Наталія не могла повірити в те, що з нею відбувається. Її чоловік — рідний, єдиний, той, кого вона вважала своєю підтримкою й опорою, сьогодні сказав їй:
— Я тебе не кохаю.
Це було несподівано, що жінка застигла в безглуздій позі й так і стояла, поки він метушився поруч. Збирав речі й гримів ключами. Так, тільки цього їй зараз і бракувало…
Жінка, попри власні потреби, дбала про матір, і про сестричку, якій лише п’ятнадцять років. Рідні жили у сусідньому містечку. Син щойно пішов у перший клас. У червні її завод закрили, і вона лишилася без роботи. А тепер ще й чоловік…
Наталія обхопила голову руками, сіла за стіл й заплакала.
— Господи, що ж мені робити? Як далі жити? Ой, Сашко! Потрібно ж бігти за ним у школу!
Щоденні обов’язки змусили підвестися й рушити.
— Мамочко, ти плакала? — уважно заглянув у її очі хлопчик.
— Ні, Сашко, ні, — усміхнулася вона крізь сльози.
— А де тато?
— Тато? Напевно, знову поїхав у відрядження. А як справи у школі?
Жити треба. Не кохає? Десь у своїй метушні вона не помітила перших дзвіночків. Поки Сашко обідав і грався іграшками, Наталія відкрила ноутбук, що лишив після себе чоловік. Раніше вона ніколи не заглядала в його пошту. А тепер — просто клікнула в куточку. Виявилося, Володимир не встиг видалити останнє листування. Любов у нього — по вуха. А вона тепер, рідна жінка, нелюбима. Десять років була «сонечком ясним», після восьми років очікування на дитину й лікування, стала для нього ще й «наша мамочка».
Тепер усе змінилося. І з цим ще доводилося якось жити. Найперше, подумала жінка, треба було знайти роботу. Нікому немає діла до її диплома з відзнакою. А ті копійки, що нараховував центр зайнятості як тимчасову допомогу з безробіття, жодних проблем не розв’язували.
Що ж сталося? Чому її відповідальний, врівноважений, турботливий чоловік раптом пішов з сім’ї? Усі її думки сходилися на одному поясненні, щось пішло не так. Їхній спільний дім, збудований по цеглинці, так і залишився недобудованим. Добре хоч, що над головою був дах й одна кімната придатна для життя.
— Робота, як же ти мені потрібна! — Наталія знову була готова розплакатися, але часу на сльози не було. Робота — ось що могло її врятувати.
Пошуки тривали кілька тижнів. Марно. Першокласник на руках і повна самотність зводили її шанси нанівець. І раптом, увечері чергового невдалого дня задзвонив телефон — кум Роман:
— Нато, ну що, не повернувся твій?
— Ні.
— А кладовщицею підеш?
— Ти серйозно?
— Авжеж. Я ж розумію, що тобі не до жартів після Вовчика. Робота з перервою: зможеш забрати сина зі школи, встигнеш. Зарплата двадцять п’ять тисяч гривень. Завтра привеземо вам картоплі, цибулі й курча.
— Ромчику, у мене ж кури є. Вони несуться.
— От і добре, нехай несуться. Їх на м’ясо не чіпай, — відповів кум.
— Дякую. Як там Галинка?
— Та нічого, тримається. Вона у мене сильна.
Роман завжди був такий. Його дружина Галя ще хворіла, а він жодного разу не поскаржився, що все лягло на його плечі. У нього завжди «все добре». Наталія зітхнула: можна жити.
Робота виявилася зрозумілою, навіть знаходилися хвилини, щоб залишитися наодинці з собою, поплакати й ще раз переосмислити: що ж сталося?
Дні, тижні, місяці пролітали непомітно. Наталія відчула, що знову хоче їсти, може спати, сміятися й радіти успіхам синочка. Образа від того, що чоловіка пішов, поверталася лише тоді, коли він приходив забрати Сашка на вихідні. Вона не перешкоджала цьому: син мав право бачитися з батьком.
Іноді жінці дуже хотілося спитати, чим вона завинила, хоча й розуміла: справа не в ній, а в тому раптовому почутті, що спалахнуло у нього до іншої.
Осінь того року була наче продовження літа: тепла, з зеленим листям на деревах, дзвінкими дитячими голосами на вулиці, розмаїттям айстр і хризантем у палісаднику.
Того дня, коли Наталія відчула пильний погляд Михайла, ніщо не віщувало змін. Може, сонце світило трохи яскравіше, може, музика з сусідського вікна звучала трохи голосніше… А може, просто прийшов час двом самотнім людям зустрітися — так, як це запланувала доля.
— Дівчино, дозвольте допомогти. Хіба можна таке важке підіймати?
— Мені звично, — сухо мовила жінка.
— Дуже погано, коли така красуня звикла підіймати важкі речі, — не вгамовувався чоловік.
— А ви всім красуням допомагаєте? Чергуєте, чи що, на вулиці біля магазину?
— Ага, чергував, чергував, очі всі прогледів – і нарешті побачив справжню красуню.
Не засміятися було просто неможливо. І вони сміялися від душі, до сліз, так, що аж неможливо було зупинитися.
— Михайло, — він простягнув їй руку, а в очах усе ще грали веселі іскри.
— Наталія.
— Наталю, а давайте сьогодні в кінотеатр сходимо? Поговоримо, поспілкуємось.
— На жаль, не можу. Мені зараз сина зі школи забирати.
— Не вірю своїм вухам. У вас є син?! Та вам же років двадцять, яка школа?
— Мені тридцять п’ять, — сказала жінка.
— І мені. От збіг! Але я справді подумав, що ви ще зовсім юна.
— А тепер? — недовірливо подивилася на нього жінка.
— А що тепер? Усвідомлюю. Усі чоловіки мріють про сина. А ви так спокійно кажете, що ви незаміжня… А де ж батько вашого хлопчика?
— Не хотіла б зараз про це говорити.
— Зрозуміло. І не будемо. Тоді, може, у вихідні? Можна з сином на дитячий сеанс у кінотеатр сходити.
— У вихідні син із батьком бачиться.
— Наталю, не хочу бути людиною, яка вам заважає. Але якщо з’являться кілька вільних годин — подзвоніть. Ось моя візитка. До речі, там написано, що я лікар, дитячий ортопед.
— Серйозна робота.
— І часу шукати красунь теж немає.
— Добре, Михайле. Я подзвоню, — просто і щиро відповіла Наталія.
— Я чекатиму.
Яка ж гарна була та осінь! Наче подарунок саме для них. М’яке сонячне світло змушувало листя переливатися всіма барвами, складаючи неймовірну палітру кольорів. Теплі дні відкрили для них усі парки міста. А ще — ніжність, що прорвала образи минулого й закружляла їх в осінньому танці під фантастичний листопад.
Вони так обережно наближалися одне до одного, що Наталія й сама дивувалася, як сильно її тягне до цього дивовижного чоловіка. І майже через півтора місяця після першої зустрічі вона несміливо запропонувала:
— Може, зайдеш на чай?
— Натусю, ти не образишся? Я не прийду. Для мене дуже важливе все, що зараз відбувається. Хочу, щоб усе було правильно. Ти ж довіряєш мені?
У найближчі вихідні вони поїхали до парку-заповідника, де Михайло винайняв будиночок. Усередині було чисто й затишно, але Наталія нічого не помічала, окрім великих карих очей свого коханого, і тонула в них, розчиняючись в його обіймах.
Ще за кілька місяців їм ставало дедалі важче розлучатися навіть на день.
— Натусю, давай одружимося, — запропонував чоловік.
— Мишко, у мене ж розлучення лише наприкінці місяця.
— А одразу після — за мене. Бо ще хтось вкраде мою дівчинку.
— А дівчинка сама собі господиня, — усміхнулася Наталія. — Не для кожного зустрічного. У неї вже є коханий. Тільки, Михайло, без жодних гучних свят. Просто розпишемося, і ти забереш мене в той будиночок, де я вперше й назавжди стала твоєю дружиною.
— Добре, кохана, буде так, як ти хочеш.
Роман з Галиною були єдиними свідками на їхній реєстрації. Мама з сестричкою надіслали телеграму з теплими словами й щирими привітаннями. Невдовзі Михайло винайняв двокімнатну квартиру, де вони разом, удвох, робили ремонт, створюючи тепле й затишне гніздечко. Особливо дбайливо чоловік продумав кімнату для Сашка. Вони давно познайомилися, але для хлопчика мама й тато були двома половинками одного яблука, і він неохоче йшов на контакт з Михайлом.
— Натусю, тільки не переймайся, — сказав одного вечора Мишко, — але давай обстежимо Сашка. Щось мені він не подобається, дуже бліденький.
— Та що ти. Просто він дуже переймається. Йому й так було важко прийняти, що ми з його татом розлучаємося, він до останнього сподівався, що цього не станеться. Я десь читала, що розлучення діти важко переносять.
— Ти маєш рацію, моя мудра жінко, — сумно усміхнувся чоловік. — Я сам дитиною пережив розлучення батьків як кінець світу. Але Сашка ми все одно перевіримо, добре, малюк?
Того дня Михайло повернувся додому з похиленою головою. Наталія відразу зрозуміла: щось сталося.
— Натусю… тільки не хвилюйся. В аналізах у Сашка зміни. Інтуїція мене не підвела. На жаль. Завтра заберу його до себе в клініку.
Це виглядало, ніби за щастя потрібно платити… та ще й таку високу ціну. Добре, що Михайло працював у приватній клініці й вчасно помітив, що хлопчик почувається не дуже добре.
Почалося зовсім інше життя. Наталія взяла відпустку за власний рахунок — вона просто не уявляла, як Сашко без неї пройде все це обстеження. Вона тримала його за руку й тільки шепотіла:
— Ти у мене сильний! Ти завжди був моїм найнадійнішим другом! Ми з тобою ніколи не розлучалися — і завжди будемо разом.
Інді Михайло відправляв Наталію відпочити й залишався з Сашком сам. Спати у жінки виходило не завжди — частіше вона просто лежала, втупившись у стелю, з порожніми думками.
Подзвонив колишній чоловік і холодно зажадав виписати її з недобудованого будинку.
— Синові я сам увагу приділю. Він буде приходити до мене у свій дім.
— Ти краще б його провідав, — тихо відповіла Наталія.
— Зараз не можу. Їду у відрядження.
Вислухавши її розгублені слова, Михайло ніжно провів рукою по її плечу:
— Натусю, ми з тобою все самі заробимо. Не тримайся за минуле.
— А все одно важко… Я ж непогані гроші заробляла. Усе вкладала в той дім. Мишенько, хіба зараз треба думати про те, щоб мене виписати? — запитала жінка ніби сама себе.
— А ти й не думай. Кожну свою думку віддавай Сашку. Я впораюся. Я завжди мріяв про сім’ю. Він не забере у мене вас.
Наталія стримувала сльози. Не можна, щоб Сашко здогадався про свій стан.
— Дядю Мишу, — спитав одного разу хлопчик, — а що у мене?
— Нічого серйозного, — відмахнувся чоловік. — Просто тобі потрібно побути трохи у клініці.
— Мамочко, — тихо попросив син, — відвезіть мене кудись. Я так втомився.
— Натусю, —– підтримав його Михайло, — я й сам хотів тобі це запропонувати. Давай заберемо Сашка у наш замок. Зараз гарна погода. Побудемо у лісі, хай він трохи відпочине.
Весна прикрасила їхній куточок цвітінням кущів і дерев. Вони втрьох ходили у заповіднику, гуляли лісом, радіючи кожній квіточці, кожній травинці. Але часом Сашко раптом завмирав, напружено зосередившись.
— Синочку, що з тобою? — схвильовано питала Наталія.
— Мамо, не заважай. Все добре, — відмахнувся хлопчик.
Відпочинок закінчився швидко. Хлопчик змінився: посвітлішав, навіть рум’янець з’явився на щоках.
— Мамо, а де тато? — запитав син.
— У відрядженні, синку, — те й могла відповісти жінка.
— Знову? Ну, гаразд.
Повернувшись до клініки, у хлопчика знайшли зміни в аналізах. І тут завідувачка лабораторії прийшла особисто.
— Михайле Леонідовичу, куди ви возили хлопчика? — запитала завідувачка.
— Та тут неподалік, у заповідник. А що трапилося? — не зрозумів чоловік.
— Усе добре. Він одужує.
Михайло буквально влетів у палату, ледь дихаючи від радості.
— Сашко! Синку, тобі краще! Наталю, не плач… Він одужує!
Минув рік. Сашко знову бігав по подвір’ю, ганяючи м’яч із сусідськими хлопчаками. Наталія часом ловила себе на тому, що просто стоїть і дивиться на нього, вдихаючи запах життя.
Михайло тихо обіймав її за плечі:
— Бачиш, Натусю? Ми вистояли.
Вони знали, що попереду буде ще багато перевірок, випробувань і хвилювань. Але тепер вони навчилися цінувати кожен спокійний ранок і кожен тихий вечір, коли їх троє. Разом, просто п’ють чай на кухні. І в цьому простому щасті було все, про що вони мріяли.
