– “Ну, Петю, ти сам подумай, – тараторила йому Інна, яка прийшла розповісти про те, що вийшла заміж і летить з коханим на відпочинок до Єгипту. – Артем – бізнесмен. А ти мені що можеш дати? Не ображайся, давай будемо друзями”. А через роки Петро Іванович рятував пацієнтку, якій залишалося жити два тижні. Ту саму Інночку

Про Інну та Петра говорили, що вони створені одне для одного. Мовляв, навіть подібні між собою.

Обоє – високі, стрункі, світловолосі, з голубими очима. Незнайомі люди інколи навіть думали, що вони брат і сестра.

– Іннусю, от коли ти станеш моєю дружиною, я буду найщасливішим у світі, – часто говорив юнак, пригортаючи кохану.

– А сьогодні хіба ти не щасливий? – розсміялася вона. – Ану зізнавайся!

– Ну, сьогодні щасливий, тому що ти поруч, а тоді буду ще щасливішим, бо ти станеш моєю дружиною, – відповів він і почав палко її цілувати.

Петро навчався в медінституті і весь час проводив за книгами. Мріяв, як допомагатиме хворим, як вони одужуватимуть. А ще – про те, як їздитимуть з Інною до Синевиру, бродитимуть горами, насолоджуватимуться чудовими краєвидами з полонин. Він щиро кохав її і, коли почув, що вийшла заміж, то декілька днів ніяк не міг отямитись і повірити в це.

– Ну, Петю, ти сам подумай, – тараторила йому Інна, яка прийшла розповісти про те, що вийшла заміж і наступного дня летить з коханим на відпочинок до Єгипту. – Артем – бізнесмен. Він має людей, які в Україні гонять з Німеччини автомобілі. Він знаходить покупців на них і з цього має зиск. Артем купив для нас трикімнатну квартиру. А ще – подарував мені автомобіль. Такий білий і красивий! Петю, ти сердишся, що я вийшла за нього? Не гнівайся, ми ж друзі?

У відповідь майбутній лікар промовчав. Та й що він міг сказати?! Що цими словами вона розбила його серце?! Що отією новиною перекреслила усі мрії і плани на майбутнє?! У відповідь він лише важко зітхнув, а ввечері вперше в житті напився.

– Ну, було б через кого, – втішав його сусід по кімнаті в гуртожитку. – Подумаєш, Інка заміж вискочила. А на ній що – світ клином зійшовся? Петре, повір, що ні! Зрештою, коли вона тебе поміняла на іншого, то вона не вартує тебе. Петре, знайдеш собі ще з десяток таких Інн.

Проте сусід помилився. Він же не знав, що Інна для Петра була не просто дівчиною. Вона була його першим і, як показало життя, єдиним коханням. Після інтернатури Петру запропонували залишитися працювати в обласній лікарні Львова. Він лікував хворих, і вони щиро поважали його. Були вдячні за гарне ставлення, за готовність шукати для них дешевші аналоги закордонних ліків, за те, що він щиро турбувався про них.

Минали роки. Петро Іванович став завідувачем відділення. Сивина легкою памороззю вкрила його скроні.

– Щось заходився в парубках наш Петро Іванович, – часто казали в лікарні. – Йому б гарну, турботливу дружину, діточок. А він все сам і сам.

– Отак і звікує самотою, – мовила тьотя Надя, санітарка. – Бо як до 40 не знайшов собі пари, то й далі не одружиться.

– Ну як ви можете таке казати? – не витерпіла Яна, молоденька медсестра, якій давно подобався лікар. – Можливо, він просто не зустрів ще своєї долі?

– Та ні, тут щось інше, – відповіла санітарка. – Думаю, його доля в його житті вже була.

Тьотя Надя навіть не підозрювала, наскільки вона мала рацію. Час так і не залікував сердечної рани Петра Івановича, і він і далі продовжував кохати свою Інночку. Її фото стояло в нього вдома, і вечорами він розповідав їй про своїх пацієнтів, про усі радощі і смутки.

– Сину, ти б одружився, бо самотою бути недобре, – не раз казала старенька мати. – Бо важко мені буде вмирати і бачити, що ти самотнім залишаєшся.

– Ех, мамо, не всім судилося жити у парі, – сумно відповідав син. – Та, яку кохав і кохаю, щаслива з іншим, а будь-кого поруч бачити не хочу.

Він ніколи не цікавився долею Інни. Хоча, зустрічаючись з колишніми одногрупниками і одногрупницями, чув, що вона народила двох синів. Чоловік звів триповерховий будинок за містом. Відкрив мережу магазинів спершу по місту, а тоді – й у районних центрах.

– Одне слово, не життя, а казка, – підсумувала Ольга, яка працювала жіночим лікарем у міській лікарні. – Якось забігала до мене на каву, то така загоріла. Казала, що по два-три рази на рік літають то в Туреччину, то в Єгипет на відпочинок.

Минуло ще декілька років, і Петра Івановича попросили у хоспіс. Потрібно було оглянути пацієнтку, стосовно діагнозу якої думки лікарів розбіглися.

– Петю, це ти? – жінка, якій пророчили життя максимум декілька тижнів, розплющила очі. – Петю!

– Інно? – Петро спершу не повірив своїм очам. – Іннусю, що ти тут робиш?

– Готуюся до зустрічі з Богом, Петю, – в цій стомленій жінці лікар заледве упізнав своє перше і єдине кохання. – Гасне свіча мого життя…

– Ні, Іннусю, ні! – аж закричав чоловік і кинувся її обнімати. – Ти повинна жити, Іннусю! Ти будеш жити!

Він ночував біля її ліжка і робив все, аби врятувати свою Іннусю. І трапилося диво! Жінка почала стрімко одужувати, чим дивувала лікарів, які пророчили, що вона проживе максимум декілька тижнів.

– Петю, ти врятував мене, – мовила якось вона і вперше за весь цей час посміхнулась. – Здійснилася твоя мрія – ти рятуєш людей! І мене врятував! Хоча я жити не хотіла. А тепер, коли ти поруч, хочу!

Вона розповіла про Артема, який все життя гуляв і жив у своє задоволення.

– Скільки ж я всього перетерпіла від нього, – мовила Інна. – І все мовчала заради синів. Бо ж хотіла, аби вони мали батька. А коли він звабив одногрупницю старшого сина, а тоді привів її в дім як свою нову дружину, я зрозуміла, що стала зайвою в цьому житті. А тоді лікарі виявили це захворювання. Ну, інше ти знаєш.

– Іннусю, я все життя тебе кохав і нині кохаю так, як і тоді, – відповів Петро Іванович і міцно пригорнув її. – І більше ніколи і нікому не дозволю тебе образити. Ти згодна стати моєю дружиною?

У відповідь Інна лише розплакалася. А через місяць усі колеги Петра Івановича дивувалися, почувши, що він одружився зі своєю пацієнткою з хоспісу.

– Та я бачила її, – мовила Яна, примхливо скрививши губенята. – З сивиною, втомлена і зовсім ніяка. Така собі – сіра міль. І що він у ній знайшов?

Ні вона, ні інші колеги й подумати не могли, що він нарешті знайшов ту, яку кохав зі студентських часів і про яку мріяв усі ці роки.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua

Фото ілюстративне з вільних джерел