Не думали, не гадали батьки, що їхня єдина, виплекана красуня донечка не заслужить у Бога простого жіночого щастя.

Ще зі школи хлопці не давали Оксані проходу. Але ніхто так і не знав, чи подобався їй хтось із сільських залицяльників. Бо батьки дуже пильнували дочку, відганяли від неї хлопців. Усі, на їхню думку, були недостойні красивої і розумної Оксани. Тож ні з ким вона не зустрічалася.

Після школи вступила до інституту далеко від дому. Приїжджала рідко. З часом батьки вже й заговорили про заміжжя, але донька не поспішала радувати їх. Закінчивши інститут, влаштувалася на роботу в тому ж місті, де вчилася. Про своє особисте життя нічого батькам не розповідала, хоч вони й допитувалися. Уже й тридцять Оксані стукнуло, вже й сорок…

Старіли батьки, хворіли, все частіше вона була змушена навідувати їх. А як їй там жилося — ніхто не знав. Потім Оксана купила однокімнатну, майже в центрі міста. Батько з матір’ю їздили на новосілля. Плекали надію, що аж тепер у їх дочки з’явиться чоловік. Та де там…

Не думали-не гадали батьки, що їхня єдина, виплекана красуня донечка не заслужить у Бога простого жіночого щастя. Молитися не переставали, вклякаючи зболеними колінами перед образами.

Коли ж Оксанина матір була вже при смерті, підкликала до себе дочку й попросила пробачення. Може, мовляв, сама винна в тому, що не склалося в доні життя. Бо перебирала її кавалерами. Думала, що не народився ще достойний вроди дочки-одиначки. Хотіла, аби було якнайкраще. Але тепер, коли доні п’ятдесят минуло, знайшла б собі бодай якогось чоловіка, щоби самій у чотирьох стінах не старітися.

Читайте також: Судите жінку свого коханця, що вона сяка-така-перетака… А ви яка? Виходить, ви вся «в шоколаді»

— Пам’ятаєте, мамо, як колись, у десятому класі, мене провів одного вечора із танців Ігор, — замріяно пригадала дівчина,— Ви тоді стояли за криницею, вистежували, з ким я прийду…

— Але я тоді дала йому перцю, — силувано всміхнувшись, згадала матір. — З усіх твоїх проводирів йому найбільше перепало. Такий бахур був… Десь далеко тепер живе. Рідко приїжджає. Але жінку має, дітей великих…

— Мамусю, ви тільки не переживайте дуже, — стиснула мамину кволу руку Оксані, — але я мушу вам щось сказати. Бо не прощу собі, як затаю. Ви маєте це знати…

І Оксана розповіла, що вже майже тридцять років вони з Ігорем зустрічаються таємно. Адже мешкають за чотириста кілометрів одне від одного. Побачилися випадково, коли в нього вже була сім’я, діти. Зізнався, що завжди любив і досі любить. Не боровся за неї, бо вважав, що вони не пара. Саме Ігор купив і подарував Оксані квартиру.

— І я, мамо, все життя любила і люблю його одного, — зізналася жінка, ковтаючи непрохані сльози. — Але не хотіла розбивати сім’ю, відбирати від дітей батька. Бо так ви з татом виховали мене…

— Так треба ж було хоч дитинку народити, доню, — з розпачем видихнула мати такі нехарактерні для неї і такі важливі слова. І чому вона не вимовила їх років на двадцять раніше?!

— Якби ж я знала, мамо, що ви не зречетеся мене, не проклянете, – А коли це перестало мене хвилювати, було вже пізно думати про дітей…