Наречений не прийшов на власне весілля. А коли його знайшли, він розповів таке, що все село завмерло
— Та де ж той Андрій?! Уже десята година, а його досі немає! — батько нареченої вкотре вибіг за ворота.
На подвір’ї стояли накриті столи. У великих мисках чекали салати і голубці, на тарелях лежали нарізки, у холодильнику охолоджувалися напої. Господині кілька днів поралися біля печі, чоловіки розставляли столи й лави, а молодь прикрашала подвір’я.
Весілля мало бути на все село. І тепер усе було готове, крім найголовнішого — нареченого.
Андрій мав приїхати по Світлану, після чого молоді разом із батьками повинні були вирушити до міського РАЦСу. Там на них чекали домовлений час і документи. Потім усі мали повернутися до села й гуляти до самого вечора.
Та Андрій не з’явився.
Спочатку вирішили, що затримався. Потім послали хлопців до його батьківської хати. Там його не було. Обійшли друзів, знайомих, зазирнули до сусідів. Хтось побіг до сільської крамниці, хтось подався на край села, де Андрій іноді допомагав знайомим по господарству.
Ніхто нічого не знав.
— Може, щось трапилося? — припускали гості.
— Та що могло трапитися? Учора ж усе було домовлено! — сердився батько Світлани Михайло Степанович.
Наречена сиділа в кімнаті у святковій сукні й плакала. Мати ходила навколо неї, поправляла фату, подавала воду, але й сама вже не знала, що казати.
— Дочко, ти хоч знаєш, де він може бути?
— Не знаю, мамо…
— Як це не знаєш? Ви ж збиралися одружуватися!
— Він нічого мені не сказав. Учора ще все було добре…
Ближче до обіду стало зрозуміло: до РАЦСу сьогодні ніхто не поїде.
— І що тепер робити? — запитала одна з родичок. — Стільки людей запросили, стільки всього наготували…
— А що робити? — озвалася сусідка. — Невже все викидати? Хай люди хоч поїдять. Не пропадати ж добру!
Так і залишилися гості. Тільки замість весільних тостів лунали здивовані запитання, а замість музики — розмови про те, куди міг подітися Андрій.
Одні співчували Світлані, інші вже починали підозрювати, що тут щось не так.
Михайло Степанович ходив подвір’ям із червоним від обурення обличчям.
— Знайдіть мені того Андрія! Я сам його до РАЦСу привезу! Не може бути, щоб він отак узяв і зганьбив мою доньку!
Але Андрія не було ніде.
До вечора люди потроху почали розходитися. Хтось забирав додому дітей, хтось допомагав прибирати зі столів. Світлана сиділа в кімнаті, не знімаючи святкової сукні. Вона майже нічого не їла й не відповідала на запитання.
Її мати кілька разів заходила до кімнати, сідала поруч і повторювала:
— Не плач. Усе владнається. Твій батько його знайде.
Але сама жінка вже не була такою впевненою.
І тільки одна людина в селі могла пояснити, чому Андрій так раптово зник. Та вона навіть не здогадувалася, де саме він перебуває.
Баба Маруся вирішила зайти до лазні по відро, яке залишила там після попереднього прибирання. Відчинила двері, посвітила ліхтариком і побачила на дерев’яному настилі чоловіка.
— Господи, та хто це?!
Андрій прокинувся від її голосу й підвів голову.
— Це я, бабусю. Не видавай мене.
— Андрію?! Ти звідки тут узявся?
— Пробачте. Мені треба було десь перечекати.
— А чому не вдома? Тебе ж усе село шукає!
Хлопець сів, опустивши ноги на підлогу.
— Не хочу я додому. І весілля того не хочу.
Баба Маруся уважно подивилася на нього.
— Що сталося?
Андрій довго мовчав, а потім заговорив. Із його слів баба Маруся зрозуміла, що справа набагато серйозніша, ніж звичайна сварка між молодими.
Виявилося, напередодні весілля Андрій уперше побачив те, чого раніше не помічав. Він зустрів Світлану в садку біля її батьківської хати. Обійняв за талію, хотів поцілувати, але вона відсторонилася й почала поправляти сукню.
Він помітив округлий живіт. Спочатку подумав, що помиляється. Потім запитав прямо:
— Світлано, ти чекаєш на дитину?
Дівчина зблідла, відвернулася, а тоді розплакалася.
— Андрію, я хотіла тобі сказати…
— Коли? Після весілля?
Вона не відповіла.
— Від кого дитина?
— Не кричи, будь ласка…
— Я не кричу. Я питаю: від кого?
Світлана заплакала ще дужче. Зрештою зізналася, що дитина не його. І звісно була не його, адже він її не чіпав.
Андрій не міг повірити власним вухам. Вони справді колись зустрічалися, але давно розійшлися. Нещодавно батьки знову почали їх зводити, мовляв, молоді люди одне одному підходять, час створювати сім’ю.
Вони багато спілкувалися, гуляли, ходили одне до одного в гості, але близькості між ними не було.
— Ти розумієш, що завтра ми маємо одружитися? — нарешті промовив він.
— Розумію.
— І ти збиралася приховати від мене чужу дитину?
— Мої батьки сказали, що після весілля все владнається. Ти звикнеш…
— До чого звикну? До того, що мене обдурили?
Тоді Андрій пішов до її батьків. І там почув те, що остаточно зруйнувало його довіру.
— Ти чоловік, отже, маєш брати відповідальність! — заявив батько Світлани.
— За яку відповідальність ви говорите? Я не батько цієї дитини!
— А хто перевірятиме? Усе село знає, що ви збиралися одружитися. Буде дитина, скажемо, що трохи раніше з’явилася. Не ти перший, не ти останній!
— Ви при своєму розумі?!
— Досить! Завтра весілля. І не смій ганьбити мою доньку! — обурився Михайло Степанович.
Саме тоді Андрій зрозумів, що його ніхто не збирається слухати. Він вийшов із хати, не попрощавшись зі Світланою, і до ранку не повертався додому.
— Отак воно, бабусю, — закінчив Андрій. — Вони хочуть, щоб я підписав документи, а потім виховував чужу дитину й удавав, що нічого не знаю. Але я так не можу.
Баба Маруся довго дивилася на хлопця.
— І правильно, що не можеш, якщо тебе обманюють. Але ховатися все життя не вийде.
— Я й не збираюся. Тільки не хочу, щоб мене силоміць тягнули до РАЦСу.
— Відпочинь. А завтра буде видно.
Баба Маруся не стала його видавати. Вона не вважала себе вправі розповідати комусь, де перебуває хлопець, який сам прийшов до неї по допомогу. Та й розуміла: якщо Андрій утік від весілля, значить, була на те причина.
Тієї ночі він залишився в лазні. Баба Маруся покормила хлопця пиріжками й заварила міцний час. А наступного ранку до бабиної хати приїхав його батько.
Андрій ще спав, коли чоловік відчинив двері й почав кликати сина. Баба Маруся саме поралася на кухні й не встигла навіть запитати, чого той приїхав.
— Ану вставай! — почувся сердитий голос із лазні. — Досить ховатися!
Андрій підвів голову. На порозі стояв батько.
— Одягайся. Поїдемо.
— Куди?
— До РАЦСу. Там уже домовилися, щоб вас сьогодні прийняли. Батьки Світлани чекають.
— Тату, я не одружуватимуся.
— Ти хоч розумієш, що наробив? Учора твою наречену все село втішало! Батько її ніяк не заспокоїться. Ганьба ж яка!
— То нехай. Я йому нічого не винен.
— А ти мені зараз не переч! Одягайся!
Андрій пішов у чому був. Навіть не став голитися чи переодягатися у святковий костюм.
— Хай бачать, який я сьогодні наречений, — кинув він.
Коли машина зупинилася біля РАЦСу, там уже зібралися обидві родини й пів села родичів. Світлана стояла поруч із матір’ю. На ній була звичайна світла сукня, волосся зібране, обличчя заплакане.
Побачивши Андрія, вона зробила крок назустріч.
— Андрію, нарешті…
Та він навіть не привітався.
— Я приїхав не одружуватися. Я хочу почути правду.
Михайло Степанович відразу вийшов уперед.
— Яка ще правда? Ти що, хлопче, вирішив остаточно нас осоромити? Усі вже знають, що ти втік від нареченої!
— А ви розкажіть людям, чому я втік.
— Не смій! Тобі дали можливість усе владнати. Ти мав тільки підписати документи, а не влаштовувати тут виставу!
— Підписати? Ви хочете, щоб я підписався під чужою дитиною?
— А яка тобі різниця?! Дитина все одно з’явиться. Будеш їй батьком, і все!
— Ні, не буду! Я не збираюся брехати ні собі, ні цій дитині!
На подвір’ї біля входу до РАЦСу стояли люди, які приїхали підтримати молодих. Тепер усі уважно прислухалися до сварки.
— То виходить, він узагалі не знав? — запитала одна з жінок.
— Як це можливо? — озвався чоловік з боку нареченого.
Михайло Степанович зрозумів, що ситуація виходить з-під контролю.
— Не слухайте його! Молоді люди зустрічалися, любили одне одного. А тепер він шукає привід утекти від відповідальності!
— Ми зустрічалися, — відповів Андрій. — Але між нами нічого не було. І ви це прекрасно знаєте.
— Замовкни! — вигукнула мати Світлани Ольга Іванівна.
Та було пізно.
— То від кого ж дитина? — запитав хтось із натовпу.
Світлана заплакала й закрила обличчя руками. І саме тоді один із чоловіків, який стояв біля входу, несподівано сказав:
— А чого ви всі Андрія питаєте? У селі ж давно знають, з ким Світлана крутилася. Чи ми вже забули про того чоловіка з лісопилки?
Настала тиша.
Чоловіка звали Віктор. Він був одружений, мав двох дітей і приїжджав до села у справах, пов’язаних із лісопилкою. Зі Світланою вони познайомилися, коли вона допомагала батькові з документами на продаж деревини. Згодом почали зустрічатися.
Віктор не раз залишався з нею наодинці, привозив подарунки, а коли хтось із знайомих бачив їх разом, просив не розповідати дружині.
Світлана була закохана й вірила, що він колись залишить сім’ю. Але чоловік обіцяв одне, а робив інше.
— Який ще Віктор? — спробував обуритися Михайло Степанович.
— Та той самий, що на лісопилці працює! — відповів чоловік. — Його ж не раз бачили зі Світланою. Ще восени люди попереджали, щоб вона з ним не крутилася. Він одружений!
— Не смійте обмовляти мою доньку! — закричав батько.
Але цього разу вже ніхто не поспішав його підтримувати.
Андрій подивився на Світлану.
— Це правда?
Дівчина мовчала.
— Я тебе ще раз питаю. Дитина від нього?
Світлана повільно кивнула. І тоді все стало на свої місця.
— То чому ти мені не сказала відразу? — тихо запитав Андрій.
— Я боялася…
— Кого? Мене? Чи того, що доведеться відповідати за власні вчинки?
— Він обіцяв, що розлучиться. Казав, що забере мене до міста, що ми будемо жити разом. А потім почав уникати зустрічей. Коли я сказала про дитину, він відповів, що нічого не знає і щоб я більше його не шукала.
— А батькам ти розповіла?
— Ні. Вони нічого не знали. Я сказала, що дитина від тебе.
Михайло Степанович аж почервонів.
— Ти що таке верзеш?! — повернувся він до доньки. — Ця дитина від Андрія, нехай він бере відповідальність.
Ці слова почули всі.
— То ви знали, що дитина не від Андрія? — запитав його батько.
— Ми хотіли як краще! — почав виправдовуватися чоловік. — Молоді колись зустрічалися, у них були почуття. Ми думали, що з часом усе налагодиться.
— Ви думали? — перепитав Олесь Семенович. — А мого сина ви спитали, чи хоче він чужу дитину виховувати? Чи вам однаково, з ким ваша донька житиме, аби тільки заміж вийшла?
— Не треба тут робити з нас невідомо кого! — втрутилася якась родичка зі сторони Світлани. — У кожній сім’ї бувають проблеми. Андрій міг би пробачити. Він же чоловік!
— Пробачити можна зраду, якщо людина сама цього хоче. А ви хочете змусити його жити з брехнею!
Андрій стояв осторонь і дивився на Світлану. Колись вона йому подобалася. Він навіть думав, що після весілля вони зможуть побудувати хорошу сім’ю. Але тепер розумів: людина, з якою він збирався прожити життя, не просто приховала від нього важливу правду. Вона разом із батьками хотіла зробити його винним у тому, до чого він не мав жодного стосунку.
— Я більше нічого не хочу чути, — сказав він. — І одружуватися не буду.
Михайло Степанович спробував перегородити йому дорогу.
— А викуп? Ми ж гроші брали! Весілля вже відбулося наполовину, люди приїжджали, витратилися!
— То поверніть гроші, — відповів Олесь Семенович. — Викуп ми давали за наречену для нашого сина, а не за те, щоб він виховував дитину невідомо від кого.
— Наша дочка не винна, що ваш син не прийшов на весілля!
— А хіба ваша донька не винна, що він не прийшов? Може, ще й за це ми маємо вам заплатити?
Сварка знову спалахнула. Кілька чоловіків намагалися розборонити сватів, жінки відводили Світлану вбік. А люди, які ще вчора співчували нареченій, тепер дивилися на неї зовсім іншими очима.
— Я ж казала, що з тим Віктором нічого доброго не буде, — прошепотіла одна із сусідок.
— Та всі казали! Тільки вона нікого не слухала.
— А батьки тепер хотіли Андрієві ту дитину записати?
— Виходить, що так…
Зрештою Олесь Семенович взяв сина за плече.
— Ходімо. Нам тут більше робити нічого.
Андрій востаннє подивився на Світлану. Вона стояла біля матері й плакала.
— Пробач, — прошепотіла вона.
Він нічого не відповів. Вони сіли в машину й поїхали додому. Після того випадку село ще довго не могло заспокоїтися.
Про зірване весілля говорили на кожному подвір’ї, у крамниці, біля колодязя, після роботи. Люди згадували, як Андрія шукали цілий день, як гості сиділи за накритими столами без молодого, як батьки Світлани намагалися довести його до РАЦСу.
Але найбільше всіх цікавило одне: хто ж той чоловік із лісопилки?
Віктор після сварки до села не приїжджав. Знайомі казали, що він залишив роботу й повернувся до родини. Світлана кілька разів намагалася передати йому звістку про дитину, але відповіді не отримала.
Коли у неї з’явився хлопчик, розмов стало ще більше.
— А батько хоч приїхав?
— Ні.
— То й не дивно. У нього ж своя сім’я.
Батьки Світлани спочатку намагалися не звертати уваги на плітки. Але з часом і самі зрозуміли, що їхній задум обернувся проти них. Вони хотіли зберегти добре ім’я родини, а натомість отримали ще більше запитань.
