Зовиця звично чекала 30 банок огірків, сидячи в джипі з кондиціонером. Я виставила їй рахунок на 8000 гривень.
— Оль, ти нам цього року огірочків побільше закатай. Віталік магазинні не їсть, у нього від них живіт прихоплює, а на ринку ціни сам знаєш, — Іра говорила це, навіть не виходячи з машини, лише трохи прочинивши тоноване вікно.
З салону її нового білого позашляховика пахнуло прохолодою кондиціонера та дорогими парфумами. А я стояла біля хвіртки в старих шортах, із землею під нігтями, і відчувала, як по спині тече липкий піт. Надворі було плюс тридцять два, серпень цього року вирішив нас висушити.
— Побільше — це скільки? — спитала я, витираючи лоба тильною стороною долоні.
— Ну, банок тридцять. І лечо, Оль. Твоє лечо — це щось, Віталік банку за раз з’їдає. Гаразд, ми погнали, нам ще в місто встигнути треба, там доставка меблів.
Скло поїхало вгору. Джип м’яко шелестів гравієм, розвернувся й поїхав, залишивши по собі хмаринку пилюки. Я подивилася на свої грядки. Огірки висіли гронами. Помідори лопалися від соку. Для когось це «дари», які ростуть самі по собі. А для мене це була друга зміна біля гарячої плити.
І саме в той момент, дивлячись на багажник зовиці, що віддалявся, я зрозуміла: цього року все буде інакше.
Сергій, мій чоловік, вийшов із теплиці з відром. Він у мене мовчазний. Із сестрою своєю, Іриною, він стосунків не з’ясовує — собі дорожче. Вона молодшенька, улюблена, їй «потрібніше». У них із Віталіком бізнес, дві квартири (які вони здають), машина от нова. А ми з Сергієм — люди прості. Я у відділі кадрів усе життя, він — водій.
— Знову замовлення зробила? — спитав чоловік, ставлячи відро.
— Тридцять банок огірків. І лечо, — сухо відповіла я.
Сергій зітхнув.
— Ну, зробимо. Свої ж. Не чужі.
Це «свої ж» я чула останні років десять. Сценарій завжди був один: ми все літо працюємо на грядках. Потім настає сезон заготовок: окріп, пара, від якої шпалери відклеюються.
А у вересні приїжджає Ірочка, щебече «ой, які ви молодці», завантажує багажник вщерть і їде. Іноді привозить шоколадку. Або пачку чаю.
Але цього разу мене зачепило не те, що вона попросила. А те, як вона це зробила. «Ціни кусаються», — сказала вона. На ринку купувати дорого, а в нас брати — це економія сімейного бюджету. Її бюджету. За рахунок мого часу.
— Поїхали в супермаркет, Сергію, — сказала я рішуче. — Цукор закінчився, і кришок немає.
У магазині я вперше за довгі роки дивилася на цінники не як господиня, а як бухгалтер. Цукор подорожчав. Оцет — теж не копійки. А кришки? Хороші, гвинтові, які не іржавіють — упаковка коштує стільки, що мимоволі замислюєшся. Масло рослинне для лечо потрібне літрами. Спеції, часник (свій ще не висох, довелося докуповувати), перець горошком.
Я йшла вздовж рядів і кидала товари в візок. На касі сума висвітилася така, що я кліпнула. Три тисячі гривень. І це лише «розхідники» на першу партію.
— Оль, ти чого застигла? — штовхнув мене в бік чоловік.
— Нічого, — я акуратно склала чек у гаманець.
Вдома я не пішла одразу на кухню. Я дістала шкільний зошит у клітинку, калькулятор і сіла за стіл.
— Ти чого там пишеш? Рецепт? — здивувався Сергій.
— Ні. Кошторис складаю.
Я почала писати.
Кришка гвинтова — 1 шт.
Цукор, сіль, оцет (за об’ємом).
Спеції (кріп, хрін, часник, перець).
Газ (плита працювала добами).
Вода (лічильник крутився без зупинки).
Банки (так, вони багаторазові, але ми їх купували, і вони б’ються).
Цифра виходила цікава. Але це були тільки матеріали. А потім я подивилася на свої руки. У майстра не була вже місяці два. Спину надвечір ломило так, що доводилося лежати на голках.
«Праця», — написала я в наступній графі. Скільки коштує година моєї роботи? Я взяла мінімальну ставку прибиральниці в нашому місті. Просто щоб не нахабніти. Помножила на години, проведені біля плити. Вийшло чимало.
А потім я згадала про машину Ірини. Про її слова про ціни. І додала ще один рядок: «Транспортні та добрива». Ми ж це все купували навесні. Бензин до дачі палили. Я підвела риску. Сума внизу сторінки не викликала сумнівів.
Минуло три тижні. Усі вихідні я провела на кухні. Банки стерилізувалися, кришки кипіли. Сергій чесно тягав важке і крутив м’ясорубку для лечо, але основна робота була на мені.
На початок вересня в коморі вишикувалися стрійні ряди. Огірочки — один до одного. Лечо — густе, запашне. Компоти з вишні.
У суботу вранці зателефонувала Ірина.
— Олюсю, привіт! Ми тут повз проїжджаємо, за годинку заскочимо. Ви ж удома? Віталік уже багажник звільнив, готовий завантажуватися!
— Приїжджайте, — спокійно відповіла я. — Ми вдома. Все готово.
Я поклала телефон, пішла в спальню, переодяглася в чисту домашню сукню. Дістала з ящика стола свій зошит. Вирвала аркуш із розрахунками. Сергій подивився на мене з тривогою.
— Оль, ти чого така… серйозна? Сваритися будеш?
— Ні, Сергію. Сваритися — це зайве. А в мене тепер усе записано.
Вони приїхали рівно за годину. Іра вийшла з машини — у білих кросівках, з новою стрижкою. Віталік вальяжно обійшов машину, відчинив багажник.
— Ну, господарі! Де гостинці? — весело крикнув він. — Їсти хочеться, сподіваємося на вашу допомогу!
«Допомога». Мене це слово зачепило. Допомагають тим, хто сам не може. А вони можуть. Просто не хочуть.
Ми винесли ящики на ґанок. Чотири ящики. Дзвін скла був музикою для моїх вух. Іра заплескала в долоні:
— Ой, як здорово! Олька, ти молодець! Віталю, завантажуй давай, нам ще їхати.
Віталік нахилився до першого ящика.
— Зажди, Віталію, — мій голос пролунав тихо, але він одразу зупинився.
Я підійшла до ящиків і поклала зверху складений аркуш паперу. Той самий, із зошита.
— Що це? Рецепт? — усміхнулася Іра. — Ой, та я готувати таке все одно не буду…
— Це не рецепт, Іро, — я подивилася їй у вічі. — Це накладна.
— Чого? — вона засміялася, але якось напружено. — Яка накладна? Ти жартуєш?
Я мовчки розгорнула аркуш. Цифри, написані моїм почерком, були чіткими й зрозумілими.
— Ось тут, — я провела пальцем по першій графі. — Прямі витрати. Кришки, цукор, оцет, масло, спеції. Чеки в мене є, якщо цікаво. Ось тут — частка за добрива та воду. А ось тут, — палець спустився нижче. — Робота. За найпростішим тарифом.
Стало тихо. Чути було тільки, як десь у сусідів дзижчить косарка. Іра перевела погляд з аркуша на мене, потім на чоловіка. Усмішка зникла.
— Ти що… — голос її став вищим. — Ти що, з сестри чоловіка гроші брати зібралася? За банки?
— Не за банки, Іро, — я намагалася говорити рівно, хоча серце калатало. — А за мою працю. І за гроші з нашого з Сергієм гаманця. У нас доходи не гумові, щоб оплачувати ваше «смачне харчування».
Віталік випростався, прибравши руки від ящика, наче той був гарячим. Обличчя його налилося.
— Ну ти, Ольга, даєш, — простягнув він. — Ми до них з усією душею, а вони нам — рахунок? Це по-родинному, так? Дріб’язковість якась. Скільки там? Вісім тисяч? Та подавися ти своїми огірками!
— Віталіку, тихо! — гримнула на нього Іра, але дивилася на мене злісно. — Олю, ти серйозно зараз? Ми ж сім’я! У нас у сім’ї все завжди спільне було! Мама завжди нам давала, і бабуся…
— Мама давала, тому що ви в неї на шиї сиділи, — втрутився раптом Сергій.
Він стояв на ґанку, спершись на поруччя, і дивився на сестру важким, утомленим поглядом.
— А ми з Олею працюємо. Ти хоч раз спитала, як у неї спина після тридцяти банок? Ти хоч раз запропонувала допомогти? Приїхала б навесні, грядку скопала. Або зараз — банки помила б. Тоді й безкоштовно було б. По-сімейному.
Це був удар. Сергій ніколи не сперечався з сестрою. Завжди мовчав, кивав, терпів. А тут сказав. Іра відкрила рота, закрила. Її обличчя пішло рожевими плямами.
— А так! — голос зірвався на вереск. — Працею дорікаєте? Добре! Не треба нам ваших подачок! У супермаркеті купимо! Поїхали, Віталіку!
Вона розвернулася так різко, що мало не підвернула ногу, й пішла до джипа. Віталік злісно плюнув на нашу доріжку, кинув на мене важкий погляд і пішов слідом.
Грюкнули двері. Заревів мотор. Білий позашляховик рвонув з місця так, що гравій полетів у різні боки, один камінчик дзвінко вдарив по металевому паркану. Ми залишилися стояти над ящиками. Чотири ящики добірного продукту, в який було вкладено стільки сил.
— Ну от, — глухо сказав Сергій. — Розсварилися. Тепер мати дзвонитиме, плакатиме.
— Нехай дзвонить, — я акуратно взяла аркуш із рахунком і склала його назад. — Зате, Сергію, у нас тепер огірків на дві зими вперед. І лечо. І жодних боргів перед совістю.
Увечері ми сиділи на веранді, пили чай з м’ятою. Було тихо. Напруга, яка копилася в мені всі ці тижні, пішла, залишивши приємну легкість.
Телефон Сергія пікнув. Повідомлення в месенджері. Він дістав мобілку, примружився, читаючи. Хмикнув.
— Від Ірки? — спитала я, роблячи ковток гарячого чаю.
— Ні. Від Віталіка. Пише: «Гаразд, Серьога, не ображайся. Баби дурні. Кинь номер карти, переведу. Шкода огірки, пропадуть же. Магазинні їсти неможливо».
Я поставила чашку на стіл. Подивилася на чоловіка. Він запитально підняв брову: мовляв, що робитимемо?
— Напиши йому, — сказала я. — Що огірки не пропадуть. Ми їх продамо. Сусідці, вона давно просила. А їм… нехай їм у магазині продають. По акції.
Сергій подивився на мене з повагою. Вперше за багато років я побачила в його погляді не просто звичку, а справжню гордість. Він повільно набрав відповідь, натиснув «надіслати» й відклав телефон екраном униз.
— Правильно, — сказав він. — Досить.
Осінь видалася тепла. Ми з Сергієм продали половину заготовок через чат селища — забрали все за два дні, люди ще й добавки просили. На виручені гроші (а вийшло навіть більше, ніж я Ірці нарахувала) я купила собі абонемент на масаж спини. І нові чоботи. Шкіряні, зручні.
Іра не дзвонила аж до Нового року. А 31 грудня надіслала в чат листівку з ялинкою — без слів, просто переслану картинку. Я відповіла смайликом.
Стосунки наші не те щоб зійшли нанівець, вони перейшли у стадію «холодного миру». Але знаєте що? Мені так подобається набагато більше. Бо любов любов’ю, а повага починається там, де закінчується халява.
І коли в травні Іра зателефонувала й обережно спитала: «Оль, а ви розсаду помідорів зайву не продаєте?», я відповіла:
— Продаємо, Ір. Тобі скільки кущів? Ціну скину в повідомленні.
Вона помовчала секунду. І сказала:
— Добре. Кидай. Приїду, оплачу і заберу.
І в цьому її «добре» було більше правди, ніж у всіх її колишніх захопленнях і дешевих шоколадках.
