Не помітила, як вдaрив грiм. Cтара Ольга, шепоче і шепоче слова молитви. Швидше б до ранку

“Після грози” Вчилася тоді я в інституті. І ось фольклорна практика. Їдемо у села збирати пісні, казки, народні прислів’я. Мені з подругою Оксаною припадає Григорів Монастириського району. Приквартировують нас до самотньої тітки Павлини. Вона стає нашим добровільним гідом. Водить по сільських хатах: хто старовинні, хто весільні пісні, обряди знає. Наш ДЕНЬ

Усе дуже цікаво, незвично. Люди щирі, привітні. Тут, у Григорові, записуємо баладу про Бондарівну, яку у свій час, у цьому ж селі записав відомий вчений, фольклорист Володимир Гнатюк. І не один, а два уже сучасні варіанти пісні.

Практика майже закінчується, і тут тітка Павлина «видає»:

– Ви, дівчата, на хутір перейшлися б. Там живе небагато людей, але які пісні вони знають. Особливо стара Ольга. Дорога недалека, через ліс десь три кілометри буде.

Читайте також:– Нaтовкти б пuсок зятенькові, – ходив туди-сюди кімнатою злiсний батько. Дружина Максима закoхaлася у перспективного і не бiднoго викладача.

Як на зло, прuхворіла Оксана. А тітка Павлина навідріз відмовилася мене супроводжувати.

– Ноги крутить, злива буде. І тобі не раджу йти одній через ліс. Взагалі, даремно я вам про Ольгу сказала.  Після того, як в aвaрії зaгuнули і чоловік, і син, дивакувата якась вона стала. Скільки років минуло, а все – одна. Так і молодість змарнувала. Не дуже люблять її у селі.

Я, навпаки, сердилася на тітку Павлину. Не могла раніше про хутір сказати? Зібралася таки. Якщо і буде дощ – не розмокну.

Ось і хутір. Кілька будинків ніби прилипли до узлісся. Просвічуються у зелених барвах серед літнього сонця. Але їхні мешканці хто в полі, хто на роботі. Замкнена хата і старої Ольги. Нічого, зачекаю. Вечори літні світлі, довгі, встигну повернутися до ночі у село.

Хутір незабаром справді ожив. У першій же хаті мене зустріли привітно. І в другій теж. Люди наспівували пісень, я записувала. Тішилася знахідкою: пісні дуже гарні, досі не чула таких.

Не помітила, як вдарив грім. Покотився над лісом, розколовся блискавкою, упав на хутір рясним дощем. Спохопилася: я ж не була іще в старої Ольги.

Господиня, де я затрималася, проводить мене до неї. Мокрі вбігаємо у сіни. Ольга неквапом відчиняє до хати двері, але далі порога не запрошує.

-То я піду, а ви тут розбирайтеся, – каже сусідка Ольги. – Може, дівчина у вас і заночує? Надворі справжня злива. І темно вже. Куди вночі іти через ліс?

Жінка зникає, а я стою під прицільним поглядом старої Ольги. Вицвілі, колись, напевно, сині очі, незворушно охоплюють мою постать. Зупиняються на калюжці води, що утворилася  довкіл мене на чистій доріжці. На слідах, які я залишила після себе. А краплі скапують і скапують з мого мокрого плаття.

– Ночувати у мене? Чого б то? – врешті порушує мовчанку Ольга. – Хіба я тебе чекала, запрошувала?

Ніхто не знає, як жалію я у цю мить, що не послухала тітку Павлину.

– То я піду? – майже шепочу, бо не чую сама свого голосу.

– Хіба я тебе тримаю? – вицвілі очі залишаються такими ж незворушними.

Я роблю крок кудись убік і на доріжці залишається ще один мокрий слід.

– Роззуйся. Зараз постелю тобі ліжко. Коли вже прийшла…

Скрипить Ольжин голос, скрипить старенька підлога. Жінка веде мене у сусідню кімнату. Мерехтить тоненький вогник свічки, яку Ольга несе у руках, відбиваючи кумедні тіні на стінах. Я не знаю, чи то через грозу пропало світло, чи Ольга справді економить елекроенергію, – як казала тітка Павлина.

Скидаю з себе мокре плаття. Заховатися б швидше під теплу ковдру і пoплaкати. Від жaлю до себе, від того, що все так закінчилося. Але десь там, за стіною, вовтузиться стара Ольга, шепоче і шепоче слова молитви. І я боюся навіть голосніше дихати. Швидше б до ранку. Від Ольги, до села, а там і додому, у студентський гуртожиток, де все простто і зрозуміло.

Та прокинулася я, коли сонце уже заглядало до кімнати. Тихенько прочинила двері. Ольги ніде не було видно. Лише на старенькому стільці висіло акуратно розправлене випране і попрасоване моє вчора промокле плаття. На столі – молоко і ще теплі пиріжки. Такі, на «швидку руку», смажила і моя бабуся. З десяток пиріжків були складені у целофанову торбинку.

Я пила свіже молоко. Вдихала запах чебрецю і м’яти, пучки яких були густо розвішані по всій кімнаті. Торбинку з пиріжками поклала собі у сумку. Не сумнівалася: Ольга приготувала їх для мене.

Пора повертатися у село. Через тин помітила Ольжину сусідку. Вона усміхається мені.

– Ольга погнала пасти. Казала, ти знайдеш усе сама.

Уже знайшла. Навіть ключ, захований перед ганком під старим відром.

А пиріжки так смачно пахнули. Нагадували мені мою бабусю. Я ж згадувала вчорашній вечір, коли непроханою гостею увірвалася в Ольжин дім. А очі в неї, здається, зовсім не вицвілі. Схожі на блавати, які щороку половіють у житі під гарячим літнім сонцем.

На жaль, нема на світі уже моєї дорогенької бабусі. Відiйшла у зaсвіти й Ольга. Але час від часу сплине у пам’яті хата під лісом, запах сушених трав, тихі слова молитви. І свіжі пиріжки на дорогу для незнайомого дівчиська. Думаю: хто ж тоді був несправедливим – Ольга до мене чи я до Ольги?

Зіна КУШНІРУК.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram