– Наївний, ми з тобою дуже різні, – сказала вона. – І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому – па-па… Їй подобалось, що він – кращий студент – приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка

Його картини споглядали на світ фантастичними очима незнайомки. Великі, гарні очі кольору волошок і неба. Ці очі – минуле, яке уже ніколи не дасть йому волі.

Очі коханої він виводив на палітрі небес. Вони дивилися крізь вимоклі осінні вікна. Ховалися поміж заквітчаних весняних дерев. Усміхалися танцюючому вітру. У них сумувало смеркання. Ними радів світ… Він малював їх з великою любов’ю…

Звичайнісінький сільський хлопчина любив фарби та олівці. Дитяча рука творила сюжети, гідні подиву. Микола й сам інколи не розумів змісту свого малюнка. Просто, душа щось хотіла повідати світові й людям. Сусід, який був у церкві дяком, казав:

– Твоєю рукою, сину, ангел водить.

Кожному малюнку хлопець придумував неймовірні назви: «Ніч, яку моя мама гріє казкою», «Упійманий сон», «Срібні коні дитинства», «Дзвінкий вітер»…

Після школи Микола вступив до художнього училища. Педагоги пророкувати простакуватому, сором’язливому студентові майбутнє великого майстра.

У дев’ятнадцять він зустрів, як гадав, свою Музу. Кохання для юного художника виявилося таким непростим і фатальним, як несумісне поєднання барв на його картинах, яке насправді творило дивовижну гармонію.

Миколине життя і творчість були тепер сповнені очима коханої. Веселі, заплакані, сполохані… Визирають то з дощу, то з туману. То просто притихли на білій палітрі світу. Шалено-прекрасні, наївні й звабливі… Скільки тих очей він намалював?!

Одного дня Муза відвернулася від нього. Ким був Микола для пещеної міської панночки? Простим сільським парубком. Чи кохала його? Почуттів не мала, лише порожні слова, у які він щиро вірив.

Їй подобалось, що він – кращий студент – приділяє їй увагу. Що пише її портрети. Що фантастично малює її очі. Їй заздрили друзі та одногрупники. Для неї ж це була чергова забаганка.

Згодом Миколине кохання дівчині набридло. А він хотів познайомити її зі своїми батьками. Показати село, в якому народився й виріс. Яке любив. Її ж дратували його розповіді про річечку, яку чомусь називали Маруська, про ліс, що навесні пахне первоцвітами й медунками, а влітку – суницями…

– Наївний, ми з тобою дуже різні, – сказала вона. – І мені зовсім не цікаве твоє село. Зрештою, я зустріла іншого. Забула тобі сказати. Тому – па-па…

– Ти ж повернешся, – мовив схвильовано.

– Звісно, ні. А навіщо? – здивувалася.

– Бо я… я кохаю тебе. Кохаю…

– Що ти розумієш у коханні?

– Ти – моя Муза.

Вона зухвало засміялася.

– Я не зможу без твоїх очей.

– Знайдеш інші.

– Таких більше немає.

– Дивак ти. Простий і добрий. Бувай!

– Я не відпущу тебе… Не відпущу, – шепотів сам до себе.

Але Муза поспішила до чоловіка, який не вмів писати картин, не був романтиком, зате був заможним і статусним…

…Її очі взяли його у полон вічного безумства. І переслідували навіть уже хворого.

Микола завжди тримав олівці під подушкою, носив у кишенях. Малював ту, через яку втратив глузд, навіть на клаптиках паперу.

Згодом дівчина «подорослішала». Це вже була жінка з гарними, але чомусь засмученими, очима. Бувало, Миколу запитували, хто вона. Відповідав:

– Муза… Моя Муза…

…Муза не стала художницею. І не стала щасливою. Багатий чоловік тримав її у «золотій» клітці. Коли почала пручатися, поселив там іншу «пташку». Вона зустрічалася з чоловіками, але не знайшла кохання. Микола цього не знав…

…Коли недуга загострилася, виводив лише контури, лінії. І підстругував, за звичкою, олівці й постійно тримав їх на похваті. Але Муза в його уяву вже не приходила.

Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”