридала молода жінка. – Чому так? Чому це трапилося саме з моєю дитиною?

У пам’яті виринали картинки з минулого. Ось Орест, її коханий Орест, який клявся у вічній любові, зізнається у коханні і просить стати його дружиною.

– Я зроблю все, аби ти була найщасливішою жінкою у світі, – шепоче він, пригортаючи її до своїх грудей. – Надійко, я тобі це обіцяю.

А ось їхнє гучне та пишне весілля, на якому гості щиро милувалися красивою парою і зичили їм якнайкращих благ.

Перші два роки й справді були казковими. Інколи, просинаючись серед ночі, молода жінка й сама думала, що про таке життя можна лише мріяти. Її ранок починався з п’янкого цілунку, а ніздрі лоскотав аромат щойно звареної кави. Поки вона приймала душ, коханий готував сніданок, а ввечері, повернувшись із роботи, Надя знову опинялася в палких обіймах чоловіка.

Романтичні вечері при свічках, ночі на ліжку, встеленому пелюстками троянд, відпочинок за кордоном, прогулянки верхи на конях, походи в гори – все це було невід’ємною частиною їхнього життя. Доти, поки не народився Микитка.

– Не буду обманювати, – було видно, що лікареві, який має за плечима чималий досвід, все ж не легко було говорити це. – В дитини проблеми зі здоров’ям. Причому настільки серйозні, що я радив би вам залишити малюка в інтернаті. Повірте, так буде краще і для вас, і для нього.

Що було далі – Надя пам’ятає вкрай погано. Спершу ридала і нарікала на Бога, що той не дав її синочку здоров’я. Тоді кричала лікареві, що це помилка і він спеціально так каже, аби забрати її малюка і віддати якійсь бездітній парі. Опісля була довга і дуже важка розмова з чоловіком і батьками.

– Надю, лікар має рацію, – якимось чужим голосом мовив Орест. – Завтра напишеш відмову, а згодом у нас буде здорова дитина. Ти ж не хочеш все життя присвятити інваліду?

– Оресте, коханий, це ж наш син, – плакала вона. – Той синочок, якого ми так чекали. Пам’ятаєш, як ми раділи, коли він почав ворушитися і як чекали чергового поштовху? Як придумували ім’я? Милий мій, невже ти зможеш відмовитися від рідної дитини? А проблеми зі здоров’ям… Ми знайдемо найкращих лікарів, і вони вилікують нашу крихітку.

Однак чоловік та родина були невблаганними. Вони категорично наполягали на тому, аби відмовитися від немовляти.

– Ну, навіщо тобі проблемна дитина? – не стерпіла свекруха. – Відмовся і забудь. Поїдете на курорт, а там через рік-два народиш здорову. А про це й не згадаєш! Невже ти хочеш поламати життя і собі, і Оресту, і нам усім?

Проте молода жінка вже знала, що ніхто і ніщо не змусить її відмовитися від дитяти. Тож за декілька днів привезла хлопчика з пологового будинку. А ще через місяць Орест залишив її.

– Вибирай, або я, або воно, – сказав, коли вона годувала малюка. – Ти добре подумала? Ну, тоді прощавай.

І він, кинувши поспіхом дещо зі свого одягу в сумку, гримнув вхідними дверима.

– Ну, не плач, моя люба, не плач, – заспокоювала онуку Світлана Іванівна, яка єдина з усієї рідні підтримувала Надю. – Повір, у Бога немає неможливого, а щира молитва і віра творять справжні дива. Нумо просити у Господа допомоги, і я вірю, що Він нас почує.

Наступні два роки молода жінка відвідала декілька десятків лікарів як в Україні, так і за кордоном. Опісля почала шукати допомоги в знахарів та екстрасенсів, а коли й вони не допомогли, то її охопив відчай.

– Надю, скоро Водохреще, – мовила бабуся, приїхавши відвідати онуку. – Тож поїдь у монастир, про який я тобі говорила, і опівночі піди до джерела. Недаремно люди кажуть, що воно цілюще. Ти розумієш, що до сухої криниці люди не йдуть. Отак і тут – якби не допомагала його водичка, то не їхали б туди з усіх кінців. Поїдьмо вдвох – я також давно не була в монастирі.

– Бабусю, яке джерело? – втомлено мовила Надя. Було видно, що вона аніскілечки не вірить бабусиним словам. – Найкращі медики України, Ізраїлю розводять руками, а ти…

Проте бабуся була наполегливою, тож через тиждень вони були в давньому монастирі. В ніч, коли вода набуває цілющих властивостей, набрали водички, скупали Микитку, а наступного дня дитя щедро покропив і священник. І… трапилося диво.

– Бабусю, дивися, він сам тримає голівку, – радісно закричала Надія наступного дня. – Бабусю, це ж диво.

Відтоді дитя стрімко пішло на поправку. Здавалося, що сили дивним чином з’являються у кволому тілі, і малюк змінювався на очах.

– Господи, дякую тобі! – плакала від щастя Надя. – Ти врятував мого сина! Всевишній, ти зробив неможливе! Спасибі Тобі, Боже!

Лікарі, зустрічаючи Надю з маленьким Микиткою, аж сплескували руками і все запитували, хто той дивовижний лікар, який зміг зробити диво. У відповідь вона лише посміхалася і подумки дякувала тому найкращому лікареві – Господу Богу!

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua

Фото ілюстративне