— Ти що робиш — голос Василя пролунав від дверей так тихо, що вона аж здригнулася.
— Те, що треба було зробити ще вчора.
— Це їжа. Людина готувала.
— Яка людина, Василю. Ти сам знаєш, яка.
Він стояв у дверях кухні в мокрій від дощу куртці й дивився на дружину так, ніби бачив її вперше за двадцять шість років. У руках вона тримала тарілку, ту саму, з маминого сервізу, що зникла з полиці місяць тому.
Люда тоді перерила всю хату, викликала невістку на розмову, навіть на покійну свекруху подумала, бо та вічно щось переставляла. А тарілка стояла посеред її власного столу, пахло голубцями та запеченою сметаною.
— Поклади, — сказав Василь.
— Ні.
— Людо, поклади тарілку.
— Ти приніс у мій дім їжу від жінки, з якою тебе бачили біля автобусної зупинки. Двічі. Мені Галька з крамниці розказала, а я їй ще не вірила.
— Галька з крамниці розказала б і про те, що в мене три роги, якби їй було цікаво.
— Не викручуйся.
— Я не викручуюсь. Я кажу, що ти нічого не знаєш.
— То розкажи. Давай, розкажи мені, чому тарілка моєї матері стоїть тут з чужими голубцями.
Василь зняв куртку, повісив її на спинку стільця й повільно сів. Руки в нього були важкі, потріскані від роботи, і Люда раптом помітила, що вони тремтять.
— Не можу, — сказав він нарешті.
— Не можеш чи не хочеш.
— Не можу. Я обіцяв.
— Кому. Їй.
— Люда.
— Кому обіцяв, Василю.
У цей момент у дверях з’явилася Софія, їхня донька, з рюкзаком на плечі й телефоном у руці. Вона приїхала з Івано-Франківська на вихідні й, судячи з обличчя, почула останні кілька фраз ще з ґанку.
— Мамо, тату, ви чого кричите на всю вулицю.
— Ми не кричимо, — відрізала Люда.
— Ви кричите вже п’ять хвилин. Баба Ліда з сусіднього двору вийшла на подвір’я й слухає.
— Хай слухає. Може, їй цікаво, як її сусід втратив совість.
— Люда, годі, — Василь підвівся.
— Ні, не годі. Софійко, подивися на цю тарілку. Твій тато приніс її додому разом з голубцями від Оксани Мельник.
Софія завмерла. Рюкзак повільно сповз з плеча й гупнув на підлогу.
— Від якої Оксани. Від тітки Оксани, що живе за ставком.
— Від тієї самої.
— Тату, це правда.
— Софіє, піди до себе в кімнату.
— Мені двадцять чотири роки, тату, я не піду до своєї кімнати.
На кілька секунд на кухні стало так тихо, що було чутно, як цокає старий годинник над дверима. Люда все ще стискала тарілку, і пальці в неї побіліли.
— Мамо, поклади, ти зараз її розіб’єш.
— То й розіб’ю. Вона вже не моя. Вона ніби вже їхня.
— Чия їхня, — Василь підвищив голос уперше за весь вечір. — Люда, ти себе чуєш. Ти двадцять шість років мене знаєш і за пів хвилини повірила, що я здатен на таке.
— А що я мала подумати. Ти останній місяць приходиш пізно, пахнеш чужою хатою, телефон тримаєш екраном донизу. Ти сам мене до цього довів.
— Я пахну ліками, Люда. Не чужою хатою. Ліками.
— Якими ще ліками.
Він замовк. Ця мовчанка тривала так довго, що Софія першою не витримала.
— Тату, якими ліками.
— Я не маю права казати.
— Тоді я піду й сама спитаю в тітки Оксани, — Люда рвучко поставила тарілку на край столу, зірвала з вішака хустку. — Просто зараз.
— Не ходи туди.
— Чому. Боїшся, що вона мені все розкаже.
— Боюся, що ти зробиш те, про що потім пошкодуєш.
— Це моє діло, що я зроблю.
— Люда, прошу тебе.
— Відійди від дверей.
Він не відійшов. Вони стояли один навпроти одного, вона з хусткою в руці, він із розкинутими руками, і Софія дивилася на них, як на двох незнайомих людей.
— Мамо, може, спершу послухаємо тата, — тихо сказала вона.
— А ти чию сторону береш.
— Я нічию. Я просто хочу знати правду.
— Правду. Ти її не витримаєш, — мовив Василь і одразу пошкодував, бо Люда побіліла ще дужче.
— Що ти сказав.
— Я не те мав на увазі.
— Ні, ти сказав саме те. Тобто правда така страшна, що її не можна нам почути. Чудово. Просто чудово.
Вона відштовхнула його плече й вибігла на ґанок. Дощ ішов дрібний і холодний, ліхтар біля хвіртки хитався від вітру. Баба Ліда справді стояла біля паркану, закутана в стару вовняну шаль.
— Людочко, у вас усе добре.
— Добре, бабо Лідо. Дуже добре. Йдіть додому.
— Та я що, я нічого. Я бачила, як Василь тиждень тому до Мельничихи носив великий пакет. Думала, може, ви знаєте.
— Який пакет.
— Не знаю, Людочко. Важкий. З аптеки, здається, бо на ньому хрест такий зелений.
Люда стояла під дощем і відчувала, як усередині в неї щось повільно розвалюється. Вона завжди вважала, що знає свого чоловіка до останньої зморшки. А виявилося, що в нього є цілий місяць, якого вона не бачила.
За її спиною скрипнули двері. Василь вийшов, накинувши куртку на плечі, і став поруч.
— Ходімо, я сам тебе відведу, — сказав він глухо.
— Куди.
— До Оксани. Але обіцяй мені одне. Що вислухаєш до кінця, перш ніж щось казати.
— Нічого я не обіцяю.
— Тоді не піду.
— То я піду сама.
— Люда.
Вона подивилася на нього, і в його очах було таке втомлене благання, що в неї самої щось здригнулося.
— Добре, — видихнула вона. — Вислухаю.
Вони пішли втрьох, бо Софія не відстала ні на крок. Дорога до ставка тяглася нескінченно, чавуніли від болота чоботи, і кожен мовчав про своє. Хата Оксани стояла крайньою, з низьким ґанком і вікном, у якому горіло слабке жовте світло.
Оксана відчинила не одразу. Вона була в зав’язаній навхрест хустці, бліда й схудла, з темними колами під очима. Побачивши Люду, вона не здивувалася, а тільки тихо відступила вбік.
— Заходьте. Я знала, що ви прийдете.
— Знала, — Люда ступила через поріг, не зводячи з неї погляду. — А пояснити все це можеш.
— Люда, прошу, — вставив Василь.
— Мовчи. Нехай вона каже.
Оксана повільно сіла на лаву й склала руки на колінах.
— Я послала голубці, бо хотіла подякувати. І тарілку повернути, вона в мене давно стояла.
— Давно, — повторила Люда. — Я місяць думала, що її вкрали.
— Вибач. Василь приніс її сюди ще в жовтні, коли привозив мені суп. Я хворіла тоді, лежала. Потім забула віддати, а потім вже було не до того.
— Не до того. Чому не до того.
Оксана підняла очі, і Люда побачила в них не провину, а щось набагато страшніше. Втому, змішану зі страхом.
— Бо в мене виявили хворобу. Серйозну. Лікарі в обласній сказали, що потрібна операція, а в Києві роблять краще, але це гроші, яких у мене немає.
Тиша впала на кімнату, густа, як мокра вовна.
— Яка операція, — повільно сказала Люда.
— Моя. Я просила Василя нікому не казати. Ми з ним виросли один одного ще з дитинства, він єдиний, хто в мене лишився після Миколи. Я не хотіла, щоб ти знала, не хотіла робити з себе жалюгідну.
— Ти не жалюгідна, Оксано, — глухо мовив Василь.
— А ти, — Люда обернулася до чоловіка, і голос у неї затремтів, — ти що, платиш за її операцію.
— Так.
— Із чого, Василю. Звідки в нас гроші.
Він відвів погляд, і цього було досить.
— Із весільних, так, — прошепотіла Софія, і всі обернулися до неї.
— Із яких весільних, — не зрозуміла Люда.
— Мамо, ми з Андрієм відкладали на весілля. Мені тато казав, що ви допоможете, коли прийде час. Чотири роки ви збирали ті гроші на окремий рахунок.
— Чотири роки, — повторила Люда. — Це ж майже все, що в нас було.
— Я зняв половину, — сказав Василь. — Другу половину вона ще не взяла.
— Половину. Ти зняв половину доччиного весілля і мені не сказав ні слова.
— Бо ти б не дозволила.
— Звісно, не дозволила б. Це гроші нашої дитини.
— А це життя людини, Люда.
Вони стояли, дивлячись один на одного, і здавалося, що між ними хтось повільно відсуває стіну, збудовану двадцять шість років.
— Ти не мав права вирішувати сам, — вимовила вона.
— Не мав. Знаю. І ти будеш мене за це картати до кінця життя, і я це заслужив.
— Тату, — Софія раптом заговорила дуже спокійно. — Скільки ще потрібно.
— Софійко, не починай.
— Скільки.
— Ще стільки ж, — відповіла Оксана. — Але я не візьму. Я вже казала Василеві, що не візьму більше жодної копійки.
— Візьмеш, — сказала Софія.
— Доню, ти що.
— Ми з Андрієм поговорили б про це заздалегідь, якби тато мені сказав. Весілля можна зробити скромніше. Можна відкласти. Людину відкласти не можна.
Люда дивилася на доньку так, ніби не впізнавала її. Потім перевела погляд на Оксану, на її тонкі руки, на хустку, що сповзла з виснаженого обличчя, і втомлено сіла на край лави.
— Чому ти мені не сказав, Василю, — спитала вона тихо. — Не про гроші навіть. Просто сказав би, що в тебе біда, і ми б разом.
— Бо я знав, як ти дивишся на Оксану. Ти ж з нею з вісімдесят дев’ятого не розмовляєш, відколи вона відбила в тебе того хлопця з Яремче.
— Це було тридцять п’ять років тому.
— Але ти пам’ятаєш.
— Пам’ятаю. І що з того. Ти думав, я відвернуся від людини, яка помирає, через якогось хлопця з Яремче.
— Я боявся, Люда.
— Ти боявся, що я погана.
— Я боявся, що ти скажеш ні.
Люда довго мовчала. У кімнаті пахло ліками й сушеними травами, а на столі в бляшаній мисці чекали своєї черги хлібні кришки.
— Оксано, — нарешті сказала вона. — Ти мене, звичайно, ненавидиш.
— Ні.
— Я тебе ненавиділа. Довго. Через дурницю, яка зараз здається смішною.
— Люда, я теж не була ангелом. Я знала, що той хлопець тобі подобається, а таки пішла з ним на танці. Мені тоді було приємно, що ти плачеш.
— Он як.
— Так. Мені соромно вже тридцять п’ять років.
Люда раптом засміялася, коротко й гірко, і змахнула долонею сльозу.
— Господи, які ж ми обидві дурні.
— Не те слово, — слабко всміхнулася Оксана.
Софія тихо видихнула й сіла поруч із матір’ю. Василь стояв осторонь, опустивши голову, і не наважувався підійти ближче.
— А ти, — Люда повернулася до нього, і голос у неї знову став твердим. — Ти зі мною ще поговориш. Довго й серйозно. Про те, що чоловік і дружина так не роблять.
— Я знаю.
— Нічого ти не знаєш. Але зараз не про це.
— А про що.
— Про те, що завтра я сама піду в банк і подивлюся, скільки лишилося на рахунку. І про те, що Оксані треба збирати речі, бо до Києва їхати довго.
— Люда, — Оксана підвелася, хитнувшись. — Я не можу цього прийняти.
— Можеш. Бо я так вирішила. І доньку мою ти не питай, вона вже все сказала.
— Мамо, — Софія стиснула її руку.
— Нічого не кажи. Я ще й досі сердита. На всіх трьох.
Вона підійшла до столу, де лежав згорток, який Софія принесла з дому, і розгорнула рушник. Там була та сама тарілка з синьою каймою, яку Люда, виходячи, машинально прихопила з собою, сама того не помітивши.
— Подивись, — сказала вона Оксані. — Я її хотіла викинути.
— Я бачила, як ти її несла.
— Бачила.
— Із вікна. Ти пройшла повз ганок із таким обличчям, ніби несеш бомбу.
— Я мало її не викинула, Оксано.
— Але не викинула.
— Не викинула, — повторила Люда й подивилася на голубці, що вже вистигли під рушником. — Вони хоч смачні.
— Із грибами. Як мама твоя робила. Я пам’ятаю рецепт, вона мене вчила, коли ми ще були подругами.
Люда стояла, тримаючи в руках тарілку, і не могла вимовити ні слова. А потім дістала з шафки три виделки, сіла до столу й тихо сказала:
— Ну що, сідайте. Їсти будемо. А все інше потім.
Галина Червона
