Настя сиділа за великим дубовим столом у бабусиній хаті, де родина збиралася на сімейні ради. Повітря було наповнене запахом свіжоспеченого хліба і міцного чаю, але атмосфера була напруженою, як струна гітари.
Всі родичі – тітки, дядьки, кузини – дивилися на неї з осудом. Бабуся Марія, голова родини, перша взяла слово.
– Настю, дорогенька, не бери його до себе жити, та з ним тебе ніхто заміж і не візьме! – сказала вона твердим голосом, тримаючи в руках чашку з чаєм. – Скільки разів ми йому допомагали, а він усе псує. Подумай про себе, дитино!
Тітка Ольга, завжди прямолінійна, додала:
– Так, Настюшко, послухай бабусю. Твій брат Андрій – то біда ходяча. Знову з роботи вигнали? Знову в боргах? А ти, молода дівчина, тільки-но квартиру купила в місті. Хто ж до тебе прийде свататися, коли в хаті такий… гість?
Дядько Петро, заглянув у вікно і крикнув:
– Правильно кажуть! Я йому скільки разів роботу пропонував на фермі, а він? “Не для мене це”, каже. Ледащо! З ним тебе, Настю, ніхто не візьме, бо всі знають, яка то родина.
Всі родичі твердили в один голос, киваючи головами, наче в хорі. Настя відчувала, як гнів піднімається в грудях. Вона встала, її щоки почервоніли.
– Але як же ви можете так говорити? Він же мій брат! – відповіла обурливо дівчина рідні. – Андрій не винен, що життя так склалося.
Батьків не стало рано, ми самі залишилися. Я його не кину, як ви пропонуєте. Він мій єдиний рідний!
Бабуся зітхнула важко.
– Дитино, ми не проти брата, ми проти того, щоб ти себе губила. Він уже дорослий, 28 років, а ти – 25, тільки починаєш жити. Подумай, Настю, подумай.
Але Настя вже вирішила. Вона зібрала речі і поїхала назад до міста, до своєї маленької двокімнатної квартири в центрі Києва.
Дорогою дзвонила Андрію.
– Андрію, привіт. Слухай, приїжджай до мене. Я тебе візьму жити. Не слухай родичів, вони не розуміють.
Голос брата в трубці був слабким, але вдячним.
– Настю, ти серйозно? Я… я не знаю, що сказати. Дякую, сестричко. Я завтра приїду.
Наступного дня Андрій стояв на порозі з старою валізою в руках. Він виглядав змарнілим: борода неохайна, очі втомлені, одяг поношений. Настя обійняла його міцно.
– Заходь, братику. Це тепер наш дім. Розповідай, що сталося цього разу.
Вони сіли на кухні, Настя заварила каву. Андрій зітхнув.
– Знову те саме, Настю. Робота в офісі – не для мене. Начальник кричав, що я повільний, а я… ну, ти знаєш, після тієї аварії в мене голова болить, концентрація погана. Потім посварився з хлопцями в гуртожитку, вигнали. Боргів трохи набрався, але обіцяю, віддам.
Настя кивнула, намагаючись не показувати тривоги.
– Добре, Андрію. Головне – ти тут. Я працюю в школі вчителькою, зарплата нормальна. Ти шукай роботу потроху. А ввечері будемо говорити, як раніше.
Перші тижні були спокійними. Андрій допомагав по дому: мив посуд, ходив за продуктами. Вони дивилися фільми ввечері, згадували дитинство.
– Пам’ятаєш, як ми в селі з батьками яблука збирали? – сміявся Андрій. – Ти завжди найменші брала, бо “вони самотні”.
Настя усміхалася.
– Так, а ти їх крав у сусідів! Але ти завжди мене захищав від хлопчаків.
Але скоро проблеми почалися. Родичі дзвонили безперестанку.
Тітка Ольга подзвонила першою.
– Настю, чула, ти його взяла? Він уже сусідів твоїх налякав? Я чула, він поводиться після оковитої.
– Тітко, не вигадуйте! Андрій не п’є, то було давно. Він нормальний, – захищала Настя.
Але тітка не вгамовувалася.
– Побачиш, побачимо. А заміж? Той хлопець, що до тебе ходив, Ігор, – він іще дзвонить?
Настя зітхнула. Ігор, її колега, дійсно цікавився нею, але після того, як дізнався про Андрія, став рідше дзвонити.
– Дзвонить, тітко. Але то моя справа.
Потім подзвонив дядько Петро.
– Настю, слухай дядька. Я чув, Андрій знову в карти грає. Борги робить. Викинь його, поки не пізно!
– Дядьку, звідки ви таке берете? Він удома сидить, роботу шукає.
Але Настя знала, що Андрій не все розповідає. Одного вечора він прийшов пізно, пахло оковитою.
– Андрію, де ти був? – запитала вона суворо.
– З хлопцями зустрівся, Настю. Старі друзі. Трохи випили, але нічого страшного.
– Нічого страшного? Ти обіцяв! Родичі праві, кажуть, що з тобою я життя не матиму.
Андрій сів, опустив голову.
– Вибач, сестро. Я намагаюся. Але важко. Після аварі ти знаєш, депресія. Лікарі казали, таблетки пити, але грошей нема.
Настя пом’якшала.
– Добре, завтра підемо до лікаря. Я заплачу. Але обіцяй, більше не вживай.
Він кивнув.
– Обіцяю.
Наступного дня вони пішли. Лікар, старенький чоловік з сивою бородою, вислухав Андрія.
– Молодий чоловіче, у вас стрес, ви втратили батьків. Треба терапію, ліки. І роботу легку знайти.
Андрій вийшов натхненним.
– Настю, дякую. Я знайду роботу. Може, в кафе офіціантом?
Вона усміхнулася.
– Звичайно, братику.
Але родичі не вгамовувалися. Бабуся приїхала в гості несподівано.
– Настю, дитино, я приїхала подивитися, як ти. І на нього, – сказала вона, дивлячись на Андрія.
Андрій ніяково привітався.
– Добрий день, бабусю. Чайку?
Бабуся сіла, оглянула квартиру.
– Андрію, чому ти сестру мучиш? Чому не їдеш до мене в село? Там робота є.
Андрій зітхнув.
– Бабусю, я хочу в місті залишитися. З Настею.
– З Настею? А хто про неї подумає? Вона дівчина, заміж пора. А з тобою… – бабуся махнула рукою.
Настя втрутилася.
– Бабусю, досить! Андрій мій брат, і крапка. Ми впораємося.
Бабуся пішла, бурмочучи.
– Побачиш, Настю, пошкодуєш.
І дійсно, проблеми накопичувалися. Андрій знайшов роботу в кафе, але через тиждень посварився з клієнтом.
– Він мене обізвав, Настю! Я не витримав, – виправдовувався він.
– Андрію, ти не можеш так! Тепер знову без роботи.
Вони посварилися вперше.
– Ти як родичі! Думаєш, я ледащо? – кричав Андрій.
– Ні, але ти не намагаєшся! Я за все плачу, а ти…
Андрій пішов, грюкнувши дверима.
Настя заплакала. Подзвонила подрузі Каті.
– Катю, родичі мали рацію. Андрій мене виснажує.
Катя заспокоювала.
– Настю, ти добра сестра. Дай йому шанс. Може, познайомся з кимось, відволічися.
Саме тоді Ігор подзвонив.
– Настю, привіт. Давно не бачилися. Підемо в кіно?
Вона погодилася.
Вечеря з Ігорем була приємною.
– Ти така гарна, Настю. Чому ми рідко зустрічаємося? – запитав він.
– Через брата. Він у мене живе.
Ігор здивувався.
– Твій брат? Той, про якого чутки ходять? Кажуть, він проблемний.
– Не слухай чутки. Він нормальний.
Але Ігор став холоднішим.
– Розумію. Але подумай про себе.
Андрій повернувся пізно, під оковитою.
– Вибач, Настю.
Вона обійняла його.
– Нічого, братику. Ми впораємося.
Але наступного дня сталася криза. Андрій позичив гроші в сусіда, не повернув.
Сусід прийшов сваритися.
– Ваш брат – шахрай! Віддайте 5000 гривень, або до поліції!
Настя заплатила, плачучи.
– Андрію, чому?
– Я думав виграти в лотерею, повернути.
Вона розлютилася.
– Йди геть! Родичі мали рацію!
Андрій пішов, але повернувся через день, з квітами.
– Настю, вибач. Я піду на терапію, знайду роботу. Не кидай мене.
Вона пробачила.
Тим часом родина збиралася на раду.
Тітка Ольга дзвонила всім.
– Треба Настю врятувати! Андрій її губить.
Дядько Петро пропонував.
– Приїдьте до мене в село, я Андрія візьму на ферму, силою.
Бабуся погодилася.
– Так, поїдемо до Насті, заберемо його.
Вони приїхали несподівано, цілою делегацією.
– Настю, ми за Андрієм! – заявила бабуся.
Андрій сховався в кімнаті.
– Не піду! – кричав він.
Настя стояла між ними.
– Ні! Він мій брат, і залишиться тут.
Суперечка була гарячою.
– Ти себе губиш, Настю! Ігор уже іншу знайшов! – кричала тітка.
– Яка інша? – здивувалася Настя.
– Так, чула. Через тебе, з братом.
Настя заплакала.
– Ви всі проти нас!
Родичі пішли, але бабуся лишилася.
– Дитино, послухай. Я люблю Андрія, але він хворий. Допоможи йому по-справжньому.
Настя подумала.
– Добре, бабусю. Ми поїдемо до клініки.
Вони відвезли Андрія до реабілітаційного центру.
Лікар сказав.
– У нього залежність і депресія. Місяць лікування.
Андрій плакав.
– Настю, дякую. Я вилікуюся.
Поки Андрій лікувався, Настя жила спокійно. Ігор подзвонив.
– Настю, чув, брат в клініці. Молодець. Підемо на побачення?
Вона погодилася.
– Так, Ігоре. Я вільна тепер.
Але сумувала за братом.
Через місяць Андрій повернувся змінений.
– Настю, я новий. Знайшов роботу в автосервісі. І дякую тобі.
Вони обійнялися.
Родичі приїхали на свято.
Бабуся сказала.– Бачиш, Настю, ми хотіли добра. А тепер усе добре.
Тітка Ольга додала.– А Ігор? Чула, сватається.
Настя усміхнулася.– Так, пропозицію зробив.
Але історія не закінчилася. Андрій зустрів дівчину, Олю, в сервісі.
– Настю, познайомся. Оля – механік, як я.
Оля була милою.
– Привіт, Настю. Андрій багато про тебе розповідав. Ти героїня.
Настя сміялася.– Ні, то він герой. Подолав усе.
Потім сталася несподіванка. Андрій знайшов стару скриньку батьків.
– Настю, дивись! Тут листи. Батько писав, що в нас є спадщина – земля в селі.
Вони поїхали перевірити.
Дядько Петро здивувався.– Так, то ваша земля. Можна продати або ферму зробити.
Андрій вирішив.– Зробимо ферму! З Олею.
Настя раділа.– Братику, ти знайшов шлях.
Весілля Насті з Ігорем було грандіозним.
Родичі вітали.– Настю, ми помилялися. Андрій – молодець.
Бабуся плакала.
– Діти мої, щасливі будьте.
Історія тривала. Андрій з Олею одружилися, ферма процвітала. Настя маоа дитину.
Одного разу, на сімейному зібранні, Настя сказала.
– Дякую всім. Навіть вашим порадам. Вони змусили мене боротися.
Андрій додав.– І мені – змінитися.
Так родина об’єдналася, і все стало добре.
Після весілля Насті життя набрало обертів. Вона працювала в школі, Ігор – інженером, вони купили більшу квартиру. Андрій з Олею оселилися в селі, на фермі. Але не все було ідеально.
Одного дня Андрій подзвонив.
– Настю, проблема. Ферма в боргах. Трактор зламався, врожай поганий.
Настя стурбувалася.– Скільки потрібно?
– 20 тисяч. Але я не хочу просити.
– Братику, ти мій брат. Я дам.
Ігор не зрадів.– Настю, знову? Він дорослий.
– Ігоре, він змінився. Допоможемо.
Вони дали гроші.Андрій віддав через місяць.
– Дякую. Врожай вдався.
Але родичі знову втрутилися.
Тітка Ольга дзвонила.– Чула, Андрій борги робить. Знову?
– Ні, тітко. Все добре.
Ферма розвинулася, вони почали продавати продукти в місті.Настя привела у світ сина, назвали Андрійком.
Андрій став хрещеним.– Мій племінник! Я навчу його всьому.
Родина збиралася часто. Бабуся розповідала історії.
– Пам’ятаєте, як я казала не брати Андрія? А тепер бачу – то було випробування.
Всі сміялися.– Так, бабусю. Ти мала рацію по-своєму.
Наталія Веселка
