— Не забудь забрати свій светр у коханки, похолодання обіцяють. — Нагадала Ольга чоловікові, та він не знав, що приготувала йому дружина.
Ольга розклала на столі тарілки, розставила склянки й дістала з духовки запечену курку. Ігор сидів навпроти, втупившись у телефон, і кожні десять секунд перевертав його екраном донизу. Ольга помітила це, але нічого не сказала. Усміхнулася й поставила перед ним його улюблений соус.
— Як день минув? — запитала вона, присідаючи поруч.
— Нормально. А чому ти питаєш? — Ігор сіпнувся так, наче його штрикнули голкою.
— Бо кожного вечора питаю. Як три роки, — Ольга подивилася на нього з м’якою усмішкою. — Тебе щось турбує?
— Ні. Нічого. Я втомився. Багато навалилося, — він відклав виделку й потер долоні. — До речі, я вчора не був у тому кафе на набережній.
Ольга повільно підвела на нього очі. Вона ні про яке кафе не питала. Вона взагалі ні про щось таке не заговорювала.
— Я й не казала про кафе, — тихо відповіла вона.
— Ну, це я так. До слова, — Ігор швидко набив рота їжею й відвернувся.
Ольга промовчала. Налила собі води й відпила ковток. Усередині ворухнулося щось неприємне. Та вона придушила це відчуття, списавши все на втому чоловіка.
Наступного ранку Ігор збирався на роботу й раптом вимовив фразу, яку Ольга запам’ятала надовго.
— Якщо хтось буде дзвонити й питати, де я був у середу, скажи, що вдома, — він натягнув куртку й взявся за ручку дверей.
— А хто має дзвонити? — Ольга стояла біля кухонної стійки з кухлем у руці.
— Ніхто. Так, про всяк випадок, — він грюкнув дверима.
Ольга залишилася стояти посеред коридору. Ніхто не збирався дзвонити. Ніхто не питав про середу. Він сам, без жодного приводу, почав вибудовувати собі алібі.
Увечері того ж дня Ольга зателефонувала подрузі Марині. Голос у неї був рівний, спокійний, та Марина знала її надто добре, щоб не почути тріщини.
— Марино, у мене, певно, параноя, — сказала Ольга, підібгавши ноги на дивані.
— Розповідай, — коротко відповіла подруга.
— Ігор став виправдовуватися раніше, ніж я встигаю поставити запитання. Каже, де не був, хоч я не питаю. Ховає телефон, наче там державна таємниця, — Ольга зітхнула. — Може, я вигадую?
— Олю, я знаю тебе дванадцять років, — голос Марини став суворішим. — Ти не з тих, хто вигадує. Якщо чуєш гниль — отже, вона є.
— Я не хочу так думати. Мені хочеться вірити, що це лише період. Усі через таке проходять, — Ольга казала це скоріше собі, ніж подрузі.
— Проходять, — погодилася Марина. — Та не всі при цьому будують алібі за сніданком.
Минув тиждень. Ігор продовжував плутатися у власних словах. Кожен день приносив новий «доказ», який ніхто не шукав.
— Знаєш, мені сьогодні парфуми подарували на роботі, — сказав він якось, заходячи у квартиру. — Випадково. Колеги. Спільний подарунок.
— У тебе день народження за чотири місяці, — зауважила Ольга, не обертаючись від плити.
— Ну… це такий… корпоративний жест. Неважливо, — він швидко прибрав коробку у шафу.
Ольга дістала коробку пізніше, коли Ігор приймав душ. «Для мого єдиного. К.» — було написано на маленькій листівці, вкладеній всередину. Вона поставила коробку на місце. Руки були спокійні.
Наступного дня Ігор за вечерею сказав:
— Олю, ти тільки не подумай нічого такого, але я в суботу затримаюся. Там… захід один. Закритий. Лише для своїх.
— Для яких своїх? — запитала вона, намазуючи масло на хліб.
— Ну, для наших. З роботи. Колектив, розумієш. Зближення, тімбілдінг, усе таке.
— Ти ніколи не ходив на тімбілдінги. Ти казав, що це марна трата часу й збіговисько ледарів з бейджиками, — Ольга глянула йому в очі.
Ігор зморгнув. Раз, другий. Потім запхав у рота шматок хліба й пробурмотів щось нерозбірливе. Ольга не стала перепитувати. У п’ятницю вона знову набрала Марину.
— Він дарує собі подарунки від імені колег. З листівками, підписаними ініціалом «К», — голос Ольги був тьмяний, як перегоріла лампочка. — Марино, я навіть не копала. Він сам усе приносить і розкладає переді мною, наче кіт, який тягає птахів до порога.
— Він боїться, — сказала Марина суворо. — Людина, яка бреше й лякається викриття, починає будувати стіни там, де ніхто не нападає. І в підсумку сама вказує, де її слабкі місця.
— Я думала, може, поговорити з ним спокійно. Сісти. Пояснити, — Ольга провела долонею по обличчю.
— Ти хочеш пояснити чоловікові, що він палиться? Олю, ти серйозно?
— Я хочу дати йому шанс, — тихо відповіла Ольга.
— Шанс. Гаразд. Давай шанс, — Марина помовчала. — Та якщо він цей шанс використає, щоб брехати ще нахабніше, — не чекай, що я мовчатиму.
У суботу ввечері Ігор повернувся о пів на першу ночі. Від нього тхнуло чужими духами. Класика. Не тими, що стояли в коробці «від колег». Іншими. Солодкими, тяжкими, жіночими.
— Як захід? — запитала Ольга з крісла. Вона не спала. Вона чекала.
— Чудово. Нудно, правда. Та треба було показатися, — він швидко стягнув сорочку й жбурнув у кошик для прання.
— У тебе на комірі помада.
Ігор завмер. Потім трусонув головою й вимушено засміявся.
— Та там Маргарита Сергіївна, ти ж знаєш, обійми ці нескінченні. Їй шістдесят два, Олю. Шістдесят два.
— Я не знаю жодної Маргарити Сергіївни, — рівно сказала Ольга. — За три роки ти жодного разу її не згадував.
— Бо не було приводу! — Ігор підвищив голос. — Ти що, допит мені влаштовуєш?
— Ні, — Ольга встала. — Я слухаю. І знаєш, чим більше ти говориш, тим яснішою стає картина.
Ольга не стала чекати ще тиждень, два чи місяць. Вона не з тих, хто складає образи у шкатулку, перебираючи їх ночами. Уранці у понеділок, поки Ігор був на роботі, вона знайшла в його зимовій куртці чек з ювелірного магазину. Перстень. Розмір — не її.
Марина приїхала за двадцять хвилин.
— Ось, — Ольга простягнула їй чек. — Чотирнадцятого жовтня. У наш з ним день знайомства. Він купив перстень. Не мені.
Марина взяла чек, прочитала й поклала на стіл.
— Олю, тепер послухай мене уважно. Цей чоловік не лише тобі зраджує. Він тебе не поважає. Він вважає тебе меблями, які не ставлять запитань. І щоразу, коли ти мовчиш, він переконується в цьому ще більше.
— Я не мовчала. Я давала йому шанс, — Ольга стояла біля столу, і голос її не був м’яким. У ньому з’явився металічний присмак, як у монети на язиці.
— Шанс скінчився, подруго. Що ти хочеш робити?
— Я хочу, щоб він сам мені сказав. У вічі. Без цих «колег» і «заходів».
Увечері Ольга зустріла Ігоря біля дверей. Вона поклала чек на тумбочку в передпокої й стояла поруч. Ігор увійшов, побачив чек і зблід.
— Олю…
— Говори, — сказала вона.
— Це подарунок. Для сестри колеги. Ми скидалися.
— Ігорю, — Ольга зробила крок до нього. — У тебе немає колеги з сестрою, у якої шістнадцятий розмір персня, і якій ти купуєш золото у наш день знайомства. Припини. Скажи правду.
Ігор розтулив рота. Закрив. Знову розтулив.
— Гаразд, — він сів на банкетку у передпокої й затулив обличчя руками. — Її звати Христина. Це… триває чотири місяці. Я хотів закінчити, та не міг. Вона інша.
— Інша, — повторила Ольга. Слово було наче скло.
— Вона не тисне на мене. Не контролює. Не ставить запитань, — Ігор казав це, дивлячись у підлогу.
— Я. Не ставила. Тобі. Запитань, — Ольга карбувала кожне слово. — Ти сам їх собі ставив. Ти сам виправдовувався. Ти сам приносив мені докази, наче хотів, щоб я дізналася. І тепер ти кажеш, що вона «не тисне»?
— Ти не розумієш…
— Я готувала тобі вечері, чекала тебе ночами, вірила кожному твоєму слову. І ти називаєш це — «тисне»? Ти нестерпний, Ігорю, — сказала Ольга крижаним голосом.
Ольга не стала пакувати валізи серед ночі. Вона не стала плакати на балконі. Вона зателефонувала батькові Ігоря — Вадиму Олександровичу, і його братові — Денисові. Не для того, щоб жалітися. Для того щоб вони знали правду від неї, а не з перекрученої версії Ігоря.
Вадим Олександрович приїхав першим. Він увійшов у квартиру, мовчки зняв взуття, пройшов на кухню й сів за стіл. Денис з’явився за п’ятнадцять хвилин.
— Де Ігор? — спитав батько глухим голосом.
— У кімнаті. Сидить. Не виходить з того моменту, як я сказала йому, що дзвоню вам, — відповіла Ольга.
— Ігорю! — гукнув Вадим. — Іди сюди. Негайно.
Чоловік вийшов з кімнати. Він виглядав, як людина, яку витягли з ліжка о третій ночі. Зім’ятий, розгублений. Хоча була сьома ранку.
— Тату, я можу все пояснити…
— Сядь, — батько вказав на стілець. — І пояснюй.
— Це складна ситуація. Ви не знаєте всіх обставин, — Ігор сів, не підводячи очей.
— Тоді розкажи нам усі обставини, — Денис стояв біля стіни, дивлячись на брата з виразом, якого Ольга у нього ніколи не бачила. — Розкажи, як ти чотири місяці брехав дружині, купував подарунки іншій жінці й при цьому кожного дня їв, що Ольга для тебе готувала.
— Ви її сторону приймаєте? — Ігор нарешті підвів голову. — Я ваш син! Я твій брат!
— Ти наш сором, — сказав Вадим Олександрович. І це прозвучало сильніше за крик. — Я тебе виховував не для того, щоб ти перетворювався на брехуна, який ховає телефон від дружини.
— Тату, ти не розумієш, Христина — вона…
— Мені байдуже, хто вона. Мені важливо, хто ти, — обурився батько. — А ти не зміг прийти до дружини й чесно сказати: «У мене проблеми, допоможи розібратися». Замість цього ти чотири місяці водив її за ніс і називав це «складною ситуацією».
У цю мить задзвонив телефон Ігоря. Він машинально глянув на екран. «Христина» — світилося на дисплеї.
— Ну візьми, — холодно сказала Ольга. — При всіх. Якщо вона «не тисне».
Ігор скинув виклик.
— Ні? Соромно? — Денис усміхнувся. — А їй дзвонити ночами з ванної — не соромно?
— Звідки ти…
— Ольга розповіла. А їй не треба було розповідати. Бо ти, Ігорю, сам себе здав. Кожного дня, по шматочку, наче в тобі зламався якийсь запобіжник, — Денис підійшов ближче. — Ти очікував, що тебе викриють.
— Я не очікував! — Ігор схопився.
— Тоді навіщо ти за сніданком просив дружину підтвердити алібі, про яке ніхто не питав? — батько дивився на сина так, як дивляться на зламану річ, яку не полагодити.
Ігор мовчав. Телефон задзвонив знову. Христина. Він знову скинув.
— Ось що буде далі, — сказала Ольга, і всі повернулися до неї. — Я подаю на розлучення. Квартира — моя, я купувала її до шлюбу. Речі свої забереш завтра до шостої вечора. Ключі — на тумбочку. І ось ще що, Ігорю. Не забудь забрати свій светр у коханки. Похолодання обіцяють.
У кімнаті пролунав короткий звук — то чи схлип, чи хрип. Це Ігор намагався щось заперечити, та слова застрягали, наче кістки в горлі. Вадим Олександрович устав, підійшов до Ольги й поклав їй руку на плече.
— Ти все правильно робиш, доню. Мені шкода, що мій син виявився таким.
— Тату! — Ігор дивився на батька з подивом.
— Не «тату». Я тобі все сказав. Розбирайся з наслідками. І якщо ти думаєш, що ця Христина чекає на тебе з обіймами — ти ще гірший, ніж я думав.
Ігор зібрав речі наступного дня. Дві сумки, рюкзак і валіза — усе його життя за три роки вмістилося у чотири місця багажу. Ольга не проводжала. Марина сиділа з нею на кухні, і вони мовчки їли мандарини.
— Переймаєшся? — запитала Марина.
— Ні. Серджуся, — Ольга очистила ще один мандарин. — Серджуся, що витратила на нього три роки. Але це добре, адже, я жива.
— Оце правильний підхід, — Марина всміхнулася.
Ігор тим часом їхав до Христини. Він набирав її номер — скидання. Знову — скидання. На десятий раз вона нарешті відповіла.
— Христино, це я. Я пішов. Тобто мене виставили з дому. Мені треба приїхати до тебе.
— Зараз? — голос Христини звучав дивно. Відсторонено. Як у людини, яка розмовляє з кур’єром.
— Так, зараз. Мені більше нікуди, — Ігор стояв на зупинці з двома сумками й валізою.
— Гаразд. Приїжджай, — вона поклала слухавку.
Він дістався за сорок хвилин. Піднявся на третій поверх, подзвонив. Двері відчинила не Христина. Відчинила Жанна — її подруга, яку Ігор бачив кілька разів. Жанна стояла у дверному отворі з телефоном у руці й усміхалася так, що в Ігоря по спині пробіг холод.
— О, герой-коханець, — протягла Жанна. — Заходь. Христинка чекає.
Ігор увійшов у квартиру й завмер. У вітальні за столом сиділа Христина. Навпроти неї — чоловік, якого Ігор не знав. Упевнений, у дорогому костюмі. Він тримав Христину за руку.
— Христино, — Ігор упустив сумку. — Що це?
— Це Артем, — Христина навіть не встала. — Мій наречений. Ми разом два роки.
— Два… роки? — Ігор зморгнув. — Ми з тобою зустрічалися чотири місяці!
— Саме так, — Христина схилила голову набік, як кішка, що розглядає мишу. — Чотири місяці ти водив мене в ресторани, дарував золото й розповідав, яке в тебе нещасне життя з дружиною. А я весь цей час була з Артемом.
— Навіщо тоді?! — голос Ігоря зірвався.
— Знаєш, Ігорю, ти дуже щедрий, коли хочеш справити враження, — Христина дістала з сумочки той самий перстень, що він купував у ювелірному. — Гарна річ. Артемові сподобалася. Він оцінив камінь. Каже, гарний вибір.
— Ти використовувала мене?
— А ти використовував свою дружину, — Жанна підійшла ззаду. — Тільки вона тебе годувала й чекала, а ти їй брехав. А Христина тобі принаймні усміхалася за гроші. Справедливий обмін?
Артем підвівся з-за столу. Він був на голову вищий за Ігоря.
— Друже, — сказав він спокійно, — забирай свої сумки й іди. Мені не потрібні сцени у моїй квартирі.
— У твоїй?.. — Ігор глянув на Христину.
— А ти думав, це моя? — вона засміялася. — Ігорю, ти взагалі жодного разу не спитав нічого справжнього. Ні де я живу, ні з ким я живу. Тобі було зручно вірити в гарну картинку. Так само як твоїй дружині було зручно вірити тобі.
Ігор стояв посеред чужої вітальні з двома сумками, рюкзаком і валізою. Позаду — Жанна з телефоном, на якому, судячи з позначки, тривав запис. Попереду — Христина з чужим чоловіком і його перснем на її пальці.
— До речі, — Жанна підняла телефон вище, — я останні два місяці вела канал. «Записи домашнього зрадника». Анонімно, без імен. Та твої голосові повідомлення там є. Ті, де ти скаржишся на дружину, хвалиш себе й обіцяєш Христині квартиру. Тисяча двісті підписників, між іншим. Людям подобається.
— Видали це, — прошипів Ігор.
— Ні, — Жанна прибрала телефон у кишеню. — Це мій контент. А ти — мій натхненник.
Ігор вийшов з квартири, тягнучи за собою валізу, яка гуркотіла сходами. Два поверхи вниз, один поворот, вихід на вулицю. Жовтневий вітер ударив в обличчя. Тонка куртка не рятувала. Він дістав телефон і набрав номер матері — Галини. Вона взяла одразу.
— Мамо, можна я приїду?
— Звісно, синочку. Що сталося?
— Усе розвалилося. Ольга вигнала. Христина… виявилася не тією, ким я думав.
— Я ж тобі казала, що Ольга тебе не цінує! Приїжджай, розберемося.
— Мамо, річ не в Ользі. Річ у мені. Христина мене використовувала. Вона весь цей час була з іншим. А я…
— Дурниці, — відрізала мати. — Усі жінки такі. Приїжджай, борщ стоїть на плиті.
Ігор натиснув «відбій» і довго дивився на екран. Потім набрав батька.
— Тату, ти мав рацію.
— Я знаю, — сказав батько. — І що далі?
— Не знаю. Мені нікуди йти.
— Приїжджай до мене. Та не за втіхою. За розмовою. Справжньою. Першою у твоєму житті, дорослою.
Ігор поволік валізу до дороги. Десь далеко, у квартирі, яка ніколи не була його, Христина й Артем прибирали зі столу зайву чашку. А у квартирі, яка завжди була Ольжиною, Марина наливала чай, і Ольга вперше за три роки відчувала, що дихає на повну.
На тумбочці у передпокої лежали ключі. Акуратно. Поруч — записка: «Вибач». Ольга взяла записку, прочитала, склала навпіл і викинула у сміттєве відро.
— Одне слово, — сказала вона Марині. — Одне слово за три роки. І те — на папірці, коли все вже закінчено.
— Ти заслуговуєш на цілі книги, а не на записки, — відповіла Марина.
— Я заслуговую на тишу, — Ольга всміхнулася. — Нормальну, здорову, свою тишу. Без брехні, без чужих парфумів і без чеків на персні, які не мої.
Вона зачинила двері на обидва замки. Клацання. Готово.
