Не хоче сім’ю заводити, хоч ти плач. І та дівка не така, і та – сяка. Заходився, доперебирався. А за тим кордоном, за роботою, люди світу не бачать, не те, що один-одного

Щасливий – НЕЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ. Ви не тікайте від мене! Від правди не втечете! І знайте, ви ніколи не будете бабусею!

Галина Степанівна стояла на одній нозі в міському автобусі і разом з усіма пасажирами вислуховувала звинувачення від молодої незнайомої дівчини. Вона стояла на сходинці, тісно притиснувшись до дверей, і сварила Галину Степанівну голосно, аж пронизливо, так, що всі пасажири, раніше невдоволені комфортним перевезенням, нараз замовкли. Наш День. Автор: Раїса ОБШАРСЬКА. м. Чортків.

І дітися нікуди, і казати нема чого. Ну пeкло якесь настало ще зранку для п’ятдесятилітньої директорки бібліотеки. Почалося з того, що вранці її єдиний син, тридцятирічний Роман, заявив, що збирається залишати школу, де вчителював, і буде їхати до Англії на заробітки.

І чого тобі ще треба? – бідкалася жінка. – Хата – повна чаша, дякувати татові-бізнесмену. Ну, не вдався ти в батька, не маєш нахилу до комерції, але ж став хорошим учителем. Маєш повагу в колег, пошану від батьків, любов від учнів, оце хіба що женитися треба…

Галина Степанівна вже втомилася і просити, і сварити сина. Не хоче сім’ю заводити, хоч ти плач. І та дівка не така, і та – сяка. Заходився, доперебирався, що й перебирки поперебирали. Он в друзів діти вже школярі, а йому навіть не в голові, що батьки онуків чекають – не дочекаються.

На роботу жінка прийшла стривожена. Хоча відвідувачів сьогодні майже не було, крім двох дівчат-студенток, бо ж дощ лив, наче небо розперезалося, Галина Степанівна не могла заспокоїтися.

Оце поїде, то вже його побачиш! Точно не одружиться, бо за тим кордоном, за роботою, люди світу не бачать, не те, що один-одного.

– Не відпущу! – твердо вирішила, замикаючи кабінет. – Добре, що хоч парасольку з дому прихопила.

Йдучи до зупинки, Галина Степанівна готувала текст розмови з сином, знаючи, що він уже вдома.

– Мабуть, знову у своєму комп’ютері сидить, – злилася. – Як час злетів! Ще недавно хлопчаком бігав м’яча на майданчику. Студентом був старанним, вдумливим, не соромно було на батьківські збори їздити. А скільки дівчат біля нього звивалося! Кожна була б щасливою за доброго, красивого, розумного, забезпеченого одинака заміж вискочити. А тут наче хтось поробив.

– То точно пороби, чи ж заздрість людська та очі недобрі, – ледь вголос не прохопилася жінка, заходячи до салону автобуса.

Вона ще раз глянула на дівчину, яка до неї апелювала, і щоб не «зірватися», застосувала свій метод, який завжди допомагав у критичних ситуаціях. Вона наче усунулася і збоку подивилася на ситуацію, не приймаючи слів до серця.

– Світловолоса, з голубими очима і повними вустами, гарної фігури дівчина. Чиясь дитина, – подумала Галина Степанівна. – Одягнена скромно, але зі смаком, годинник на руці – вміє час цінувати. А мова чиста, мабуть, в школі добре вчилася. Емоційна, та, певно, справедлива. А сумочка, цікаво, яка в неї сумочка? – старалася розгледіти між пасажирами.

– Ви ніколи не будете бабусею! – донеслося до вух Галини Степанівни.

І раптом щемно-солодка хвиля розлилася по її грудях, зіниці збільшилися і вона відчула, як усмішка на обличчі переростає в невимовне щастя, що заполонює усе її єство…

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram