У невеликому містечку на березі тихої річки жила вдова Ганна Петрівна зі своєю єдиною донькою Юлією.
Ганні Петрівні було п’ятдесят вісім, вона працювала бухгалтером у місцевій лікарні, носила акуратні окуляри в тонкій оправі й завжди мала при собі блокнот, куди записувала витрати, рецепти й життєві мудрості.
Юлія ж, двадцять вісім років, викладала українську літературу в школі, любила довгі прогулянки вздовж річки й мала звичку мріяти вголос, хоч останнім часом мрії ці ставали все тихішими.
Ганна Петрівна давно вирішила, що її головне завдання — видати доньку заміж. І не просто заміж, а за «нормального чоловіка»: стабільного, з квартирою, машиною, гарною роботою й, бажано, без шкідливих звичок.
Юлія ж на всі ці розмови лише посміхалася й мовчала. І це мовчання дратувало матір більше за будь-які суперечки.
Одного осіннього вечора, коли за вікном шелестіло жовте листя, а в хаті пахло свіжоспеченими пиріжками з капустою, Ганна Петрівна не витримала.
Вона поставила на стіл тарілку з пиріжками, налила чаю в старі порцелянові чашки й почала, як завжди, з далекого заходу.
— Юлю, я вчора в лікарні з Валентиною Григорівною говорила. У неї племінник, Андрій, знаєш? Тридцять два роки, інженер на заводі, своя трикімнатна квартира в центрі, машина нова, «Тойота». Не п’є, не курить, мати його хвалить — золото, а не хлопець.
Я сказала, що в мене донька красива, розумна, вчителька. Вона вже номер телефону дала, щоб ви познайомилися.
Юлія сиділа навпроти, тримала чашку обома руками й дивилася у вікно. Вона мовчала.
Ганна Петрівна продовжила, голос став вищим:
— Ти що, знову мовчатимеш? Скільки можна? Тобі двадцять вісім! У твоєму віці я вже тебе привела у світ! Усі подруги твої повиходили заміж, діти мають, а ти все чекаєш якогось принца на білому коні! Немає принців, Юлю! Є нормальні чоловіки, які заробляють, сім’ю годують, дах над головою тримають. А ти носа задираєш!
Юлія нарешті повернула голову. Очі її були спокійні, але в них блиснуло щось тверде.
— Мамо, — тихо сказала вона, — ні, дякую.
Ганна Петрівна завмерла з пиріжком у руці.
— Що «ні, дякую»? Ти що, навіть познайомитися не хочеш?
— Ні принца, ні білого коня я не чекаю. І не хочу.
Мати поставила пиріжок назад на тарілку. Голос її став підозрілим.
— А що ж ти тоді хочеш, Юліє? Ти ж не казала ніколи прямо. Все посміхаєшся, віджартовуєшся. Я ж мати твоя, мені ж боляче дивитися, як ти одна. Чого ти чекаєш? Чи, може, хтось уже є, а ти мовчиш?
Юлія зітхнула, відставила чашку й подивилася матері прямо в очі.
— Мамо, немає нікого. І не тому, що я чекаю принца. Просто… я не хочу заміжжя такого, як ти описуєш. Квартира, машина, стабільність — це все добре. Але це не головне.
Ганна Петрівна нахилилася вперед, ніби боялася пропустити слово.
— А що ж головне, доню? Просвіти мене, стару. Я ж для тебе хочу добра.
Юлія встала, підійшла до вікна, відчинила його. Прохолодне повітря увійшло до кімнати.
— Головне — щоб не нудно було, мамо. Щоб з людиною говорити хотілося до старості. Щоб сміятися разом, навіть коли грошей мало. Щоб він мене бачив — не як дружину, яка борщ варить і підлогу миє, а як Юлію. Яку цікавить література, яка мріє про подорожі, яка іноді плаче від віршів Франка чи Шевченка. Я не хочу, щоб мене «забезпечували». Я сама себе забезпечую. Мені не потрібен дах над головою від чоловіка — я його маю. Мені потрібна людина, з якою душа співатиме. А не просто «нормальний чоловік».
Ганна Петрівна мовчала довго. Потім сказала тихо:
— Ти думаєш, я твого батька не любила? Ми ж бідно жили спочатку. Кімната в гуртожитку, ти в колясці між ліжком і столом.
Але він був добрий, працьовитий. І я щаслива була.
Юлія повернулася.
— Я знаю, мамо. Ви з татом любили одне одного. Але ти ж сама розповідала, як ви сварилися через гроші, як ти плакала, коли він на зміну йшов, а ти одна з малою.
Як ти казала: «Якби не ти, Юлю, я б не витримала». Я не хочу так. Я не хочу триматися за шлюб тільки тому, що дитина є чи соромно розлучатися. Я хочу, щоб без усього цього — без квартири, без дитини, без «що люди скажуть» — ми все одно разом були б. Бо хочеться.
Ганна Петрівна зняла окуляри, протерла їх серветкою.
— А якщо такого не буде? Якщо ти одна залишишся?
Юлія посміхнулася сумно.
— Тоді одна. Але своя. Не чужа в чужому житті.
Мати встала, підійшла до доньки, обняла її ззаду.
— Наївна ти моя. Я ж боюся за тебе. Світ жорстокий. Одна жінка — важко.
— Мамо, я не одна. У мене ти є. Подруги. Учні. Книги. Річка. Я не порожнеча. Я просто не хочу заповнювати себе кимось, хто не пасує.
Ганна Петрівна відпустила доньку, сіла назад.
— А цей Андрій… ти навіть не подивилася фото. Може, він саме такий?
Юлія засміялася.
— Мамо, ти невтомна! Добре, покажи фото. Але тільки щоб ти заспокоїлася.
Мати дістала телефон, знайшла фото — молодий чоловік у костюмі, посміхається, на фоні нової машини.
— Ну як? Гарний?
— Гарний. Але я його не знаю. І він мене не знає. А я не хочу знайомитися «бо час». Я хочу, щоб випадково. Щоб очі зустрілися — і все.
Ганна Петрівна зітхнула.
— Романтична ти моя. Як у книжках твоїх.
— Мамо, а хіба погано? Ти ж сама мене ними годувала. Пам’ятаєш, як читала «Кайдашеву сім’ю», а потім «Лісова пісня»? І казала: «Оце любов справжня — Мавка з Лукашем».
— То в книжках, Юлю. А в житті — Кайдаші.
Юлія сіла поруч, взяла матір за руку.
— Мамо, я не проти Кайдашів. Якщо в них любов є. Але я не хочу шлюбу без любові. Краще сама, ніж з ким попало.
Розмова тривала до пізньої ночі. Ганна Петрівна згадувала своє дівоцтво, як її сватали за сусідського сина, а вона втекла на танці й там зустріла батька Юлії — високого, з гітарою, що співав «Чорнії брови, карії очі».
— Він мене на руках через калюжі носив, — згадувала мати зі сльозами. — А потім життя прийшло — робота, борги, хвороби. Але я ні про що не жалкую.
Юлія слухала й думала: «А я хочу, щоб і через тридцять років на руках носив. Хоч би й уявно».
Минуло кілька місяців. Ганна Петрівна більше не сватала «нормальних чоловіків». Але тривога не зникала. Вона бачила, як донька ввечері сидить на лавці біля річки, читає книжку чи просто дивиться на воду. І серце стискалося.
Одного весняного дня Юлія прийшла додому пізно, щоки горіли, очі блищали.
— Мамо, я познайомилася з одним чоловіком.
Ганна Петрівна мало чашку не впустила.
— З ким? Де? Розказуй!
— На літературному вечорі в бібліотеці. Він читав свої вірші. Про річку, про весну, про самотність. І так… зачепило. Ми після поговорили. Він — Олексій, фотограф, подорожує, живе в Києві, але приїжджає до бабусі в наше містечко. Немає ні квартири в центрі, ні «Тойоти». Зате є очі, в яких — цілий світ.
Ганна Петрівна слухала й не знала, радіти чи плакати.
— А стабільність? А майбутнє?
Юлія посміхнулася.
— Мамо, ми тільки поговорили. Але вперше за багато років я відчула — оте саме. Коли хочеться слухати й слухати. Коли сміємося з одного жарту. Коли мовчимо — і не ніяково.
Мати зітхнула.
— Ну, якщо душа співає… То хай співає. Тільки обережно, доню.
Минуло літо. Олексій приїжджав часто. Вони гуляли вздовж річки, читали один одному вірші, фотографували захід сонця.
Ганна Петрівна спочатку дивилася підозріло — худий, борода, рюкзак замість портфеля. Але потім помітила, як донька сміється голосно, як очі в неї горять, як вона вдома співає.
Одного вечора Олексій прийшов у гості. Приніс квіти для Ганни Петрівни й пиріг з черешнями.
— Ганно Петрівно, дозвольте запросити Юлію на тиждень у Карпати. Я там зйомки маю, а вона… хоче гір побачити.
Мати подивилася на доньку — та кивнула очима.
— Їдь, — сказала Ганна Петрівна. — Але дзвони щодня.
Коли вони поїхали, мати залишилася сама. Сиділа на тій самій лавці біля річки, де Юлія любила сидіти. І раптом зрозуміла: донька мала рацію. Любов — це не дах і не машина. Це коли серце б’ється швидше від одного голосу.
Через тиждень Юлія повернулася засмагла, щаслива, з цілим альбомом фото.
— Мамо, він мене на руках через гірський потік переніс. Сміявся: «Щоб принцесі ніжки не замочити».
Ганна Петрівна засміялася крізь сльози.
— Ну от, а ти казала — ні принца, ні коня.
Юлія обняла матір.
— Мамо, він не принц. Він — Олексій. І коня в нього немає. Зате є душа. І цього досить.
Минуло ще пів року. Олексій переїхав до їхнього містечка — відкрив фотостудію. Весілля було тихе — у саду біля річки, з друзями, віршами й піснями під гітару.
Ганна Петрівна на весіллі плакала й сміялася одночасно.
— Я думала, ти принца чекаєш, — шепотіла вона доньці.
— Ні, мамо. Я чекала того, з ким не страшно бути собою. І дочекалася.
А через рік у них була вже донька. Назвали Мавкою.
І коли Ганна Петрівна тримала онуку на руках, вона сказала:
— Знаєш, Юлю, може, й добре, що ти не слухала мене. Бо якби вийшла за того Андрія з «Тойотою» — не було б ні Мавки, ні такого щастя в очах.
Юлія поцілувала матір у щоку.
— Мамо, ти найкраща. Ти мене навчила мріяти. А потім — дозволила мрію знайти.
І вони сиділи втрьох — бабуся, мама й маленька Мавка — біля тієї самої річки, де все почалося. І жоден принц на білому коні не був потрібен. Бо справжнє щастя прийшло саме — тихо, без фанфар, але назавжди.
Світлана Малосвітна
