– Наташо, люба, приїжджай, – Тетяна Олегівна практично плакала в слухавку, – я більше так не можу…
– Що сталося? – запитала подруга.
– Я заважаю жити своєму синові! Треба щось із цим робити!
– Не кажи дурниць, – Наталя Іванівна ввімкнула холод у голосі – це завжди відтято тверезило Тетяну, – чекай, буду за годину…
Тетяна Олегівна та її дорослий син Павло жили в орендованій квартирі. Так уже склалося.
Сина жінка піднімала сама. Успадкувати квартиру якихось родичів не вийшло, заробляти великі гроші жінка не вміла. Із гуртожитком – теж не пощастило.
Ось і знімали невелику квартиру на околиці: знайомі допомогли. Недарма кажуть: тимчасове швидко стає постійним. Так і сталося.
Тетяні Олегівні та Павлу місця цілком вистачало. Звикли. Сума за квартиру, з урахуванням маминої пенсії та синової зарплати – сильно не напружувала: не те, що раніше.
Тоді Тетяна вкалувала на двох роботах, а Павлик навчався. Спочатку в школі, потім в університеті. Благо, на бюджет вступив…
Словом, жили скромно, зірок із неба не хапали, любили і цінували одне одного.
Тетяна про одне переживала: син зовсім не займався своїм особистим життям. Принаймні, матері про нього нічого не говорив. А вона так хотіла, щоб її хлопчик був щасливий! Щоб половинку свою знайшов! Щоб онуків їй подарував… Дуже хотіла…
Тому, коли Павло почав зустрічатися з Жанною, Тетяна Олегівна підбадьорилася: нарешті! Дай, Боже, складеться!
Багато разів мати просила Павла познайомити її з Жанною, але той відмовлявся. Лагідно, переконливо. Завжди знаходив вагому причину відкласти знайомство.
І раптом, радісна новина: Павло та Жанна подали заяву! Тепер зустріч майбутніх невістки та свекрухи стала неминучою.
Нареченого та наречену Тетяна Олегівна чекала з хвилюванням. Наготувала різних смаколиків, гарно накрила святковий стіл, навіть пахощами квартиру затишку зробила…
Жанна сподобалася їй, як тільки ввійшла. Симпатична, струнка, добрі очі, гарні манери. А як вона на Павлика дивилася! Просто душа раділа…
Ну що, познайомилися, сіли за стіл, розговорилися… Жанна про себе розповіла, на всі запитання відповіла, а потім спитала, нібито невимушено:
– А ви, Тетяно Олегівно, надовго приїхали?
Господиня трохи розгубилася:
– Приїхала? Звідки?
Тепер деяка розгубленість з’явилася на обличчі Жанни. Вона з погано прихованим здивуванням дивилася на матір Павла.
– Я тут живу, – знайшлася Тетяна Олегівна після незручної паузи, – із Павликом…
– Тут? В орендованій квартирі? – вирвалося в Жанни.
– Ну так, – кивнула господиня, не відчувши підступу, – тебе щось не влаштовує?
– Ні-ні, все гаразд, – Жанна взяла себе в руки, – це я так… Пробачте…
– Мамо, – втрутився в розмову Павло, – а в нас для тебе приголомшлива новина!
– Ще одна? Невже…, – захвилювалася Тетяна Олегівна.
– Так! Скоро ти станеш бабусею!
– Яке щастя! – Тетяна підійшла до Жанни, обняла її, – я так рада за вас! За нас усіх!
Жанна промовчала. Вона взагалі якось посумнішала, стала задумливою. Ні Тетяна Олегівна, ні Павло на радощах цього не помітили…
Наступного дня Жанна відмовилася зустрітися з Павлом, а потім і взагалі заявила, що хоче забрати заяву…
– Уявляєш, – схлипуючи, розповідала подрузі Тетяна, – вона передумала виходити заміж за мого сина! Вона, бачте, не хоче жити зі свекрухою!
– Нормальне бажання, – кинула Наталя Іванівна, – ти сама, чи що, забула, як воно?
– Я не забула! Але вона! Вона просто не розуміє: Павлик мене не кине напризволяще! Я просто не зможу оплачувати квартиру сама. Ти ж знаєш, яка в мене пенсія!
– Ти думаєш, вона через це?
– Так! Вона так і сказала Паші: я не готова жити з твоєю матір’ю!
– Вона не хоче до вас переїжджати?
– Та ні ж! У неї своя квартира! Уявляєш?! Трикімнатна!
– Нічого собі! – здивувалася Наталя, – скільки ж їй років?
– Тридцять. Вони з Павликом ровесники.
– Невже сама купила?
– Я нічого не знаю. Та яка різниця? Я так розумію, Паша їй сказав, що він до неї зі мною переїде, ну, і вона – в штики.
– Знаєш, подруго, я її розумію…
– А я – ні! Хіба я б їм завадила в таких хоромах? Навпаки: допомогла б. І по господарству, і потім – з дитиною.
– Так вона дитину чекає? – ахнула подруга.
– Уявляєш? І все одно передумала заміж виходити. Сказала, що
жити з нами не буде. Ненормальна! А такою милою одразу здалася. Ось що тепер робити?! Павлик – сам не свій… Мовчить, очі відводить.
– Стоп. Годі себе накручувати, – твердо сказала Наталя Іванівна, – давай подумаємо, як ситуацію виправити.
– Та як ти її виправиш?! – Тетяна Олегівна розридалася.
– Ну, для початку, треба тобі самій піти до Жанни й сказати, що ти не збираєшся з ними жити. Як я зрозуміла, саме це її налякало.
– І що? Ти пропонуєш мені залишитися тут самій?
– Авжеж.
– Але…
– Жодних «але»! – перебила подругу Наталя, – нічого, усі справляються, і ти якось упораєшся! Роботу знайдеш. І потім: самій значно менше всього потрібно. А Пашка хай своє життя налагоджує. Ти зрозумій: він уже дорослий. Чоловік! Ну не повинен він жити з тобою все життя. І няньчити тебе не повинен. Ти ж цілком собі здорова, дієздатна жінка. Не стара, до того ж. Відпусти його. Не тримай. Дивись: і з Жанною цією потоваришуєш, і онуків дочекаєшся.
– То хіба ж я проти? Це вона…
– Припиняй, Тетяно! – розсердилася Наталя, – годі вже! Поводишся як дитина… До чого тут Жанна? Вона ж цілком слушна! Ну чого ж вона повинна пускати на свою територію чужу тітку? Чоловіка – зрозуміло. Але свекруху! Як на мене – це перебір.
– Припустимо, – несподівано погодилася Тетяна Олегівна, – а чого ж вона так легко від мого сина відмовилася? Видно, не надто любить…
– Любить, не любить… Не твоя це справа. Розумієш? Вони вже дорослі, самі розберуться. А тобі треба з ними нормальні стосунки вибудовувати, а не складнощі створювати.
– Я й не збиралася їм заважати…
– Звичайно, не збиралася. Просто ти – сама по собі серйозна завада… Таню, ну, подумай: матуся, яка вчепилася в сина як кліщ…
– Паша ніколи мені такого не казав…
– То він і не скаже. І через тебе не одружиться. І онук твій без батька рости буде. Ти цього хочеш?
– Ні, звичайно!
– Тоді йди сама до Жанни й поговори з нею. Мені здається, вона все зрозуміє. Ти ж сама казала, що вона тобі одразу сподобалася. Ну, зірвалася дівка, буває. Може, і шкодує вже, що Пашку відшила. Розумнішою треба бути, Таню. Мудрішою. Ти ще можеш усе виправити. І я впевнена: якщо все вийде, Пашка буде тобі вдячний.
– Ну от як я до неї піду, як скажу…
– А ось так і йди: ногами! І говори – ротом! Відверто і чесно! І тоді все у вас буде добре.
– Гаразд, умовила… Сходжу… Наступного тижня…
– Ні, люба моя, – усміхнулася Наталя, – ми з тобою завтра до Жанни підемо.
– Підемо? – здивувалася Тетяна Олегівна, – то ти зі мною?
– Авжеж! Доведу тебе в найкращому вигляді! І зачекаю, поки ви поговорите!
– Спасибі, Наташенько. З тобою мені не так боязко буде…
Жанна вислухала Тетяну Олегівну й сказала:
– Дякую, що ви прийшли. Я б сама не наважилася…
Ви, Тетяно Олегівно, не хвилюйтеся: ми ніколи вас не залишимо, і допоможемо, якщо що…
– Ми? – зраділа Тетяна, – то ти передумала?
– Звичайно. Я ж Пашу дуже люблю, хочу бути з ним… Тільки… Жити ми будемо окремо… Рада, що ви з цим погодилися…
Вони одружилися, Павло переїхав до дружини. Коли з’явився син, Жанна сама запропонувала Тетяні Олегівні пожити якийсь час із ними: вона не дуже справлялася з малюком.
Зараз батьки маленького Паші працюють, а бабуся сидить з онуком. Радісно сидить! І дім у порядку тримає. І смачною вечерею зустрічає сина з невісткою…
А нещодавно Жанна підійшла до свекрухи й несподівано сказала:
– Дякую, мамо… Просто не уявляю, щоб ми без вас робили…
