Літо видалося таке сухе, що навіть найстарші люди в Гринівці не пам’ятали подібного. Земля потріскалася, мов давній глиняний глек, трава на вигоні вигоріла до білого, а річечка Млинівка, яка колись ледве вміщалася в береги, стала цівкою, через яку курка переходила, не замочивши лап.
Ульяна жила на самому краю села, у хаті, яку вони з чоловіком Василем збудували ще молодими. Колодязь у її дворі викопав Василь власноруч, але вода в ньому трималася лише до середини липня. Одного ранку відро спустилося на ланцюгу і глухо вдарилося об мул.
Ульяна стояла над зрубом довго. Позаду на ґанку скрипнули двері, і маленька Софійка, внучка, що приїхала на канікули, вийшла в одній сорочині.
— Бабусю, а чому вода пішла від нас?
— Вона не пішла, дитино. Вона просто опустилася глибше, ніж сягає наш ланцюг.
— А дідусь пити хоче. Він вночі просив.
Ульяна міцно стиснула край зрубу. Василь третій місяць лежав, не підводився, і воду йому треба було і на пиття, і на обмивання. Дві фляги, що лишилися в сінях, вона берегла як золото.
— Іди вмийся з миски, що в кутку. Вона ще з вечора стоїть.
— Там уже дно видно.
— Тоді вмийся тим, що є.
Вона перев’язала хустку, взяла два відра і пішла туди, куди не хотіла йти ні за які гроші. До свого рідного брата Миколи.
Двір Миколи стояв посеред села, обгороджений високим тином, і над подвір’ям, мов дзвіниця, здіймався журавель старої криниці.
Це була найглибша криниця в Гринівці. Її викопав їхній батько ще в ті часи, і вода в ній була така холодна, що зводило зуби.
Брама була замкнена. Ульяна постукала по штахеті відром.
— Миколо. Миколо, відчини.
З хати вийшла невістка Галина, витираючи руки об фартух. Вона глянула на відра і одразу зрозуміла все.
— Доброго дня, Ульяно. Ти по воду?
— По воду. Моя висохла. Василь лежить, дитина в мене, нікуди не ділася.
— Зачекай, я Миколі скажу.
Галина пішла в хату, і Ульяна почула приглушені голоси. Потім двері гримнули, і на ґанок вийшов Микола, широкий, насуплений, з опаленим на сонці лицем. Він зупинився на третій сходинці і не пішов далі.
— Чого прийшла?
— Ти знаєш чого. Дай мені два відра води, я заплачу, як скажеш.
— Платити вона буде. Нема в мене води.
— Як нема, коли он журавель стоїть?
— Стоїть. А води в ньому стільки, щоб нам із худобою дотягнути до дощів. Я міряв. Щодня опускається на дві п’яді.
— Два відра не випʼють твою криницю, Миколо.
— Два відра сьогодні, чотири завтра, а потім усе село вишикується з цебрами. Я вам не колодязь громадський.
Ульяна відчула, як щось гаряче піднялося в грудях.
— Я не вся село. Я твоя сестра. У мене чоловік лежить.
— У мене теж когось не стало, і ти не прийшла.
— Ти про що зараз говориш?
— Іди додому, Ульяно.
— Я піду, якщо ти скажеш мені в очі, що пожалів піввідерка води рідній сестрі.
Микола стиснув щелепи, і жила на його скроні здригнулася.
— Півідерка, кажеш. Добре. Ось що я тобі скажу. Батько цю криницю мені лишив. Так він і сказав перед усіма. Хата тобі, хоч ти й поїхала, а криниця мені.
— Хата мені. Он вона, на краю села, а батьківська давно гнилою стала, ти сам її розібрав. Про що ти говориш?
— Не твоє діло, про що я говорю. Галю, зачини хвіртку.
— Миколо, — тихо озвалася Галина, — може, хоч наполовину…
— Я сказав.
Брама тріснула, і Ульяна лишилася стояти посеред вулиці з порожніми відрами. Курява осідала на її черевиках.
Вона не заплакала. Повернулася і пішла до дядька Петра, найстаршого сусіда, який пам’ятав усе, що колись діялося в Гринівці.
Дядько Петро сидів на призьбі.
— Бачу, що не дав, — сказав він, ще не глянувши на неї.
— Звідки знаєте?
— У тебе на лиці написано. Сідай.
— Мені ніколи сидіти, дядьку.
— Тоді стій і слухай. Він не через воду так. Він через щось інше.
— Через що?
— Ти пам’ятаєш, як ваш батько йшов у засвіти?
— Я була в місті. Мені Василь тоді казав, що нічого страшного, що батько одужає.
— Одужав би, якби вчасно привезли лікаря. Микола тоді три доби не виходив з хати. Він дзвонив тобі, Ульяно. Двічі дзвонив.
— Мені ніхто не казав.
— Може, не додзвонився. Може, Василь не передав. Не знаю. Але Микола вважає, що ти не приїхала, бо не схотіла.
Ульяна опустилася на лаву, і відра гупнули об землю.
— Він ніколи мені цього не говорив.
— А ти його питала?
— Я думала, що він мене просто не любить.
— Любить, не любить. Гордий він, як і ваш батько був. Гордість двох людей одна одної не питає, вона мовчить, доки не вибухне.
Ульяна довго дивилася на порожні відра, потім підвелася.
— Дякую, дядьку.
— Не дякуй. Просто піди ще раз.
Вона пішла ввечері, коли жара трохи спала. Цього разу вона не стукала в браму, а зайшла, бо хвіртка була незамкнена.
Микола стояв біля колодязя і саме спускав відро, і по тому, як він дивився на воду, вона зрозуміла, що він справді міряє.
— Миколо.
Він не обернувся.
— Я ж сказав тобі.
— Ти мені дзвонив, коли батько…
Ланцюг у його руках завмер.
— Хто тобі сказав?
— Дядько Петро.
— Старий базіка.
— Він сказав правду. Я цього не знала, Миколо. Присягаюся тобі батьковою могилою, я цього не знала.
Тепер він повернувся, і лице його було червоне від гніву.
— Не знала. Звичайно. А те, що я сам його ховав, сам усе тягнув, а ти приїхала на дев’ятий день у новій куртці, цього ти теж не знала?
— Я приїхала, як тільки дізналася.
— Через три тижні дізналася.
— Бо ти мені не сказав одразу, що його не стало.
— Я сказав Василеві.
— А Василь мені не передав, бо боявся, що я кину все й поїду, а в мене тоді Тарас був малий і хворів. Він мені цього досі не пояснив нормально.
— Гарна відмовка.
— Це не відмовка. Це так було.
— Двадцять років минуло, Ульяно. Двадцять років ти не питала, як мені тут жилося.
— А ти двадцять років не питав, як мені там жилося.
Вони стояли один навпроти одного, і біля них, між ними, зяяла чорна пащека криниці.
— Бачиш цю криницю, — глухо сказав Микола. — Я її бережу, бо вона все, що від батька лишилося. Ти хату продала сторонній жінці, а криницю я не віддам. Нікому.
— Я не продавала батьківську хату. Її розібрав ти.
— Бо вона завалювалася.
— Тоді чого ж ти говориш про спадок?
— Бо мене це гризе. Розумієш? Гризе.
Ульяна раптом відчула втому, таку величезну, що захотілося сісти просто на землю.
— Тоді хоч оціни, чого тобі дорожче. Криниця чи сестра.
— Не ставай переді мною з такими запитаннями.
— А з якими мені ставати? Моя дитина просить води для діда.
— Нехай дід чекає дощу.
Ці слова вдарили її сильніше за будь-який крик. Вона мовчки взяла відра, розвернулася і вийшла з двору, а Галина, що стояла за вікном, прикрила рот долонею.
Уночі приїхав Тарас, син Ульяни. Він вскочив у хату пропахлий дорогою і пилом, поцілував матір, зазирнув до батька, а потім довго слухав розповідь.
— Тобто дядько Микола не дав тобі води.
— Не дав.
— Та він що, зовсім уже.
— Не лайся, Тарасе. Тут дитина спить.
— Я не лаюся, мамо. Я просто не розумію. Я привіз дві бочки. Поїду зараз до нього, набере собі скільки треба, і хай спробує мене зупинити.
— Ти нікуди не поїдеш.
— Мамо.
— Ні. Послухай мене. Це не та сварка, яку виграють силою. Це старіша за тебе й за мене.
— То що, сидіти й дивитися, як дід без води?
— У мене ще є дві фляги. До ранку вистачить. А вранці я придумаю.
— Мамо, ти надто добра до нього.
— Я не добра. Я винна. Тільки не знаю ще, в чому.
Тарас зітхнув і сів до столу. А за вікном, далеко в темряві, раптом щось блиснуло, наче хтось запалив сірник і поніс його над землею.
Ульяна підвелася першою.
— Тарасе, що там?
— Не знаю. Наче зарево.
— Це у Миколи.
Вони вибігли на вулицю разом. Над селом піднімався червоний стовп вогню, і від нього у небі розпливалася гаряча імла.
Горіла Миколина стодола, де лежало все сіно на зиму.
Люди вже збігалися з цеберками, з дзбанами, хто з чим, але у кожного воду було видно на самому денці. Старий дядько Петро кульгав, спираючись на ціпок.
— Вода є лише в Миколи, — крикнув хтось із натовпу. — Усі до його криниці.
Біля колодязя стояв Микола. Він не гасив пожежу. Він стояв, розставивши руки, наче хотів закрити криницю собою.
— Не підходьте, — сказав він хрипко. — Не підходьте, люди.
— Миколо, горить усе, — сказав дядько Петро.
— Знаю.
— Так відчини ж.
— Якщо я її сьогодні вичерпаю, завтра нічого не лишиться ні мені, ні вам.
— Завтра нікого не лишиться, якщо вогонь піде на хати, — сказав Тарас.
— Ти мені тут не командуй, хлопче.
— Я не командую. Я прошу.
Микола стояв, і на лиці його боролися дві людини, одна, яка бачила, як горить його праця, і друга, яка боялася за те, що від нього йшло з покоління в покоління.
Тоді підійшла Ульяна. Вона не просила, не кричала. Вона стала поряд з ним, взяла в руки ланцюг і мовчки опустила відро.
— Ульяно, — тихо сказав Микола.
— Мовчи, Миколо. Сьогодні я роблю те, що має робити сестра.
— Ти не розумієш, воно висихає.
— Розумію. Тому ми будемо брати не для себе, а для села. Тут уже не твоє й не моє.
Відро піднялося повне. Вона передала його Тарасові, Тарас далі, і так, ланцюжком, від криниці до палаючої стодоли, стала в ряд вся Гринівка. Галина бігла з хатніми цебрами, , а Микола спершу стояв нерухомо, а потім раптом схопився за ланцюг поруч із сестрою і потягнув із такою силою, наче хотів витягти з глибини не воду, а всі ці роки.
Вони гасили до світанку. Стодола згоріла майже вщент, але хати вціліли, і вогонь не дійшов до жодної стріхи.
На сході, коли небо порожевіло, Микола сів просто на землю біля зрубу, весь чорний від кіптяви. Поряд опустилася Ульяна.
— Криниця живе, — сказала вона.
— Живе, — відповів він. — Я боявся, що ні.
— Чого ти боявся насправді?
Він довго мовчав, потім заговорив повільно.
— Батько мені казав, що коли ця криниця висохне, то рід наш скінчиться. Я знаю, що це забобони. Але я так це вбив собі в голову, що воду скупився, як скупий гроші. Бо мені здавалося, що, віддавши воду, я віддам усе, що в мене залишилося від нього.
— А я думала, що ти мене просто не пробачив.
— Не пробачив. Але це було не головне.
— Миколо, я тоді справді не знала.
— Тепер знаю, що не знала. Дядько Петро мені ще вчора вранці все пояснив. Він прийшов і сказав, що я старий дурень. Я йому не повірив, а вночі згадав, що тобі двічі не додзвонювалися, бо в тебе тоді був інший номер.
— Я змінила номер на тому тижні.
— Отож.
Вони сиділи поряд, і між ними вперше за двадцять років не було ні слова напруги.
— Знаєш, що найгірше, — сказав він. — Півцеберка води. Я пожалів тобі півцеберка води. Мені соромно навіть казати це вголос.
— Тепер уже не треба.
— Ні, треба. Вибач мені, сестро.
— І ти мені.
Галина принесла два кухлі холодної води з їхньої ж криниці й мовчки поставила на землю між ними.
— Пийте, — сказала вона. — Обоє.
Через тиждень вони з Тарасом і сусідами розчищали дно колодязя. Микола власноруч спустився вниз у драбині, змів мул, і десь на глибині двох метрів його лопата вдарилася об щось тверде. Це була ржава бляшана скринька, загорнута в промаслену ганчірку. Вгорі у відрі її підняли на світло.
Всередині лежав зложений учетверо аркуш, списаний рівним батьківським почерком. Микола розгорнув його і прочитав мовчки. Потім подав сестрі.
«Криниця не мого роду й не твого, а нашого спільного. Хто вперше дасть воду іншому, того рід і буде жити. Хто закриє її, той закриє себе. Беріть її разом, діти, бо один з вас без другого воду не доб’є».
Ульяна дочитала і заплакала тихо, не соромлячись людей.
— Він усе знав, — сказав Микола. — Знав, що ми посваримося.
— Він надіявся, що ми помиримося.
Того ж дня, коли вода в колодязі почала повільно підніматися, нова, чиста, з якогось глибшого джерела, Ульяна набрала два відра і понесла додому. Микола взяв ще два і пішов поруч.
— Я тобі допоможу, — сказав він. — Василеві ж треба.
— Ходімо, — відповіла вона. — Він давно про тебе питає.
Вони пішли удвох порожньою вулицею, і сонце за їхніми спинами висушувало на землі сліди розлитої води.
Віра Лісова
