Не втримавши рівноваги, випустив книгу з руки. Вона впала на Лесин улюблений вазон, зламала квітку. Павло схопився за скло, вирвавши його з пазів. Дружина тільки важко зітхнула

Леся майже закінчувала прибирання, якому присвятила свій вихідний. Вже випуцувала кухню, повитирала порохи й попилососила в спальні, дитячій та коридорі. Тепер перенесла миску з водою і порохотяга у велику кімнату. Тут чоловік, звично вмостившись на дивані, напівдрімав із телевізійним пультом у руці.

– Павле, тобі не набридло бути лежибокою? – змахнула краплі поту з чола дружина. Джерело

– Я ж казав: мене спина болить, натягався вчора ящиків. Привіз товар пізно, вантажників уже не було, довелося на своєму горбу…

– Та взяв би якусь книжку, якщо не хочеш мені допомогти, прочитав би, дітям потім розкажеш…

– Не муч мене зайвим, пам’ятай, що ти вдома не вчителька, а я – не твій учень.

– Зайвим? – скипіла Леся, натомлена й роздратована, що мусить сама всьому лад давати в квартирі. – Он по радіо вчора нагадували, що мозок треба постійно тренувати, особливо – в нашому віці. Інакше ті його ділянки, які не працюють, відмиpaють. Безповоротно, назавжди…

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

– То не біда, люди всілякі потрібні… – ліниво потягнувся Павло. – Якби всі були однакові, то ти, з твоїм педагогічним розумом, не мала б змоги порівняти… Так не хочеться вставати…

– Лежачий камінь мохом обростає, і вода під нього не тече! – зліпила докупи дві приказки Леся. – Бачиш, у мене руки мокрі, я не можу подати тобі книжку. Може, все-таки дійдеш до шафи?

– Ще скажи, що стояча вода гнuє, я то від тебе вже не раз чув, – заворушився чоловік.

– А такого ти не чув: або ви, тату, їдьте в ліс, а я вдома залишусь, або я вдома зостанусь, а ви, тату їдьте в ліс; все одно комусь їхати треба… Леся дістала із серванта гірку тарілок і почала перетирати їх. По хвилі додала:

– А ще в читанці є таке прислів’я: швидкий місця не загріє, а сидячий на одному місці згuне.

– Та йду вже, йду… – Павло звісив ноги з дивана, пошкрябав великим пальцем п’яту. – Що маю взяти в тій шафі?

– Та хоч би “Кобзар”! Моя бабця напам’ять його знала, а ти за сорок років навіть не розгорнув ту святу для кожного українця книжку. Невже вирішив на “Буквареві” зупинитися? Ти ж більше жодної книжки не прочитав…

– Неправда! Ще мусив “Правила дорожнього руху” зубрити, коли на права здавав…

“Кобзар” стояв на верхній полиці. Павло зіперся ногою на край стільця, а іншою балансував у повітрі. Відсунув скло шафи, дістав томик. Не втримавши рівноваги, випустив книгу з руки. Вона впала на Лесин улюблений вазон, зламала квітку. Павло схопився за скло, вирвавши його з пазів. Воно перелетіло через голову чоловіка, вдарилось об підлогу й розкололося на кілька уламків.

Читайте також: Софія з Павлом живуть, як ті кіт із собакою. Молоді, красиві, розумні, двійко дітей підростає. Має чоловік ту жилку рoзпyсти, в кpoві вона у нього. Де не повернеться – коханку заведе

Леся, важко зітхнувши, взялась їх прибирати. Павло піднявся з підлоги, тримаючись рукою за спину, і прокректав:

– І треба було тобі того? Правду старі люди кажуть: хто до чого надається.

…Виносячи скло на смітник, Леся згадала приповідку про козака, який, добравшись у завірюху до якоїсь хати і вилізши на піч, приказував: пічко-мамко! Якби ти на коні була, а я – на тобі, що то за гарна війна була б…

Повернувшись до квартири, Павлові того не переповіла: що вже зміниш?

Автор – Богдан МЕЛЬНИЧУК