— Ну от знову ці пустощі, — тихо промовила сама до себе Катерина, здивовано дивлячись на табло, яке почало світитися, фіксуючи рух ліфта вгору. — Зовсім дорослі хлопці, а розуму не додалося. І що їм дається це марне забігання? Що, це новий вид спорту — хто першим підніметься на свій поверх?
Осінній вечір видався напрочуд прохолодним. Листя кружляло під ногами перехожих, а вітер намагався зазирнути в кожне вікно багатоповерхівки на околиці міста. Дев’ятиповерховий будинок жив своїм звичним, трохи галасливим життям. Хтось готував вечерю, у когось голосно працював телевізор, а на сьомому поверсі вкотре за тиждень намагалися розібратися з гучною музикою підлітків.
Катерина саме поверталася з магазину. Дві важкі торби з продуктами тягнули руки вниз, а в голові крутилися думки про те, як швидше дістатися до своєї квартири на восьмому поверсі, зварити гарячого чаю та засісти за робочі таблиці. Вона вже підійшла до скляних дверей під’їзду, коли помітила знайомі силуети.
Це були її сусіди зверху — Денис та його товариш по гостротах Максим. Вони стояли біля поштовхых скриньок, весело про щось шепочучись і час від часу кидаючи підозрілі погляди на вулицю. Щойно Катерина переступила поріг і зробила крок у бік ліфта, хлопець на ім’я Денис різко штовхнув товариша в бік.
— Ой, швидше, он вона йде! — голосно прошипів Денис, ледь стримуючи сміх.
Вони блискавично кинулися до кабіни ліфта, яка якраз стояла на першому поверсі з відчиненими дверима. Дверцята зачинилися просто перед носом Катерини з характерним металевим лязкотом. Вона чітко почула, як всередині натиснули кнопку верхнього поверху, а потім залуןав радісний регіт. Вони навмисно зачинили кабіну, щоб вона не встигла зайти.
— Ну от знову ці пустощі, — тихо промовила сама до себе Катерина, здивовано дивлячись на табло, яке почало світитися, фіксуючи рух ліфта вгору. — Зовсім дорослі хлопці, а розуму не додалося. І що їм дається це марне забігання?
Вона важко зітхнула, перехопила торби зручніше і рушила до свиткового майданчика. Плити сходами з двома важкими пакетами — справа не з легких, але вибору не залишалося. Чекати, поки ліфт доїде нагору, а потім хтось із них чи інші сусіди спустять його назад, не було ніякого бажання.
— Добрий вечір, Катерино Петрівно! — почувся приємний голос із прольоту між першим та другим поверхами.
Там стояла Марія Іванівна, літня сусідка з другого поверху, яка виносила маленьке відерце зі сміттям. Вона пильно подивилася натомлене обличчя сусідки і здивовано запитала:
— А ви чого це пішки? Ліфт же начебто працює, я бачила, як туди двоє наших молодиків заскочили хвилюну тому.
Катерина зупинилася на сходинці, переклала пакет з однієї руки в іншу і сумно посміхнулася:
— Та ось, Маріє Іванівно, вирішили зіграти у своєрідну гру. Забігли всередину і одразу натиснули кнопку, щоб я не встигла зайти. Тепер стоять там нагору, певно, радіють своїй вигадці.
Марія Іванівна розчаровано похитала головою, ставлячи відерце біля сміттєпроводу:
— Зовсім совісті немає у сучасної молоді. Ех, пам’ятаю, раніше поваги до старших було значно більше. А ці двоє — Денис та Максим — постійно щось вигадують. То у дворі м’ячем ледь у вікно не поцілять, то у під’їзді сміття залишать біля дверей. Може, поговорити з їхніми батьками?
— Та скільки вже можна говорити, — махнула рукою Катерина. — Вони дорослі люди, але поводяться як школярі-бешкетники. Дякую за співчуття, піду я потихеньку на свій восьмий поверх, бо інакше тут і залишуся ночувати з цими продуктами.
Вона рушила далі. Кожен крок давався все важче. На третьому поверсі дихання стало дещо частішим, а м’язи ніг почали нагадувати про сидячу роботу в офісі. Щоб трохи відволіктися від утоми, Катерина почала згадувати, як взагалі складалися їхні стосунки з мешканцями цього під’їзду протягом останніх кількох років.
Будинок був порівняно новим, заселеним переважно молодими сім’ями та людьми середнього віку. З більшістю сусідів вдалося встановити нейтральні, а подекуди й дуже дружні стосунки. Наприклад, на шостому поверсі мешкала Оксана — дизайнерка інтер’єрів, з якою вони часто пили каву на вихідних і обговорювали останні новини літератури. З іншого боку, Денис та його компанія утворили своєрідний осередок хаосу. Вони зняли квартиру на дев’ятому поверсі разом з ще одним хлопом, і відтоді спокійне життя сусідів знизу опинилося під загрозою регулярних дрібних каверз.
Підіймаючись на п’ятий поверх, Катерина раптом почула гучний дзвінок мобільного телефона. Вона зупинилася на майданчику біля вікна, поставила торби на підлогу і витягла з кишені куртки смартфон. На екрані світилося ім’я Оксани.
— Алло, Оксано? — відповіла вона, намагаючись віддихатися.
— Катю, привіт! Слухай, ти випадково не в курсі, що за дивний гуркіт лунає на верхніх поверхах? — занепокоєно запитала сусідка з шостого. — У мене таке відчуття, ніби хтось катає залізні кулі по перекриттях або пересуває меблі о цій годині.
— О, це наші улюблені сусіди розважаються, — гірко усміхнулася Катерина. — Тільки що вони влаштували маневри біля ліфта: забігли всередину прямо перед моїм носом і поїхали нагору, не пустивши мене. Тепер я крокую пішки на восьмий поверх з двома величезними пакетами з супермаркету.
Оксана на тому кінці дроту обурено зітхнула:
— Серйозно? Знову Денис зі своїм товаришем? Вони вже справді перейшли всі межі дозволеного. Мені вчора сусідка з сьомого казала, що вони залишили порожні коробки прямо посеред сходової клітки, і вона ледь не впала в темноті, коли поверталася з вечірньої зміни. Треба з цим щось робити, Катю. Ми ж не можемо постійно мовчати і терпляче спостерігати за їхніми витівками.
— Повністю згодна з тобою, — відповіла Катерина, піднімаючи пакети назад у руки. — Але що ти пропонуєш? Писати колективну скаргу до ОСББ? Чи викликати дільничного через дрібні хуліганські витівки? Боюся, офіційні інстанції лише посміються з таких скарг, адже серйозних правопорушень наче й немає — так, дитячі витівки.
— Знаєш, іноді достатньо просто висловити все особисто, щоб людина зрозуміла безглуздість своєї поведінки, — рішуче відповіла Оксана. — Слухай, я зараз якраз звільнюся від поточних справ і спущуся до тебе на восьмий поверх. Зустрінемося біля ліфта, коли ці герої чекатимуть на ліфтера чи збиратимуться знову кудись вийти. Розкажемо їм усе, що думаємо про їхній гумор.
— Домовилися, чекай мене біля дверей квартири, я вже якраз підходжу до шостого поверху, — відповіла Катерина і завершила розмову.
Ця розмова додала їй сил. Дійсно, скільки можна мовчки зносити ці витівки? Сусідське співіснування має базуватися на взаємній повазі, а не на постійному очікуванні чергового сюрпризу. Переступивши проліт між шостим та сьомим поверхами, вона відчула, як приємна прохолодта від відчиненого кватиркою вікна освіжає розігріте обличчя.
Нарешті з’явилися заветні двері восьмого поверху. Поставивши пакети біля своєї квартири, Катерина глибоко видихнула і розтерла втомлені плечі. За кілька хвилин згори почулися кроки та приглушені голоси. Це спускалися Оксана та її чоловік Андрій, які вирішили підтримати сусідку в цій маленькій домової війні.
— Ну що, готова до серйозної розмови? — запитав Андрій, усміхаючись і поправляючи комір світла.
— Більш ніж готова, — кивнула Катерина, дивлячись на табло ліфта, яке показувало, що кабіна знову рухається вниз.
Коридор восьмого поверху здавався особливо затишним після тривалого підйому сходами. Катерина, Оксана та Андрій стояли біля виходу з шахти ліфта, тихо обговорюючи план майбутньої розмови з бешкетними сусідами. Металева стрілка на табло повільно опускалася: спершу цифра п’ять, потім чотири, три…
— Головне — говорити спокійно, але дуже впевнено, — підказав Андрій, схрестивши руки на грудях. — Якщо ми почнемо кричати чи влаштовувати сварку, вони сприйматимуть це як чергову розвагу. Для таких хлопців найгірше — це коли до них ставляться не як до героїв-бунтарів, а як до маленьких нерозумних дітей, які заважають дорослим людям.
— Ти абсолютно прав, Андрію, — погодилася Оксана, поправляючи зачіску. — Я вже давно помітила, що Денис просто прагне до якоїсь дешевої уваги. Торохтить музикою пізно ввечері, залишає сміття, влаштовує ці циркові номери з ліфтом. Йому здається, що це дуже смішно, поки ніхто не ставить його на місце.
— Тільки от цікаво, де зараз Максим? — замислено запитала Катерина. — Вони ж разом забігли в кабіну кілька хвилин тому. Невже він поїхав далі на дев’ятий поверх, а Денис залишився всередині?
— Скоро дізнаємося, — відповів Андрій, дивлячись на двері ліфта.
У цей момент роздавився знайомий дзенькіт — кабіна прибула на восьмий поверх. Дверцята плавно розсунулися, і перед трійкою сусідів постала класична картина: Денис стояв усередині, тримаючи в руках телефон, і намагався налаштувати плейлист у навушниках. Помітивши перед собою Катерину, Оксану та Андрія, він на секунду завмер, а потім на його обличчі з’явилася дещо розгублена, але все ще нахабна усмішка.
— Ой, які люди! — протягнув Денис, роблячи вигляд, що нічого особливого не сталося. — Добрий вечір. А ми тут якраз думали, чи скоро ви підніметеся. Тренування на свіжому повітрі, знаєте, дуже корисне для здоров’я. Особливо після робочого дня в офісі.
Катерина зробила крок уперед, перекриваючи йому можливий вихід із кабіни, і спокійним, але дуже твердим голосом вимовила:
— Знаєш, Денисе, твої жарти вже давно перейшли межу нормальної поведінки в багатоквартирному будинку. Зачиняти двері ліфта перед носом сусідів — це не показник великого розуму, а звичайна нечемність. Ми всі тут живемо разом, і кожен має право користуватися благами цивілізації без твоїх дитячих циркових вистав.
Денис зняв один навушник, повісив його на шию і пирхнув, намагаючись зберегти обличчя перед сусідською коаліцією:
— Та ну вам, Кать! Ми ж просто пожартували. Хіба не можна трохи розвіятися у п’ятничний вечір? Ви прямо такі серйозні, ніби у вас усе життя розписано по хвилинах. Ну забігли ми в ліфт, ну натиснули кнопку — що тут такого страшного сталося? Походили трохи пішки, корисна ж фізкультура!
— Слухай сюди, друже, — втрутився Андрій, роблячи крок ближче до кабіни і дивлячись прямо в очі хлопець. — Фізкультурою кожен займатиметься тоді, коли сам цього захоче, а не тоді, коли двоє дорослих дорослих хлопців вирішать погратися в дитячому садку. Якщо тобі нікуди подіти свою енергію, можеш бігати навколо будинку хоч увесь вечір. Але чіпати спільне майно і створювати незручності сусідам ми більше не дозволимо.
Денис нарешті зрозумів, що цього разу жарти не пройдуть. Посмішка з його обличчя зникла, поступившись місцем роздратуванню. Він хотів був щось різко відповісти, але в цей момент з верхнього поверху почулися гучні кроки, і на сходовому майданчику з’явився Максим.
— Денисе, ти чого завис у ліфті? Я там уже чайник поставив! — гучно вигукнув Максим, але зупинився, побачивши серйозні обличчя сусідів.
Оксана обернулася до нового учасника подій іронічним тоном промовила:
— О, ще одинборець за гарний настрій у під’їзді підійшов. Прекрасно. Ми якраз обговорюємо ваші блискучі організаційні здібності. Скажіть, хлопці, вам самим не соромно займатися такою дурницею? Ви орендуєте тут квартиру вже пів року, а поводитеся так, ніби весь будинок — це ваш особистий майданчик для розіграшів.
Максим незручно засунув руки в кишені куртки і пробурмотів під ніс:
— Та ми нічого такого й не робили… Просто веселощі, настрій підняти хотіли. Всі такі похмурі ходять після роботи.
— Підняти настрій за рахунок інших — це не веселощі, це банальна неповага, — відрізала Катерина. — Якщо це повториться хоча б раз, ми не будемо обмежуватися розмовами на сходовому майданчику. У нас є чат будинку, є контакти власника квартири, яку ви винаймаєте, і є адміністрація будинку. Повірте, розмова з господарем житла про вашу поведінку вам точно не сподобається.
Хлопці перезирнулися. Згадка про власника квартири справді подіяла на них краще за будь-які моралі. Хазяїн апартаментів був суворим чоловіком у віці, який чітко попереджав при заселенні, що жодних скарг від сусідів бути не повинно, інакше договір оренди буде розірвано миттєво.
— Гаразд, гаразд, чого ви одразу погрожуєте? — примиренливо підняв руки Денис. — Ми все зрозуміли. Більше ніяких фокусів із ліфтом. Вибачте, якщо переборщили з гумором.
— От і чудово, що розуміння прийшло так швидко, — підсумував Андрій. — Гарного вечора, хлопці. І сподіваюся, більше нам не доведеться проводити такі виховні бесіди.
Денис нарешті вийшов із ліфта, кивнув Максиму, і вони двоє швидко рушили сходами вгору на свій дев’ятий поверх, намагаючись не дивитися більше в бік сусідів.
Катерина полегшено видихнула, опустилася на стілець біля своєї квартири і розкрила пакети з продуктами. — Ну ось, здається, маленька перемога за нами, — посміхнулася вона, дивлячись на друзів.
— Це тільки початок, але головне, що вони почули нас із першого разу, — додала Оксана.
Після п’ятничного вечора минуло кілька днів. Життя в будинку повернулося до свого звичного русла. Сусіди з дев’ятого поверху, Денис та Максим, здавалося, справді зробили висновки після розмови на сходовому майданчику: принаймні більше жодних дитячих фокусів із ліфтом чи гучної музики о пів на дванадцяту ночі не спостерігалося. Катерина навіть зловила себе на думці, що іноді інколи достатньо просто відкрито поговорити з людиною, замість того щоб накопичувати роздратування в душі.
Проте тиждень обіцяв бути насиченим на інші події. У середу вранці Катерина прокинулася від яскравого сонячного світла, що пробивалося крізь штори. На роботі наближався кінцевий термінам здачі великого проєкту, тому кожен день розписувався буквально по хвилинах.
Вона швидко поснідала, одяглася в класичний діловий костюм і вийшла з квартири. На першому поверсі, біля поштових скриньок, вона зустріла Оксану, яка теж поспішала у справах.
— Привіт, Катю! Як пройшли вихідні? — бадьоро привіталася сусідка, тримаючи в руках стос рекламних газет.
— Привіт, Оксано! Вихідні пройшли в компанії робочих таблиць і звітів, але зате спокійно, ніхто не заважав, — усміхнулася Катерина, зазираючи у свою поштову скриньку. Там лежала лише квитанція за комунальні послуги та якийсь яскравий буклет нового фітнес-клубу. — А в тебе як справи? Чи не турбують нас більше наші верхні сусіди?
— Та ні, ти знаєш, напрочуд тихо, — задоволено відповіла Оксана. — Навіть якось незвично. Мабуть, наша виховна бесіда пішла їм на користь. Хоча знаєш, я нещодавно розмовляла з Марією Іванівною з другого поверху, і вона розповіла цікаву новину. Виявляється, у квартирі навпроти нашого ліфта на п’ятому поверсі, яка стояла пустою майже рік, нарешті з’явилися нові мешканці.
Катерина здивовано підняла брови: — Серйозно? А я й не помітила, що туди хтось заїхав. Коли це сталося?
— Здається, у неділю ввечері, — пояснила Оксана. — Приїхав вантажний бус, розвантажували коробки та меблі. Марія Іванівна каже, що там поселився чоловік років тридцяти п’яти з маленькою донькою. Начебто дуже тихий і чемний, принаймні з вітаннями.
— Треба буде познайомитися, коли буде вільна хвилина, — сказала Катерина, дивлячись на наручний годинник. — Ой, мені вже час бігти на зупинку, інакше застрягну в ранкових заторах і запізнюся на важливу нараду з керівництвом. Гарного дня, спишемося ввечері!
Дорога до офісу минула швидко. У міському транспорті панувала звична ранкова суєта: хтось читав новини в смартфонах, хтось намагався доспати недобранені години сну, а хтось тихо слухав музику в навушниках. Голова Катерини була повністю заповнена робочими завданнями — презентація, правки клієнта, узгодження бюджету.
Коли робочий день нарешті завершився, стрілки годинника показували вже майже сьому вечора. Втомлена, але задоволена тим, що вдалося закрити більшість дедлайнів, Катерина поверталася додому. Погода трохи зіпсувалася: почав накрапати дрібний осінній дощ, змушуючи перехожих швидше перебиратися під дахи будинків.
Добігши до свого під’їзду, вона швидко відчинила двері магнітним ключем і зайшла всередину. У холі було затишно і тепло. Катерина підійшла до ліфта, натиснула кнопку виклика й стала чекати. За кілька секунд кабіна спустилася, двері розчинилися, і вона зайшла всередину.
Натиснувши кнопку восьмого поверху, вона згадала ранкову розмову з Оксаною про нових мешканців на п’ятому поверсі і мимоволі усміхнулася, коли ліфт почав плавний рух угору. Проте на п’ятому поверсі кабіна раптом зупинилася. Дверцята розчинилися, і на порозі з’явився чоловік у темній куртці, який тримав за руку маленьку дівчинку років п’яти в яскраво-жовтій курточці.
Чоловік помітив Катерину, привіٹливо усміхнувся і сказав:
— Добрий вечір! Вибачте, ми якраз збиралися спуститися вниз, але якщо ви проти їхати разом, ми можемо зачекати наступного разу.
Катерина привітно кивнула і відповіла: — Добрий вечір! Та що ви, звісно, заходьте, місця в ліфті достатньо для всіх.
Чоловік завів дівчинку всередину. Маля тримало в руках маленьку іграшкову ведмедицю і допитливо розглядало Катерину великими очима.
— Мене звати Олег, а це моя донька Софія, — представився чоловік, поки ліфт плавно рушив далі вгору, оскільки йому потрібно було на перший поверх. — Ми нещодавно сюди переїхали, ще й досі звикаємо до нового району.
— Дуже приємно, Олег, а я Катерина, живу на восьмому поверсі, — відповіла вона, відчуваючи певну симпатію до нових сусідів. — Ласкаво просимо до нашого будинку! Сподіваюся, вам тут сподобається, район у нас загалом дуже тихий і дружній, хоча бувають і свої кумедні винятки з правилами.
Софія раптом підняла голову до тата і голосно запитала:
— Тату, а ми завтра підемо купувати смачне печиво до чаю?
Олег м’яко посміхнувся доньці і відповів:
— Обов’язково підемо, сонечко, одразу після того, як я закінчу роботу вдома.
Катерина дивлячись на них, подумала про те, як різноманітне життя в багатоквартирному будинку: тут є і безтурботні молоді бешкетники, і хороші друзі з сусідніх поверхів, і тепер ось нові спокійні сусіди, які приносять із собою атмосферу затишку.
Ліфт зупинився на першому поверсі, двері розчинилися.
— Гарного вечора вам, Катерино! — попрощався Олег, виводячи доньку з кабіни.
— І вам гарного вечора, до зустрічі! — відповіла вона, натискаючи кнопку свого восьмого поверху.
